Діяльність мукачівського греко-католицького єпископа Василя Поповича до 1848 року

Із семи «головних національностей» Угорщини найменшими за чисельністю були русини. Як у матеріальному плані, так і в контексті культурних здобутків їх вважали найбіднішим етносом. Соціальна структура цієї спільноти була неповною, адже переважну більшість складали неписьменні селяни. За відсутності власного дворянства та буржуазії роль еліти виконувало греко-католицьке духовенство. Базою для розвитку їхньої національної культури та літератури стала Мукачівська греко-католицька єпархія з центром в Ужгороді.

Першим визначним єпископом канонізованої в 1771 році Мукачівської єпархії був Андрій Бачинський (Bacsinszky András), який зумів до своєї смерті в 1809 році розбудувати адміністративну структуру єпархії. Однак закріплення досягнень Бачинського в подальшому стало справжнім викликом. У цьому найбільших успіхів досяг єпископ Василь Попович (Popovics Bazil), що став на чолі єпархії 1838 року.

У центрі наших зацікавлень – кроки В.Поповича, спрямовані на покращення інфраструктури та матеріального становища Мукачівської єпархії. Ми також розкриємо, користуючись матеріалами таємних поліцейських доповідних, за яких обставин і в якій атмосфері доводилося працювати єпископу заради розквіту своєї церковно-адміністративної одиниці. Життєвий шлях В.Поповича, сповнений успіхів і викликів, простежуємо до 1848 року.

Від шкільної лави до єпископської кафедри

Василь Попович народився 12 вересня 1796 року в селі Великі Ком’яти (Nagykomját) Угочанського комітату. Його батько, Юрій Попович, служив у цьому селі греко-католицьким священником. Мати, Марія Лендєл, походила зі шляхти. Початкову школу Василь Попович закінчив у селі Нодькарой (Nagykároly), а перші чотири класи гімназії – у місті Сигіт (Máramarossziget). Атестат зрілості здобув в Ужгородській гімназії, де швидко отримав визнання завдяки своїм талантам. Одного разу, коли Попович якраз відповідав домашнє завдання, учитель, задоволений знаннями учня, сказав решті класу: «Русскіе, внимайте, это будетъ вашь єпископъ» [«Слухайте, русини, бо він ще буде вашим єпископом»].

1814 року В.Попович продовжив навчання в Пештському університеті. У 22-річному віці вже здобув ступінь доктора філософії. 1815 року вступив до Пештської центральної семінарії, де був серед кращих семінаристів, однак із невідомих до сьогодні причин так і не здобув ступінь доктора теології. Після навчання був рукопокладений у сан священика 10 квітня 1820 року єпископом Олексієм Повчі (Pócsy Elek) в Ужгороді. Служив у парафіях Сваляви та Сигота. Поворотним у його житті став 1822 рік, коли В.Поповича призначили на посаду секретаря єпископа Пряшівської греко-католицької єпархії. 1835 року став каноніком капітули в Пряшеві. Щоправда, цей пост обіймав усього 8 місяців, оскільки 15 березня 1837 року король Угорщини Фердинанд V призначив В.Поповича єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Папа Римський Григорій XVI затвердив це призначення 2 жовтня 1837 року. Віденські архівні джерела свідчать, що В.Поповича обрали з-поміж десяти претендентів. В ухваленні остаточного рішення велику роль відіграв рекомендаційний лист літнього й уже хворобливого пряшівського єпископа Григорія Тарковича (Tarkovics Gergely), якому В.Попович протягом довгих 16 років допомагав управляти єпархією. Після всіх цих подій В.Попович був висвячений на єпископа 18 березня 1838 року галицьким митрополитом Михайлом Левицьким у львівському кафедральному соборі. На честь цієї події в Ужгороді організували пишне святкування.

Успіхи і виклики

В.Попович приступив до виконання єпископських обов’язків молодим – у 42-річному віці. До його призначення Мукачівська єпархія не мала ієрарха протягом 6 років. У цей період обов’язки керівника виконував капітульний вікарій Іван Чургович (Csurgovics János), який залишив твердий ґрунт, однак чимало проблем ще чекало свого вирішення. Ситуацію ускладнювало й те, що, як стверджують окремі джерела, між Чурговичем, котрий теж претендував на єпископське крісло, та В.Поповичем час від часу виникали гострі суперечки.

За часів керування В.Поповича мукачівська єпархія, велика за розмірами, але бідна фінансово, оновилася і значно покращила своє матеріальне становище: будувалися церкви та плебанії (будинки парафіяльних священників), постійно проводилися реконструкції й ремонтні роботи. Співвідношення дерев’яних і кам’яних церков та парохій змінилося на прямо протилежне. Якщо до приходу В.Поповича із 700 церков кам’яними було всього 30, а з 464 парохій – лише 20, то наприкінці життя єпископа єпархія мала 234 кам’яні церкви та 222 кам’яні житла для священників.

