«Вершителі» карт

Особливо цікавими подіями в історії вважають процес створення певного регіону. Перший документ, що зафіксував створення Закарпаття, – це Сен-Жерменський мирний договір. У ньому, зокрема, йдеться про те, що автономна адміністративна одиниця, яка ввійде до складу Чехословаччини, простягається на території руського населення колишніх північно-східних земель Угорщини.

У мирному договорі ця нова адміністративна одиниця ще навіть не мала назви, її зі шляхетною простотою називали територією «рутенців, що живуть на південь від Карпат». До речі, у 1919 році в офіційних документах цю територію, ніби дотримуючись канонів поетичного розмаїття, називали по-різному. Якщо руською і чеською вона спочатку звучала як Карпатська Русь, Karpatská Rus, а згодом Подкарпатська Русь і Podkarpatská Rus, то в документах угорською мовою зустрічаємо варіанти Karpatorussia, Karpato-Russia, Kárpáto Russia, Podkarpato-Russia і Podkarpatszka Rusz, а також навіть Ruszka Krajna (Руська Країна). Землі, межами яких стали Карпатський гірський хребет, річка Тиса та залізниця, заповнилися за минулі сто років людьми, на життя яких впливали різноманітні історії та легенди, тож цілком закономірно, що місцеві не просто прив’язалися до цих територій, вони стали частинкою їхньої ідентичності. Не випадково результати багатьох досліджень засвідчили, що локальна, «закарпатська» ідентичність місцевої угорської громади сильніша, ніж ідентичність державна. І тут нема чому дивуватися, адже протягом останнього століття спостерігалася тенденція, що держави, так чи сяк, минали, а Закарпаття – із певними змінами – але залишалося. Чи були візії сторічного Закарпаття? Чому воно створилося саме в межах таких, а не інших кордонів? Які ще альтернативи обговорювалися на мирній конференції після Першої світової війни стосовно майбутньої долі регіону?

Хоча русини проживали в різних комітатах Угорського Королівства, однак їхнє проживання на землях Східних Карпат було компактним. Тож не дивно, що ідея «об’єднання» руських територій звучала ще в Габсбурзькій імперії. На межі 1849-1850 років Адольф Добрянський, що обіймав посаду референта Ужгородського цивільного округу (туди входили Ужанський, Березький, Угочанський та Марамороський комітати), озвучив ідею проєкту створення руської автономії та навіть виступив із проханням приєднати землі, заселені русинами, до Галичини. Зрештою, ці плани не знайшли відгуку у Відні, а згодом було ліквідовано й сам округ. Протягом ХІХ століття територіями Угорського Королівства на схід від Карпат, на яких проживали русини, жваво цікавилися як у Галичині, що перебувала під владою Габсбургів, так і в Російській імперії. Про ці землі писали Михайло Драгоманов та Іван Франко, а перший президент створеної в 1918 році Академії наук України Володимир Вернадський наприкінці ХІХ ст. присвятив краю, який називав «Угорською Руссю», кілька праць. Переважно це були наукові та суспільно-політичні публікації. У Російській імперії ці землі відомі як «Угорськая Русь», ними цікавилися не тільки з науковою, а й із стратегічною метою. У січні 1915 року, під час перших воєнних успіхів, один царський дипломат писав, що нові російсько-австрійські кордони необхідно накреслити так, щоб поруч із Галичиною та Буковиною під владу Російської імперії потрапила й «Угорськая Русь». Посадовець також відзначив, що завдяки цьому «остання частинка російського народу звільнилася б від чужоземного гніту». Із записів цитованого головного секретаря посольства ми дізнаємося також, що саме він вкладає в поняття «Угорськая Русь»: сюди дипломат зараховує комітати Абауй, Шарош, Гомор, Спиш, Земплен, Унг, Угоча, Берег, Мараморош та навіть Сотмар і Саболч, території яких повністю або частково він охоче бачив би в імперії.

Галицький український політикум під час спроб державотворення на руїнах Австро-Угорської Монархії також сформулював запит на руські території на південних схилах Карпат. У Тимчасовому Основному Законі Західноукраїнської Народної Республіки, ухваленому 13 листопада 1918 р., були окреслені бажані кордони проголошеної незалежної держави. До територій ЗУНР було зараховано й «колишні» (так вказувалося у тексті документа) угорські комітати: Спиш, Шарош, Земплен, Унг, Угоча, Берег і Мараморош.

Наприкінці 1918 року Угорщина, перебуваючи на межі воєнного колапсу, спробувала об’єднати руське населення країни в одній адміністративній автономній одиниці під назвою Руська Країна (Ruszka Krajna). До неї мали ввійти ті території Ужанського, Угочанського, Березького та Марамороського комітатів, де проживало етнічне руське населення. Південні кордони цієї автономії мали пролягти приблизно по лінії Ужгород (Ungvár) – Мукачево (Munkács) – Виноградово (Nagyszőlős) – Сигіт (Máramarosziget). На русинів комітатів Гомор, Шарош, Земплен і Абауй спроба руської автономії не поширювалася, оскільки в цих комітатах проживала значна кількість словацького населення, стосовно яких уряд Народної Республіки мав інші плани.

