Історія Чопа – найзахіднішого містечка України

Чоп, містечко між річками Тиса і Латориця, – своєрідні «ворота» України, її найзахідніший форпост на кордоні із країнами Європейського Союзу – Угорщиною та Словаччиною. Але так уже склалося, що більшість туристів бачить Чоп виключно з вікна потягів. Найзахідніше місто нашої держави взяло свою назву, швидше за все, від родини давніх власників поселення, магнатів Чапі (Чопі). Але давайте про все по порядку.

Перші письмові згадки про Чоп відносяться ще до далекого 1281 року. До XIV-XV століть тогочасне село називалося по-різному: «Chap» або «Chop».

Згідно з архівними документами, у 1427 році тут проживало 26 кріпацьких сімей. Жителі виконували різні феодальні повинності на поміщиків – платили зі свого врожаю, приплоду худоби, сплачували різні натуральні податки, виконували безкоштовно роботи на панському дворі, на полі, а також сплачували державний податок – порту. Розміри феодальних повинностей у період закріпачення селян (XIV–XV століття) не були ще точно визначені і весь час зростали.

Зростання феодального закріпачення селян і постійне збільшення повинностей посилювали антифеодальну боротьбу селянства. В 1514 році жителі Чопа разом із селянами всієї Угорщини взяли участь у селянській війні в загоні Петра Боршваї.

Становище селян погіршувалося не тільки від зростаючої експлуатації, а ще й від внутрішніх феодальних усобиць і нападів зовнішніх ворогів, зокрема – турків. Після трагічної поразки Угорщини під Могачем у 1526 році турецькі напади на землі Угорської держави посилювалися, турки й татари доходили навіть до сучасної території Закарпаття. Так, під час турецько-татарського набігу в 1557 році Чоп зазнав великих руйнувань і практично спорожнів – залишилось усього 16 дворів. До кінця XVI століття чисельність населення дещо зросла, і тут уже налічувалося 36 дворів.

В XVII–XVIII століттях Чоп опинився в центрі постійних воєнних дій. Тут не раз відбувалися бої між загонами феодалів, що ворогували між собою, та бої під час національно-визвольних рухів. Усе це призвело до погіршення становища мешканців і подальшого їх закріпачення. Захопивши Чоп, австрійська влада обкладала його населення різними повинностями на користь казни, а у 1675 році дарує Чоп феодалам Вечеї у «вічне володіння», адже колишні власники – сім’я Чапі повністю вимерла по чоловічій лінії.

У відповідь на посилення експлуатації і панування Габсбургів у нашому краї ще з більшою силою спалахували антифеодальні виступи та національно-визвольна боротьба. В цій боротьбі брали участь і жителі села Чопа. Зокрема, вони були активними учасниками Токайського повстання 1697 року та визвольної війни угорського народу 1703–1711 років.

Війни призводили до розорення селян Чопа, до занепаду їхнього господарства, до посилення феодального гніту. Багато селян кидали через це свої оселі й утікали в інші місця. З 1712 до 1717 рр. із Чопа втекли 12 кріпаків. У селі залишилося лише дев’ять кріпацьких сімей у складі 26 осіб.

За наказом князя Ференца ІІ Ракоці тут на початку XVIII ст. будується перша водозахисна земляна дамба. Повені й зараз час від часу турбують регіон, а тоді вони перетворювалися на справжню катастрофу, позбавляючи селян їжі та майна і прирікаючи їх на голодну смерть.

Більш динамічний розвиток почався після революції 1848-1849 років та скасування кріпацтва, з початком розвитку капіталістичних відносин.

Лише в кінці ХІХ ст. Чоп отримав свій «квиток на краще життя» – з 1870 року тут почалося будівництво залізниці, яка зв’язала Угорщину та Галичину, а також Чоп із Унгваром (Ужгородом) та Берегсасом (Береговим). Із побудовою в 1872 році залізничної станції Чоп став важливим транспортним вузлом. Дві третини населення Чопа були, так чи інакше, пов’язані із залізничними роботами.