Владика В.Попович доклав значних зусиль і до розвитку ужгородської інфраструктури єпархії. Він збудував триповерхову єпископську резиденцію, яка складалася з 36 кімнат та трьох бібліотек. По краях будівлі звели дві вежі з дахом, вкритим бляхою. На фасаді резиденції був напис: «Domine Deus benedic domui servi Tui!» [«Господи, благослови дім слуги Твого!»]. Будівництво споруди фінансувалося як за власні кошти єпархії, так і за рахунок кредитів.

Єпископ переймався також долею будинку для хлопців-сиріт по священниках. Сиротинець звели ще за часів єпископа О.Повчі, однак не було грошового фонду для його діяльності. В.Попович забезпечив у 1840 році необхідну суму, а з часом значно збільшив її. Згідно з газетною заміткою, опублікованою в 1860-му, тут було виховано 62 особи.

У липні 1841 року В.Попович провів єпархіальний синод, де вирішили питання матеріального забезпечення вдів священників та дяків. Відтоді вони отримували вдесятеро більшу пенсію, ніж раніше. Суму цього грошового фонду єпископ збільшив у п’ять разів.

З 1839 року В.Попович брав участь у засіданнях Державних зборів Угорщини. Як член Вищої палати був задіяний у трьох останніх Державних зборах епохи угорських реформ (1839/40, 1843/44 і 1847/48 роки). Автор його некролога стверджував, що єпископ на засіданнях обласної ради та Державних зборів займав помірну, але прогресивну позицію. Він користувався довірою як опозиції, так і уряду.

Звинувачення в панславізмі

Успіхи єпископа В.Поповича викликали заздрість серед його недругів. Про висунуті проти нього протягом 1839–1847 років обвинувачення нам відомо з доносів, що писалися для австрійської таємної поліції. Вони були опубліковані 1907 року Науковим товариством ім. Шевченка у Львові. Редактором видання став українець Михайло Тершаковець. Збірка містила переважно матеріали про український національний рух у Галичині у 1830–1847 роках, але в додатках було вміщено з дюжину доповідних на русинів Угорщини, клір і єпископа Мукачівської єпархії.

Підставою для нападок проти владики стало його листування з особами з-поза меж Угорщини. Це, зокрема, галицький митрополит Михайло Левицький, або Іван Молнар, що працював лікарем при царському дворі в Санкт-Петербурзі, а колись був однокласником В.Поповича. Крім того, єпископ підтримував зв’язки з відомим російським славістом Ізмаїлом Срезневським, який провідав його 1842 року в Ужгороді. Противники владики почали звинувачувати його в шпигунстві на користь Росії, у прихильності до православної віри й вірнопідданості цареві. Ці звинувачення містяться в доносах інформаторів, написаних між 1845 та 1847 роками для австрійської таємної поліції, яка, до речі, діяла на території Угорщини незаконно. Доповідні записки містили чимало хибної інформації та політично вмотивованих обвинувачень, тому їхня правдивість дуже сумнівна. Малоймовірно, щоб єпископ та інші священнослужителі відчували симпатію до тієї Російської імперії, де петербурзький двір надавав преференції православній церкві та переслідував уніатське духовенство. Треба також відзначити, що і в 1840-х так звана панславістична ідеологія, яка проголошувала єдність та братерство слов’янських народів, ще не мала значного впливу на російську національну думку².

На підставі отриманих доносів таємна поліція двічі (28 червня 1846 року й 5 жовтня 1847 року) подавала звіти в усній та письмовій формі міністру внутрішніх справ Шедлніцькі (Sedlniczky) про єпископа В.Поповича та греко-католицький клір. 22 липня 1846 року Фердинанд V дав вказівку графові Шедлніцькі продовжувати спостереження за мукачівським єпископом. При цьому король вирішив негайно вжити заходів для покращення матеріального становища духовенства Мукачівської єпархії.

Справа конгруа

Допоміжні заходи короля дійсно були необхідні, оскільки через дуже скромні місцеві доходи духовенства Мукачівської єпархії воно переважно жило майже нужденно. Найбільш нагальною проблемою матеріального характеру для мукачівського єпископа була так звана конгруа, тобто невпорядкована справа системи доплат священникам від держави. Варто згадати, що вперше конгруа була запроваджена королівським указом ще 1806 року. На його підставі в Мукачівській єпархії теж описали священницькі доходи. Ці дані було подано до Придворної (регентської) ради. Проте протягом десятиліть керівництво єпархії безрезультатно намагалося отримати якесь рішення для введення гарантованих доплат для священників. У 1847 році рахункова палата Придворної ради підготувала нові розрахунки, однак цісарський двір через брак коштів та початок революційних подій навесні 1848 року не зміг ухвалити рішення про доплати духовенству Мукачівської єпархії.

У перший період своєї роботи в сані єпископа, що тривав до 1848 року, В.Попович досяг успіху в розвитку матеріальної бази та інфраструктури Мукачівської єпархії. Завдяки його діяльності мукачівський єпископат став наріжним каменем релігійної та національної ідентичності угорських русинів. Владиці ще до багатих на переломні події 1848–1849-х років удалося покращити становище греко-католицького духовенства, тому його цілком заслужено можна вважати гідним продовжувачем справи Андрія Бачинського.

Федір МОЛНАР, кафедра історії та суспільних дисциплін, Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ

„Карпатський об’єктив”