З нагоди 180-річчя від дня народження та 125-річчя смерті Мігая Мункачі в Музеї образотворчого мистецтва Угорщини розгорнуть масштабну виставку робіт художника, на якій представлять і його менш відомі картини.
Окрім творів, що зберігаються в колекції музею, можна буде побачити полотна з приватних і закордонних колекцій. Виставка має на меті висвітлити мистецькі, соціальні та культурно-історичні чинники, які вплинули на формування кар’єри художника в 1870–1880 роках та розвиток культу Мункачі, який триває й донині.
Мігай Мункачі (1844–1900) – найвідоміший діяч угорського мистецтва ХІХ століття. Це великий майстер реалізму, піонер сучасної виставкової техніки, який на піку свого успіху став одним із найбільш високооплачуваних художників у світі. Експозиція ознайомить відвідувачів із життям, здобутками й незрівнянно багатою творчістю Мункачі, представивши їхній увазі понад сотню творів мистецтва, архівні фотографії та документи.
Триватиме виставка протягом чотирьох місяців. Тут можна буде побачити культові роботи художника, що зберігаються в Угорській національній галереї, у музеї парламенту (зокрема монументальну картину «Прихід угорців на свою батьківщину»), роботу «Голгофа» з дебреценського музею (найбільшу з трилогії «Христос»), а також твори, які зберігаються в приватних колекціях та рідко виставляються. Уперше перед угорською публікою представлять картини «Павичі» («Сніданок під відкритим небом») з американського історичного музею New York Historical Society, «Жінка, що сидить на лавці» з приватної колекції Імре Пака, а також роботу «Ранок у літньому котеджі» з Олбанського інституту історії та мистецтва (США), яка експонувалася в Угорщині понад 20 років тому.
Виставка стане першою монографічною екпозицією, присвяченою Мункачі, на якій його творчість розглядається в міжнародному контексті, поряд з іноземними аналогіями та впливами. Окрім шедеврів самого митця і його відомих іноземних сучасників: Гюстава Курбе, Жана-Франсуа Мілле, Альфреда Стівенса та Маріано Фортуні – тут будуть представлені предмети, які оточували художника, зокрема роботи Тівадара Костки Чонтварі та Йожефа Ріпл-Ронаї.
Творчість Мункачі є фундаментальною опорою історії угорського живопису, а його головні роботи – видатними творами угорської культури. На його живопис однаково вплинуло угорське, австрійське, німецьке та французьке мистецтво, твори поєднують різні художні стилі та тенденції: академічний, реалістичний, пленерний та імпресіоністський.
Наприкінці ХІХ століття Мункачі був одним із найвідоміших угорських художників свого часу. Творчість митця, якого ще за життя вважали національним генієм, як не парадоксально, розгорталася за кордоном. Соціальна успішність Мункачі заворожувала публіку та молодих митців, адже він пройшов шлях від підсобника столяра до всесвітньо відомого художника, котрий належав до паризької еліти.
Митець, який жив у Парижі, став всесвітньо відомим у Європі та Америці головним чином завдяки своїм гігантським картинам, що відображають історію життя Христа (сьогодні відомі як трилогія Христа). Мункачі був поважним громадським діячем Угорщини. Після смерті його оплакували як одного з найбільших угорських художників ХІХ століття.
Що ж стояло за цим неперевершеним успіхом? Мункачі, безперечно, був надзвичайно талановитим. Але приклад багатьох угорських та зарубіжних митців, визнаних лише після смерті, показує, що талант сам по собі не приводить до успіху. Виставка й супровідний каталог шукають відповіді на питання, як Мункачі став одним із найбільш відомих, визнаних і фінансово успішних художників свого часу, які чинники та які люди сприяли міжнародній популярності Мункачі.
До побудови його кар’єри долучився Чарльз Седельмейєр. Це арт-дилер Мункачі, який добре розумівся на маркетингу й разом з дружиною художника, Сесіль Пап’є, почав розвивати та утверджувати його імідж. Образ всесвітньо відомого Мункачі потрібно було створювати так само, як і модний бренд «Мункачі», торгову марку якості та витонченого смаку, імідж художника, картини якого могла дозволити собі лише еліта.
