Назва закарпатського села Королево походить від старої назви поселення Кіральгаза (Király háza), що в перекладі з угорської мови означає «дім короля» чи «будинок короля». І саме з «дому короля» починається насичена та яскрава історія Королівського замку.
Ліси в цих місцях завжди були багаті на всіляку дичину, що дуже сподобалось угорському королю Іштвану V (1239–1272). Монарх частенько приїздив сюди на полювання. А відтак звелів побудувати на вершині пагорба дерев’яний мисливський будиночок. Дім короля (domus regalis) – прозвали його в народі, і назва ця закріпилася згодом також за міцною фортецею та поселенням, котрі виникли тут. Перші відомості про Кіральгазу датуються в письмових джерелах 1262 роком. Документ, що згадується як domus regalis, свідчить, що тут знаходилося місце полювання на зубрів, де бував король.
Існує також версія, нібито ще до приходу угорців на ці землі десь на замковому пагорбі або неподалік існувало слов’янське городище. Серед місцевого населення відомий топонім «городище», яким досі називають північно-східну частину Королева. Щоправда, археологічно ці здогади поки що не підтвердились…
Археологи експедиції Ужгородського національного університету проводили тут невеликі дослідження у 2007, 2011, 2012 та 2013 роках (І.Прохненко, О.Гомоляк, В.Мойжес). На думку науковців, простежена стратиграфічна ситуація, підкріплена значною колекцією речового матеріалу, дозволяє говорити про життєдіяльність на укріпленому пункті щонайменше з початку XIV до середини XVII ст. Зведення кам’яних фортифікацій датовані кінцем ХІІІ – початком XIV ст. На території замку в XIV ст. не фіксується інтенсивний процес життєдіяльності. Натомість протягом наступних століть, навпаки, тут вирує активне життя. Серед знахідок, виявлених на території твердині: славнозвісна кераміка типу Лоштіце XV століття, угорська монета Альберта (1437–1439), динар 1482–1490 років та динари 1553 і 1577 років тощо. Можливо, з Королівського замку походить і угорський меч XIV ст., що знаходиться в експозиції Музею Збройних сил України (м. Київ).
Окремі дослідники пов’язують виникнення укріпленої фортеці на місці мисливського будинку із подіями монголо-татарської навали на Угорське королівство в 1241–42 роках. Катастрофічна поразка угорських військ та кількарічна окупація країни монголами спонукали монархів розпочати масштабну кампанію з будівництва кам’яних замків майже по всій території королівства, особливо прикордонних. «Нялаб» належав до тих твердинь, функцією яких був саме захист кордону. Розташований на вершині пагорба, замок став важливим військовим форпостом Угочанського комітату й Верхньої Тиси. Висота замкової гори – 52 метри. У часи, коли ще не був побудований суперміцний Хустський замок, безпеку на «Соляному шляху» та кордоні забезпечував саме «Нялаб». Фортеця успішно могла зупинити ворогів біля Хустських воріт з напрямку Торунського перевалу, вздовж річки Ріка. Ще однією важливою функцією був власне контроль за річкою Тиса, яка протікає від замку на відстані близько 300 метрів.
У 1272 році король Іштван V надає тутешнім мешканцям, у більшості німецьким саксам, привілеї, зокрема право полювати в навколишніх лісах на ведмедів, диких кабанів, кіз та оленів. Німецькі колоністи (в основному ремісники) селилися на околицях Королева на запрошення короля. На думку Андраша Комаромі, монарх використовував їх як робочу силу. У такому разі можна припускати й те, що будівництво замку могло розпочатися вже в період правління Іштвана V.
Через відсутність документів про початок зведення замку зʼясувати точний час його виникнення сьогодні досить важко. Деякі дослідники вважають, що фортеця збудована в період між 1272 та 1315 роками. Андраш Комаромі наводить документ, датований 18 червня 1290 року, де згадуються мешканці замку в комітаті Угоча. На думку інших (Міговк), твердиню почали будувати за правління Іштвана V, однак завершили аж у часи перебування при владі Ласла IV чи пізніше, за Андраша III. Імовірно, замок у Королеві спочатку був захищений дерев’яними та кам’яними укріпленнями.