Починається швидкий ріст населення та промисловості. Якщо у 1869 році, до часу виникнення залізничного вузла, чисельність населення – 902 особи, то вже у 1880 році тут проживало 1187 осіб. У 1910 році чисельність населення становила вже 2318 осіб.

Із перемогою в Угорщині революції в березні 1919 року в Чопі створюються місцеві органи радянської влади, а також і жупний директоріум Ужанського комітату.

4 червня 1920 року підписано Тріанонський договір, який фактично розірвав Угорщину, і за його результатами Чоп приєднують до Чехословаччини.

Наприкінці 30-х років ХХ ст. у Чопі вже працювали нафтоочисна установка, цегляний завод, паровий млин, електростанція. Активно велося будівництво громадських будівель – школи, лікарні.

У листопаді 1938 року до Чопа вступає угорська королівська армія і в 1938-1944 роках Чоп – знову частина Угорщини.

Чисельність населення станом на 1940 рік становить 3371 особу. Серед етнічних груп населення переважають угорці – 3236 осіб, є також словаки – 40 осіб, русини – 32 особи, німці – 11 осіб та інші – 52 особи.

28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Окремі райони Чопа кілька разів переходили з рук у руки. Остаточно Чоп перейшов до армії СРСР 23 листопада 1944 року.

У цих важких боях уціліло не більше 30 відсотків будинків. Ущент були зруйновані вокзал, пристанційні залізничні будівлі, депо, перевалочна база, водокачка, дуже пошкоджений цегельний завод. 29 червня 1945 року був підписаний радянсько-чехословацький договір і Чоп приєднують до Української РСР (Закарпатська область). Між 1945-1991 роками – Чоп у межах Радянського Союзу належить до УРСР.

У 1957 році Чоп віднесено до розряду міст. За місцевою легендою, цьому сприяв візит тодішнього керівника Радянського Союзу Й. Сталіна, який повертався через Чоп із Потсдамської конференції (3 серпня 1945 р.): начебто тиран, оглянувши привокзальну площу, сказав: «Чоп – справжнє місто, а не село!»

Протягом 70-90-х років минулого століття станцію Чоп було реконструйовано. На місці старих споруд виникли нові: з ремонту окремих секцій тепловозів і електровозів, ремонту електроапаратів і електроустаткування, ремонту паливної арматури тощо. Стали до ладу нові підприємства: вагонне депо, пункт перестановки вагонів із вузької колії на широку вітчизняну, пункт технічного огляду вагонів, механізована дистанція вантажно-розвантажувальних робіт, новий вокзал. На привокзальній площі виросли багатоповерхові будинки, універмаг, готель «Україна», ресторан «Карпати», гастроном, книжковий магазин, критий ринок, магазин «Малятко» та спеціалізований магазин подарунків і сувенірів.

Станція Чоп стала однією з найпотужніших у колишньому СРСР і в окремі роки переробляла до 60 млн тонн вантажів на рік.

Починається швидкий ріст населення. Якщо в 1970 році чисельність населення сягала 5000 осіб, то вже у 1979 році тут проживало 7503 осіб. У 1989 році чисельність населення становила 9600 осіб.

Після розпаду Радянського Союзу і з початком формування незалежної Української держави місто відчуло на собі негативні процеси перехідного періоду: спад виробництва, розрив сталих економічних зв’язків. Зафіксовано зменшення обсягу перевезень, скорочення кількості працюючих.

У травні 2003 року місто отримало статус міста обласного підпорядкування. Це дозволило збільшити фінансові вкладення в розвиток соціальної інфраструктури.

Сьогодні Чоп має багато проблем, які ще потрібно вирішити для того, щоб майже десятитисячна громада могла відчувати себе справжнім європейським містом – містом, яке зустрічає і проводжає друзів, гостей, туристів та зацікавлених інвесторів нашої держави.

Юрій КОПИНЕЦЬ, «Карпатський об’єктив»