Чинадієво – це старовинне селище на Закарпатті в долині річки Латориця, усього за 15 км від Мукачева та 48 км від Ужгорода. До 1944 року поселення існувало під назвою Сент-Міклош.
Місцевість, де сьогодні розміщене Чинадієво, заселялася людиною давно. Про це свідчать знахідки неоліту (IV тис. до н. е.) і доби бронзи (II тис. до н. е.), мідні, срібні й золоті монети часів Римської імперії (II ст. н. е.) та різний слов’янський посуд (VIII–X ст. н. е.). А в письмових джерелах вперше село згадується за 1214 рік як Золява-Сент-Міклош.
Назва Сент-Міклош походить від побудованого тут і названого іменем святого Миколая поміщицького двору. Цей топонім фігурує в усіх офіційних латинських та угорських документах аж до 1944 року. Однак засноване поселення місцевим руським населенням, і його давня руська назва – Чинадієво. Її походження ховається в коренях «чин» та «дія» слов’янських слів «чиновник» і «діяти». Отже, чиновники діяли (чинили дії, тобто суд, розправу, – авт.) на поміщицькому дворі.
Існує й інша версія походження назви. Ще з глибокої давнини в долині річки Латориця знаходилося поселення. Тут жив коваль та майстер на всі руки Чинаді. Тож коли запитували, хто так вдало виконав ту чи іншу роботу, то чули: «Коваль Чинаді. Він проживає в долині річки». Ця відповідь повторювалася неодноразово в різних гірських поселеннях. З плином часу слово «Чинаді» так часто згадувалося, що саме село стали називати Чинадієво.
А третя версія має в основі народну легенду та вислів: «Чи надія є?»
Про слов’янське походження назви свідчить і грамота угорського короля Стефана V, який у 1264 році подарував «село Чинадієве, що по цю сторону засіки, і село Сваляву по ту сторону засіки» магістру Аладару, котрий виконував доручення короля до галицького князя.
Уже в XIII ст. тут виникла Чинадіївська домінія, яка з 1387 року належала багатому угорському феодальному роду Перені, до неї в той час загалом належало 15 сіл. А вже з середини XV ст. Чинадієво стає містечком (Opidum). До речі, побудований тоді поміщицький палац зберігся до нашого часу.
Зростанню населення Чинадієва, як і решти сіл домінії, сприяв прихід сюди втікачів і переселенців з Галичини. Вони селилися за так званим волоським або німецьким правом. На 10–12 років звільнялися від повинностей, а тоді обкладалися податками та феодальними данинами, що постійно зростали. Під час безперервних воєн, які вели Угорщина та Семиграддя з Польщею, Австрією й Туреччиною, Чинадієво не раз спустошувалося. Чинадіївська домінія передавалася від одного власника до іншого. У 1612 році її було об’єднано з Мукачівською в Мукачівсько-Чинадіївську домінію, яку в 1669-му за 1600 форинтів придбали трансильванські князі Ракоці. Після поразки визвольної війни угорського народу в 1703–1711 роках домінія стала королівською власністю. Через відсутність збуту виробів чинадіївська економія занепадала. Але експлуатація селян посилювалася. Панщина дедалі частіше замінялася грошовим податком.
У 1728 році австрійський імператор Карл VI Габсбург подарував Чинадієво разом з усією домінією архієпископу Шенборну. З пануванням тут цього роду пов’язана майже 200-річна історія селища. У цей час розпочалося заселення домінії переселенцями-німцями, яких наділяли кращою землею за рахунок місцевих селян.
До середини XIX ст. Чинадієво зросло, збільшилось і його населення як за рахунок власного приросту, так і переселенців.
Під час «Весни народів» – революції 1848–1849 років – чинадіївці були дуже активними і разом з селянами Оросієва вимагали наділення їх землею, політичними правами та свободою господарювання. І хоч революція не дала селянам очікуваного покращення життя, вона сприяла зростанню їхнього національного самоусвідомлення. Поглиблення капіталістичних відносин після революції позначилося, безперечно, і на Чинадієві. Змінився та став більш строкатим національний склад його жителів.
А граф Шенборн за селом побудував згодом розкішний мисливський замок у стилі середньовічних рицарських замків з баштами. Сьогодні там працює відомий на всю Україну санаторій «Карпати».
У кінці позаминулого століття внаслідок швидкої майнової диференціації чинадіївці почали масово втрачати й ту землю, яка була в них ще з часів кріпацтва. Тож, шукаючи кращої долі, багато хто емігрував, переважно до США. Так, із 1870 по 1920 рік із Чинадієва виїхали в інші країни 120 чоловік. А частина тих, що залишилися, працювали на дрібних місцевих підприємствах: млині, побудованому в 1892 році фанерному заводі, залізниці Ужгород – Львів та будівництві станції в селі, сірниковій фабриці «Вулкан», що почала діяти з 1903 року, та в економії графа Шенборна.
Тяжкий слід в історії Чинадієва залишила Перша світова війна, після якої розпочався чехословацький період, що тривав до 1939 року, коли Закарпаття повернулося до Угорщини.
Друга світова війна також боляче вдарила по громаді селища, багато чинадіївців так і не повернулися додому. А вже 26 жовтня 1944 року сюди ввійшли солдати Червоної армії. Так почався радянський період історії Чинадієва. У червні 1945 року селище, як і все Закарпаття, стало частиною радянської України.
Буквально за кілька тижнів, у серпні, було націоналізовано лісопильний завод, сірникову фабрику «Вулкан», гуральню, пекарню та каменоломню. Почався типовий сценарій радянського господарювання. Уже навесні 1950 року тут було завершено суцільну колективізацію. А місцевий колгосп для ефективності об’єднали з дрібними артілями із сусідніх сіл.
Знаковим роком для Чинадієва є 1959-й, адже саме тоді воно отримало статус селища міського типу, яким залишається й сьогодні.
Після здобуття незалежності України, у 1991 році, Чинадієво зуміло зберегти свою унікальність і перетворитися на один із туристичних центрів Закарпаття. Щороку сюди приїжджають відпочивати та лікуватися не тільки українці з усіх куточків нашої держави, а й чимало іноземців.