У цей же час у документах замок часто зустрічається під назвою «Нялаб» чи «Ньолаб» (угор. Nyalábvár). Про походження цієї назви точних відомостей немає, є лише кілька гіпотез та легенд. Найпопулярніша з них відсилає нас до історії лицаря-розбійника на ім’я Нялаб, який захопив замок у Королеві й деякий час володів ним. Чимало народних переказів пов’язують діяльність цього персонажа із іншим міфічним розбійником на ім’я Канків, котрий володів сусіднім Севлюським замком. За іншою версією, замок отримав свою назву від торгових мит, які стягувалися тут з купців. Бо платили вони за проїзд такими собі «пучками» (nyaláb у перекладі з угорської означає «пучок», іноді це слово перекладають як «сніп», «оберемок» або «в’язка»).
«Нялаб» офіційно належав королям династії Арпадів, поки їхній славний рід не перервався в 1301 році. На початку XIV століття замок, імовірно, уже перебував у власності короля нової династії Анжу. У документі, датованому 7 вересня 1307 року, зазначається, що король Карл-Роберт Анжу (1301–1342) дарує місто Севлюш Угочанського комітату синові Томаша, який був керівником цього комітату, Беке Боршо. У документі не вказано, що замок належить до дарунку або ж є його частиною.
У 1314 році згаданий жупан Беке Боршо приєднався до сильної коаліції феодалів, яка вела запеклу боротьбу проти короля Карла-Роберта й планувала віддати угорську корону іншому претенденту. За іншими даними, проти короля виступив не сам Беке Боршо, а його брат Копас Боршо, який обіймав високу посаду палатина (прем’єр-міністра й верховного судді королівства), а згодом був відсторонений. Так чи інакше, Севлюш перетворюється на один із центрів фронди. Беке Боршо, за деякими даними, у цей час, заручившись підтримкою угочанських шляхтичів, захопив замок «Нялаб».
Однак феодали, що виступили проти короля, були розгромлені, а коаліція знищена. Відтак Карл-Роберт поспішив покарати своїх непокірних васалів. Королівські війська займають Севлюш і штурмом захоплюють замок «Канків», який, імовірно, зазнав серйозних руйнувань. У той же час сам Беке Боршо встиг сховатися в Королівському замку. Після захоплення «Канкова» війська короля висунулися до Кіральгази і взяли «Нялаб» в облогу, котра, за деякими даними, розпочалася в 1315 році. Очолював королівські війська мукачівський феодал Томаш Мештер. Однак фортеця була добре укріплена, оскільки облога сильно затягнулася. Відчайдушні бої призвели до руйнування ряду замкових укріплень. Урешті «Нялаб» був захоплений і згодом знову повернувся у власність корони. У документі від 25 листопада 1320 року згадується про відбудову замку. Імовірно, паралельно з ремонтом відбувалась і його модернізація. Деякі дослідники (Поп, 2004) пишуть, що модернізувати замок наказав сам король Карл-Роберт і для цього нібито запросив групу італійських архітекторів під керівництвом славнозвісного Арістотеля Фіоравенті. Однак він народився аж на століття пізніше (1405), тому якщо і був причетний до реконструкції Королівського замку, то явно не в цей час і не за цього короля.
Водночас «Нялаб» дійсно виявився стратегічно важливим для корони, але тільки до середини XIV ст. Тоді був побудований неприступний Хустський замок, який, згідно з оцінками дослідників, міг захищати п’ять мараморошських королівських міст, а за нагоди й населення трьох-чотирьох комітатів. Тож замок у Королеві відійшов на другий план.
Утім фортеця продовжувала займати стратегічну позицію й відігравати помітну роль в історії. Про важливе значення замку «Нялаб» для угорської корони свідчить хоча б той факт, що жителі навколишніх сіл, котрі обслуговували фортецю, претендували на певні привілеї. Так, 15 грудня 1355 року населення сіл, що належали до замку «Нялаб», Великі Саси (нині Сасово), Королево, Ардів (Feketeardó) і Веряця, звернулося до короля Лайоша, щоб той надав їм такі права: «Королівські піддані й кріпаки між собою вільно можуть обирати голову села і приходського священника, кого захочуть, за винятком Нодьсаського приходу, який король і надалі залишає для себе й своїх наступників… Парохіальні церкви можуть існувати за попередніми домовленостями, без втручання нялабських управляючих. Жолудеві ліси, гори, води, струмки і рибні ставки – за винятком королівських прав – так само використовують, як і до цього часу…». Із зазначеного зрозуміло, що тамтешні мешканці й раніше наділялися значними привілеями. Інший документ свідчить, що 28 грудня 1357 року королева Ержибет надіслала наказ Оліверу Мештеру, котрий був губернатором комітату Угоча та кастеляном замку «Нялаб», згідно з яким ці привілеї поширювалися на жителів чотирьох сіл.