Часи воєнного краху стимулювали появу серед руського населення таких осіб, які намагалися популяризувати на місцевому рівні певні плани чи уявлення стосовно своїх територій. Навіть більше, у справі приналежності верховинських земель активну діяльність розгорнули американські русини. Однак майбутнє краю, як відомо, вирішилося в Парижі, де й були вперше накреслені в тому числі й ті кордони, які на тривалий час об’єднали русинів, що проживали на південь від Карпат, у межах одного регіону.

У перші дні лютого 1919 року на Паризькій мирній конференції голова чехословацької делегації Едвард Бенеш подав «Раді трьох» свої вимоги. На той момент чехословацькі війська вже взяли під свій контроль значну частину тих територій, на які претендувала Чехословаччина. У лютому комітет мирної конференції у чехословацьких справах почав розглядати питання гірською краю, заселеного русинами. Склад комітету виявився доволі строкатим. Серед його членів були любитель пригод італійський маркіз, американський історик, англійський лорд, французький генерал, що пройшов горнило Першої світової, а також колишній австралійський прем’єр-міністр. Протоколи засідань комітету свідчать, що розглядалися різні варіанти майбутнього руських територій. Одним із них було приєднання їх до нової української держави, яка якраз тоді боролася з «совєтами» – з одного боку та поляками – з іншого. Другий передбачав залишити ці землі в складі Угорщини. Третій варіант – руська автономія в межах Чехословаччини. Четвертий полягав в ідеї частину територій приєднати до Чехословаччини, а Марамороський комітат – до Румунії. Розглядалася також можливість «довірити» мешканців південних схилів Карпат Польщі. Перші два варіанти комітет дуже швидко відхилив. Питання визнання української держави було непростим, адже українці претендували на ті території, які вимагала собі й новостворена Польща, тож у Парижі взагалі ставили під сумнів доцільність підтримки галицьких українців. Ідею залишити руські території під владою Угорщини відкинули всі члени комітету, крім італійського делегата. Як аргумент було наведено твердження, що в такому разі не буде можливості забезпечити залізничне сполучення між Чехословаччиною та Румунією, а це, з точки зору членів комітету, було дуже важливим завданням. Приєднання до Чехословаччини першими запропонували американські делегати. Вони також рекомендували зобов’язати Чехословаччину забезпечити руську автономію, а також переконатися в тому, чи підтримають такий сценарій самі русини. Британський делегат підтримав цю пропозицію, мотивуючи тим, що це не дозволить Угорщині вклинитися між Румунією та Чехословаччиною. А делегат від Франції запевнив колег, що «освічені кола руського населення заявляли про свою згоду об’єднатися з Чехословаччиною». Також він відзначив, що такий варіант «не ідеальний, але найбільш доцільний». Проти приєднання навіть невеликої частини руських територій до Румунії виступили американський, британський та французький делегати навіть попри те, що таким чином можна було забезпечити через карпатські перевали не тільки чехословацько-румунське, а й румунсько-польське сполучення. Головним аргументом проти було те, що об’єднати в одній державі греко-католицьких русинів та румунів східного обряду є поганою ідеєю. Приєднання до Польщі лише прозвучало як варіант, але навіть не обговорювалося. Таким чином, принципове рішення щодо долі русинів було ухвалене на мирній конференції вже в лютому. Серед членів комітету тільки італійський делегат висловив своє невдоволення стосовно ухваленого плану, при цьому відзначивши: «Це рішення – погане рішення, але при цьому – беручи все до уваги – воно є несприятливим для ворожої держави [мається на увазі Угорщина]».

Читачі, напевне, звернули увагу, що весь цей час йшлося про території, заселені русинами, хоча відомо, що на рівнинних територіях Підкарпатської Русі, яка ввійшла до складу першої Чехословацької Республіки, переважно проживало угорське населення. У період із березня до червня 1919 було ухвалено рішення про остаточні межі чехословацько-угорських кордонів, після якого, звісно ж, тривала ще довга робота комісії з демаркації лінії кордону на місці. А в Парижі були ухвалені найважливіші принципи демаркації. З описаного вище стає зрозумілим, що при визначенні південних кордонів Підкарпатської Русі найважливішим фактором була залізниця, що пролягла угорськими етнічними територіями і могла забезпечити пряме сполучення між Чехословаччиною та Румунією. Саме на цій підставі була вирішена приналежність міст, сіл і громад. Американська сторона висловила свої сумніви щодо доцільності віддавати угорську меншину, компактно розташовану й доволі чисельну, під чехословацьку владу, зазначивши, що це становить потенційну загрозу іредентизму в майбутньому. Однак комітет, відкинувши етнічний принцип, до вже згаданих економічних і стратегічних факторів додав ще один: необхідність послаблення противника. Наслідки такого підходу відомі.

др. Імре Сакал,

історик, викладач, науковий співробітник Закарпатського угорського інституту ім. Ф.Ракоці ІІ