Нинішня ювілейна виставка Музею образотворчого мистецтва відображає цю мистецьку історію успіху, представляє творчість Мункачі, основні роботи художника та досі приховані шедеври з нових кутів зору, через призму його кар’єри.
Експозиція складається з шести великих тематичних блоків.
Перший розділ «Народження легенди – Перші успіхи» представляє еволюцію мистецтва Мункачі від «Позіхаючого учня» через реалістичні шедеври «Камера смертника», «Нічні волоцюги», «Ломбард», «Дівчина з хмизом» до картини «У майстерні», яка проголошує зміну епох, нове мистецьке кредо та паралелі (з творчістю Курбе, Мілле, Стівенса, Хейлбута), а також історію успіху, її початок у контексті золотих медалей, здобутих на Паризькій виставці.
У розділі «Париж наприкінці століття: шлях до європейської еліти» представлені віха історії успіху Мункачі в Парижі, відзначення золотою медаллю на Паризькій виставці та подальша зміна стилю й тем. Тоді похмурі, реалістичні картини Мункачі, які відображали життя бідних верств суспільства, замінили салонні полотна про вищий клас, які зображували паризьке життя та власне середовище художника. Тут можна побачити ранню «салонну картину», яка вперше експонується в Угорщині, – «Павичі». Поруч виставлені урбаністичні пейзажі, де зображено парк Монсо та його відвідувачів, – новий мотив у творчості майстра. До кінця 1870-х років художник став не лише визнаним, але й відомим та надзвичайно багатим. Міські краєвиди, зокрема, ілюструють середовище, де подружжя Мункачі збудувало свій приватний палац на авеню Віллер, одному з найпрестижніших районів Парижа.
Третій великий блок присвячений гігантським картинам Мункачі. Це трилогія про Христа, ініціатором створення якої був арт-дилер Чарльз Седельмейер, «Прихід угорців на свою батьківщину» та картина зі стелі Віденського музею образотворчого мистецтва. Безсумнівно, монументальні твори були одним із ключів до успіху Мункачі. У 1880-х роках художник став всесвітньо відомим завдяки цим картинам, які були представлені по всій Європі та Сполучених Штатах і привабили понад два мільйони відвідувачів. Після цього художник отримав кілька значних нагород Австро-Угорської імперії, а також два офіційні замовлення: розпис стелі Художньо-історичного музею у Відні та картини для парламенту, що будувався («Прихід угорців на свою батьківщину»).
Четвертий блок «Свобода творчості. Пейзажі Мункачі» представляє жанр, у якому художник був найбільш вільним від кайданів очікувань та жанрових обмежень і створив основні твори угорського пейзажного живопису ХІХ століття.
П’ятий тематичний блок «Модно, дорого, мальовниче: салонні картини та бренд «Мункачі» пропонує зазирнути у світ паризьких салонів кінця ХІХ століття завдяки картинам переважно з приватних колекцій. Зокрема це робота, яка вперше показується в Угорщині, – «Жінка на дивані». Салонні картини, написати які наполягав торговець мистецтвом Чарльз Седельмейєр, створили бренд «Мункачі». Більшість із них зберігається за кордоном, наприклад у галереї Вандербільта в Нью-Йорку. У цій секції представлений, зокрема, портрет Ференца Ліста, а також салон Мункачі, який, за словами паризького критика Альберта Вольфа, «був вершиною паризької елегантності».
Остання секція під назвою «Культ Мункачі» дає змогу зазирнути в історію культу, який оточував творчість та особистість художника ще за його життя. Зокрема початок угорського музейного колекціонування творів, портрети майстра, суб’єктивна копія виконана Чонтварі, яка підтверджує іконічність Мункачі. У залі експонуються також численні предмети та документи, наприклад, срібний лавровий вінок, виготовлений для художника в його рамках візиту до Будапешта в 1882 році, остання палітра митця, архівні фотографії з похорону у відеоряді.