У 1378 році король Сигізмунд Люксембурзький (1368–1437) передає замок і домінію «Нялаб» у володіння волоським православним воєводам Драгу (Дарку) і Балку, синам Саса. Десь у цей час Драгу дісталася й посада угочанського губернатора. Новий господар замку був дуже впливовим магнатом, котрий під заставу позичав гроші самому королю. Імовірно, таким чином Драг і отримав замок «Нялаб» як заставу або компенсацію за борги. Відтак система укріплень твердині була посилена. Під владою роду Драга замок перебував близько 27 років.
Проте зростання сили Драга та його роду в цьому регіоні Угорщини врешті занепокоїло короля. Аби збалансувати вплив волоських воєвод, у 1399 році він подарував місто Севлюш разом із сусіднім замком «Канків» Петру Перені, котрий теж був авторитетним і багатим магнатом та вірним соратником і кредитором Сигізмунда І. Через кілька років Драг помер, і внуки Саса пересварилися через спадщину, а саме «Нялаб». Згідно з документом від червня 1402 року, сини Драга хотіли привласнити замок разом із маєтком собі, ігноруючи права інших нащадків Саса, тому звернулися до короля з проханням справедливо їх розсудити. Однак той, скориставшись ситуацією, запропонував показати дарчі листи, що не могла забезпечити жодна зі сторін. Імовірно, ці документи зникли. Відтак 12 березня 1405 року король подарував замок «Нялаб» і належні йому маєтки третій стороні – уже згаданому Петру Перені. У червні 1405 року через це між ним і вдовою воєводи Драга виникла судова тяганина за маєтки, котра тривала майже століття. Окрім того, попередні власники замку не змирилися із втратою й здійснювали постійні напади на володіння Перені в сусідньому Севлюші. Однак повернути замок нащадкам волоського воєводи так і не вдалося.
Сам Петро Перені, дарма не втрачаючи часу, одразу переселився в «Нялаб» і вже звідти керував комітатом та маєтками. Про це свідчить, зокрема, те, що протягом 1416–1418 років він відправляв із замку листи. Постійна загроза з боку нащадків Драга спонукала Петра Перені зміцнювати фортецю, а утримувати регіон під своїм контролем йому допомагали королівські війська. У цей період перебудовується дозорна вежа в південній частині вершини замкової гори. Одночасно будується замкова капличка, де заповів поховати себе після смерті угорський король Владислав (Ласло) II Ягеллон.
Відомим є документ із 1423 року, в якому Петро Перені видає наказ своїм перевізникам, щоб не обкладали митом його людину на ім’я Міклош Олаг, котрий переганяв коней із Пешта до замку. Отже, «Нялаб» не тільки функціонував як фортеця, але й виконував адміністративні функції та був вузловим пунктом торгівлі.
У синів Петра Перені, на відміну від батька, імовірно, щось пішло не так, бо незабаром вони віддали замок під заставу. Зокрема відомо, що 20 жовтня 1447 року Міклош Перені перед варадським головою виступає проти застави фортеці. За даними деяких дослідників, у цей час замок «Нялаб» відігравав досить безславну роль. А.Комаромі пише: «Імовірно, він був гніздом грабіжників, і господарі замку під час володіння Міклоша Перені, Ласло Дочо і Мойзес Фанчікої, разом із озброєними слугами безкарно господарювали в усьому комітаті». Про це повідомляє Янош Гуняді в листі до угочанської влади від 25 березня 1451 року. Він просить розслідувати злочин, вчинений синами Перені, котрі вкрали документи на право власності із севлюського будинку вдови Яноша Товта і спалили їх у «Нялабі». Можливо, саме з цим часом пов’язані численні легенди про розбійників, які володіли замком, та їхнього ватажка на ім’я Нялаб.
У 1467 році на запрошення короля Матяша I Корвіна (1443–1490) в Угорщину прибув італійський архітектор, уже згаданий Арістотель Фіоравенті. Він, до речі, прославився тим, що побудував Успенський собор московського кремля. Великий архітектор перебував в Угорщині до початку 1470-х років. І за деякими даними, у цей період йому доручили зайнятися модернізацією укріплень «Нялаба». Під його керівництвом замок востаннє зазнає масштабної перебудови. З’явилося кілька нових будівель, а також потужна вежа, руїни котрої донині знаходяться в південній частині замкового двору.
Про особливу роль фортеці в Карпатському ареалі в кінці XV – на початку XVI століття вказує той факт, що в цей час у «Нялабі» періодично проводяться збори немешів. Відомо також, що в згаданий період серед інших повинностей селян був і обов’язок нести сторожову службу в замку.
Водночас аж до селянського повстання Дьордя Дожі 1514 року в жодному документі не йдеться про «Нялаб». Натомість під час селянських виступів фортеця згадується в листі влади Угочанського комітату від 15 травня 1515 року до короля Ласла. З документа випливає, що повсталі селяни готувалися до облоги замку. Вони принесли солому та дерева й підпалили їх перед брамою. Загони повстанців діяли під керівництвом Дьордя Кермеша, який до того служив у Габора Перені. Об’єднавши зусилля з жителями довколишніх сіл, вони навіть спробували штурмувати «Нялаб». У цей час у замку сховалася знать Угочанського комітату й родина Перені, а сам магнат перебував у Хусті. Біля стін твердині відбувалися запеклі бої. Однак захисникам фортеці таки вдалося таємно пробратися в Хустський замок і повідомити його охоронців про облогу. Дізнавшись про це, Габор Перені із загоном хустського гарнізону спішно вирушив на допомогу. Повстанці так і не змогли захопити «Нялаб», а дізнавшись про підхід загонів Перені, спалили господарські будівлі навколо фортеці, після чого сховалися в лісах і горах. Незабаром головні війська повсталих були розбиті під Темешваром (Румунія). Дьордя Дожі жорстоко стратили, а до осені 1514 року феодали взяли під свій контроль усі осередки опору, знищивши десятки тисяч повстанців. Дьордь Кермеш, зрадивши своїх соратників, переметнувся до Перені, чим прискорив поразку повстання.
У 1526 році в битві під Могачем загинув володар замку Габор Перені – права рука угорського короля Лайоша II Ягеллона (1516–1526). У цьому бою був убитий і сам монарх. А замок перейшов у власність вдови Перені – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона «угорського короля» – трансильванського князя Яноша Заполі (1526/1528–1541), що свідчить про неабиякий потенціал фортифікаційної системи замку. У цей період «Нялаб» почав виконувати функції культурного центру. Саме тут сімейний канонік власниці замку Бенедикт Комяті, котрий був послідовником Еразма Роттердамського, зробив перший переклад Нового Завіту з латині на угорську мову. Важко переоцінити значення цієї події для угорського народу та поширення Реформації в цьому регіоні Європи. Згаданий переклад Святого Письма, виданий у 1533 році в Кракові, став першою друкованою угорською книгою.
1661 року військо татар (за іншими даними, турків) зайняло Кіральгазу. Замок, який захищав невеликий гарнізон, був узятий в облогу. Близько місяця під стінами укріплень перебував ворожий табір, однак до штурму так і не дійшло. Здавати фортецю ніхто не збирався. Тож, розграбувавши та зруйнувавши містечко, татари відійшли, узявши в полон велику кількість місцевих жителів.
Згодом ця частина території Закарпаття потрапила до сфери впливу австрійських Габсбургів. Представники роду Перені викликали в них недовіру, оскільки між ними існували давні протиріччя. Ситуація ускладнилася після того, як проти австрійської влади разом з іншими магнатами виступили й Франгепани, близькі родичі власника замку. Придушивши повстання, австрійський імператор Леопольд I (1640–1705) ввів на територію Закарпаття свої війська, частина яких зайняла «Нялаб», хоча сам Перені в змові участі не брав. Поява імперських військ у комітаті викликала невдоволення місцевої знаті в цілому та власника замку зокрема. Своє обурення вони висловлювали в скаргах, що надходили імператору.