Червоною ниткою виставки є захоплююча історія успіху Мункачі. Нагороди, які присуджувались одна за одною, значно підвищили його авторитет, завдяки чому він досяг найбільшої можливої на той час міжнародної слави.
Жоден інший угорський художник ХІХ століття не мав таких результатів, не завоював такої поваги і не став настільки відомим у світі. Його історія успіху надихнула багатьох угорських митців спробувати щастя в Парижі. Здобутки Мункачі підживлювали його надзвичайний національний культ. Історія мистецького шляху, слава, яка його оточувала, зберігали ім’я митця живим і після його смерті. Виставка розповідає про сенсаційну легенду, справжню угорську історію успіху.
Рейка Краснаї, кураторка експозиції, мистецтвознавиця, головна зберігачка фондів Музею образотворчих мистецтв – Національної галереї Угорщини
200 років тому, 20 липня 1821-го, народився Карой Мейсарош, автор першого видання про історію Ужгорода. З цієї нагоди в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького розгорнули виставку. Участь у її відкритті взяло чимало науковців і тих, хто цікавиться історією, а також нащадки угорського письменника, юриста, журналіста, краєзнавця.
Директор музею Михайло Делеган, представивши присутніх, розповів про життя та діяльність видатного діяча, який провів частину свого життя в комітаті Унґ і написав історію Ужгорода.
Карой Мейсарош народився в угорському м. Гайдудороґ у збіднілій буржуазній родині. У 5-річному віці хлопчик уже вмів читати. Карою було 10, коли епідемія холери забрала його батька. Відтоді він почав працювати, щоб оплачувати своє навчання. Через кілька років його взяв до себе на виховання греко-католицький священник Гайдудороґа й допомагав у здобутті освіти. Карой продовжив навчання в піаристів у м. Дебрецен, потім був прийнятий до греко-католицької семінарії та з дозволу єпископа став вивчати філософію, мовознавство, угорську літературу, історію й релігію в м. Пешт.
Одночасно вчителював, організував літературний гурток в університеті, писав для «Національної газети». Познайомився з Імре Мадачем та Мігаєм Верешмарті, який визнав талант молодого письменника. У 1842 році була опублікована його перша книжка «Думи про мету життя» (Ezsmék az élet czélairol). У 1846 році Карой Мейсарош закінчив юридичний факультет. У 1847-му переїхав жити до Братислави й почав писав статті в газети про засідання Державних зборів. Карой Мейсарош був сучасником Шандора Петефі, ідея революції 1848 року також значно вплинула на нього, але через стан здоров’я він не міг брати участі у військових операціях. Карой був бухгалтером у поштовому відділенні першого національного угорського уряду, згодом відвідував військові підрозділи як військовий історик. Коли угорська армія склала зброю, хвороба не дозволила йому виїхати за кордон. Він повернувся до Гайдудороґа, щоб уникнути розправи.
У грудні 1849 року Кароя Мейсароша призначили на роботу засідателем прокуратури комітату Унґ, відтак він переїжджає жити в Ужгород. Рік потому одружився з дочкою поміщика Амалією Коллар із Завадки (нині Словаччина). У 1853 році був звільнений з посади за книжку про русинів та участь у боротьбі за незалежність. Відкрив адвокатську контору в Ужгороді, але в 1856 році був змушений закрити її. Йому запропонували роботу у віденській газеті «Угорська преса» (Magyar Sajtó), але через політичне минуле оселитися там не зміг, тому зупинився в Пешті. Став головним редактором видання «Щоденник Пешта», писав статті для різних газет.