У 1672 році після чергового антигабсбурзького повстання, яке очолював хорватський магнат Петро Зріні (батько славнозвісної Ілони Зріні), на австрійській військовій раді за участю імператора було прийнято рішення зруйнувати замок. Участь Перені в змові так до кінця й не довели. Однак вирок виконали невідкладно. Замок «Нялаб» був безжально зруйнований і більше ніколи не відбудовувався.
Досі достеменно невідомо, який саме вигляд мала давня фортеця. За відсутності середньовічних малюнків більшість даних отримані завдяки археологічним розкопкам. Замок розташований на 52-метровій висоті з північного боку гори на вершині крутого схилу. Він був 52 м завдовжки й 47 м завширшки. За 30 м від замку знаходився захисний рів. На південному боці гори на досить крутому схилі була розташована трикутна сторожова вежа, котра охороняла дорогу до замку. На північно-східному боці звели бастіон клиноподібної форми розміром 10,15×9,65 м. Сам замок складався з двох частин – нижньої та верхньої. Вхід у фортецю знаходився в південно-західній нижній частині, звідки можна було потрапити й до верхньої. Між нижнім і верхнім замками різниця в поверхах становила 3–4 м. Товщина стін була 2–2,5 м, а висота – до 10 м.
На австрійській карті ХVIII століття відображена замкова гора з руїнами укріплень. Тут можна побачити витягнутий майданчик замчища, що складається з двох дворів, розділених поперечною лінією укріплень. У південному дворі вказана каплиця.
У 1858–1859 роках угорський уряд фінансував проведення масштабних розкопок у фортеці. А на початку ХХ століття відомий угорський військовий історик Елемер Шоуш (1844–1929) склав план замку «Нялаб» та зобразив на малюнку замкову гору. На сьогодні це один із найбільш детальних планів фортеці. На жаль, поки що складно з упевненістю стверджувати, які з ділянок укріплень автор зобразив на основі виявлених руїн, а які на основі своїх припущень. Особливо цікаво те, що другий додатковий вхід у замок позначено на крутому східному схилі пагорба. На думку Шоуша, біля східного підніжжя гори знаходилося допоміжне укріплення (барбакан). Ніхто інший, крім нього, не згадує про існування такого складного комплексу замкових воріт.
У другій половині 1940-х років на вершині замкової гори розгорнули радянську радіолокаційну станцію, а відтак територія замку перетворилася на режимний об’єкт з обмеженим доступом. Солдати, які обслуговували РЛС, розібрали замкову каплицю, побудовану ще в 1530 році. Мотиви демонтажу пам’ятника архітектури поки що до кінця не з’ясовані. Місцевому жителю Яношу Токачу вдалося врятувати дзвін каплиці, який пізніше передали греко-католицькій церкві села Дубове, де він і знаходиться донині. Імовірно, у період 1940-х років були пошкоджені й інші вцілілі на той час ділянки замкових руїн. На місці старого храму в 1993 році побудували нову невеличку церкву.
З кінця ХІХ століття замок «Нялаб» як один із наймальовничіших об’єктів нашого краю неодноразово потрапляв на фотографії та листівки. Давня фортеця також згадується в багатьох легендах та народних переказах. Окрім розбійника на ім’я Нялаб, у них часто фігурує угорський король Владислав (Володислав). Можливо, ідеться про Владислава (Ласла) II Ягеллона (1456–1516). В одній із легенд розповідається про історію кохання монарха та місцевої жительки Кароліни, з якою він познайомився під час полювання біля замку «Нялаб». Інша оповідь трагічна. У ній ідеться про те, як одного разу, коли король Владислав зі своєю родиною перебував у замку, на цю околицю напали татари. Війська у фортеці не було, про що вороги, імовірно, знали, отож думали легко полонити монарха. Після короткого штурму татари увірвалися за мури і стали шукати короля, однак той як крізь землю провалився. Прислуга замку та інші мешканці були тут, а він ні. Повбивали татари всіх до одного, кого знайшли в замку, а саму фортецю підпалили, розбили і відійшли.