У 1859 році Мейсароші повертаються в Завадку, згодом купують обійстя в с. Минай. Карой стає головою шкільної ради, потім почесним головним нотаріусом. У 1860 році він знову відкриває адвокатську контору, в 1861-му засновує газету «Карпатський вісник» (Kárpáti Hírnök), у 1867-му – газету «Ужгород» (Ungvár), згодом «Новини Ужгорода» (Ungvári Hírlap), а з 1868-го – «Угорський народний журнал» (Magyar Néplap). Карой Мейсарош написав історію Ужгорода і був одним із перших, хто підняв свій голос за створення незалежного, угорськомовного греко-католицького єпископату. Помер 2 лютого 1890 року в Завадці. Протягом життя видав 26 книжок та 800 досліджень.
– Він був угорцем, тому в радянські часи організовувати виставки про нього було неможливо, – зауважив директор музею Михайло Делеган. – Історикам варто вивчати його роботи, які вимагають серйозних досліджень. Карой Мейсарош був угорцем, але його поважали й русини. Він розмовляв кількома мовами, нинішнім науковцям це також потрібно. Треба вміти так жити, як він, таке ставлення нині слід цінувати. Не просто говорити про бажання стати частиною Європи, а жити відповідно до європейських цінностей.
Нащадки на чолі з праправнуком Михайлом Фединишинцем зробили все, щоб гідно вшанувати пам’ять відомого предка. Вони передали музею в тимчасове користування стіл і стілець Кароя Мейсароша, прекрасний настінний годинник та дзеркало в дерев’яному обрамленні, його окуляри, дві картини невідомого автора від 17 липня 1849 року (портрети Кароя Мейсароша та його дружини Амалії), а також книжку «Історія Унґвара від найдавніших часів до сьогодні», автобіографію та кілька рукописів.
Меценат, історик та юрист Ален Панов вважає важливим відзначити 200-ліття Кароя Мейсароша.
– Я ужгородець, я люблю місто і в ході роботи стикався з тим, що, на думку більшості дослідників, першу книжку про історію Ужгорода видав Петро Сова в 1936 році. Мене цікавило, як може бути, що про місто з тисячолітньою історією ніхто раніше не писав? Виявилося, перша книжка про Ужгород була видана в 1861 році Кароєм Мейсарошем. Текст XIX століття важкий навіть для носіїв угорської мови, це 116 сторінок з понад сотнею посилань на документи та джерела. Я прочитав її, що стало величезним викликом, і подумав, що погортати цю книжку має якомога більше людей. Її написав юрист, це дуже добре, вона практично не містить політичного відтінку. Ця книжка про толерантність і духовність, які панували в Ужгороді, про здатність співпрацювати незалежно від національності та релігії. З речей, узятих з минулого, це те, чого нам потрібно вчитися: як жити, як ставитися одне до одного.
Ми часто чуємо, в якому прекрасному місті живемо, але багато хто не відчуває, наскільки цінним воно є. І коли виявляємо, що його імідж змінюється в неправильному напрямі, важливу роль у цьому відіграє й те, що ми не розуміємо, де живемо, – зазначив Ален Панов. Він також повідомив, що замовив переклад книжки Кароя Мейсароша з угорської на українську й доповнив її пояснювальним посібником для кращого розуміння пересічним читачем. Переклад уже в типографії, друк планують завершити до 31 серпня, того самого дня, коли був опублікований оригінал у 1861 році. У майбутньому оригінал праці та пояснювальний посібник будуть видані й угорською мовою.
Завідувачка історико-краєзнавчого відділу Валерія Русин провела екскурсію виставкою, яка завдяки роботі реставраторів ніби повертає відвідувачів до ХІХ століття й дає можливість зазирнути в робочий кабінет Кароя Мейсароша. Кімнату, де розташована експозиція, прикрасили збільшеними копіями тогочасних світлин, чим ще сильніше підкреслили атмосферу.
– Нецікаво представляти сухі архівні матеріали, які є лише паперами для відвідувачів. Саме тому ми намагалися на деякий час запозичити спадщину високоповажного Кароя Мейсароша.
Одночасно з виставкою в Ужгороді меморіальний захід на честь історика відбувся і в бібліотеці його рідного міста Гайдудороґ, яка носить його ім’я.