Минали роки, а потім і століття, і якось один чоловік почав копати в місці, де були замкові пивниці. І от земля під ним обвалилася, та й відкрилася глибока яма. Коли сюди збіглися люди, один сміливець таки зважився на мотузці опуститися в яму і страшенно налякався. Коли його витягли ні живого ні мертвого, бідолаха розповів, що внизу є широка кімната – світла, ніби сонцем залита… Серед кімнати на оксамитовій канапі лежить мертвий король Владислав, а поруч ціла його родина. Усі до одного мертві й сидять як живі… Наступного дня всім селом викопали ту кімнату, та знайшли лише порожню пивницю. Однак ще й досі можна почути від людей, що король Владислав з усією сім’єю лежить десь під мурами замку.
Недалеко від села Бронька, що на Іршавщині, знаходяться залишки однієї з найзагадковіших фортець Закарпаття – Бронецького замку.
Призабутий історією він, однак, зберігає чимало таємничих легенд, з яких, зокрема, дізнаємось і про безцінні скарби та величезні багатства заховані тут, серед диких та неприступних Карпатських гір, у давні-прадавні часи.
Історія не знає, як виник замок і як загинув
З історичних джерел про нього відомо дуже мало, і коли він виник немає зовсім ніяких даних. Археологи виявили тут римські монети, котрі могли потрапити сюди в часи завоювання Римом Дакії, до якої тоді входила ця частина Закарпаття, а можливо, і пізніше. Перша згадка про Бронецький замок датована 1273 роком. У грамоті угорського короля Ласла ІV сказано, що фортеця була відібрана у ворогів його батька Іштвана V магістром Петром із роду Чак. Деякі дослідники вважають, що оскільки на північному сході, окрім Галицько-Волинського князівства, не було іншої держави, то, імовірно, фортеця була відвойована саме в русичів. Звістку про замок знаходимо також у грамотах останнього представника роду Арпадовичів – короля Ендре III, який доручив жупану Михайлу та його синам надійно охороняти фортецю від можливих нападів ворогів. Більше письмових даних про замок не збереглося. А згадані документи не можуть розвіяти таємниці виникнення та загадкової загибелі колись неприступної закарпатської твердині.
Чорний замок
Коли мовчать історичні джерела, залишаються тільки легенди та народні перекази. А вони часто бувають настільки детальні, яскраві й цікаві, що непомітно захоплюють уяву дослідників та спонукають багатьох шукати заховані у віках безцінні скарби.
Одна з місцевих легенд описує неприступний Чорний замок на крутій скелі на березі річки Бронька, побудований якимось могутнім князем, не то поганської, не то бусурманської віри. Він узяв собі за дружину місцеву князівну й вирішив оселитися на мальовничих карпатських землях.
Однак з часом Чорний замок набуває поганої слави, наводить страх на місцевих жителів. У деяких легендах сказано, що той самий князь, який збудував фортецю, був дуже жорстоким та підступним, робив набіги на чужі володіння, грабував і знущався над простим людом. Водночас інші народні перекази розповідають, що набіги та грабежі здійснював не він, а кривавий розбійник Бринда, котрий захопив фортецю пізніше.
Чарівний кінь Татош
Хто б це не був, у легендах володаря Бронецького замку називають не інакше, як Чорний лицар, котрий їздив на чарівному зловісному коні Татоші. Цей незвичайний кінь мав усього три ноги, підкови на яких були прибиті навпаки. Однак при цьому він міг стрибати по вершинах гір, та навіть з одного гірського хребта на інший. І ніхто не міг цього коня ні впіймати, ні наздогнати, ні навіть відстежити, куди той прямує. Шукачі древніх високорозвинених цивілізацій вбачають у ньому прадавній гелікоптер або інший супершвидкісний літаючий пристрій. А ось місцеві жителі пояснюють усе банальною «чортівською силою» коня Татоша та злими чарами зловісного володаря замку.
Так чи інакше, суперкінь давав неабияку військову перевагу, бо, за легендами, Чорний лицар був непереможний, доки народ не вдався до хитрощів. Автором ідеї, як прогнати могутнього лиходія, згідно з переказами, була «одна баба», натомість за іншими джерелами, мукачівський князь Федір Корятович (? – 1415), до котрого люди врешті звернулись по допомогу. Мудрий князь нібито велів зібрати з навколишніх сіл усіляку худобу і птицю: биків, кіз, овець, свиней, качок, гусей та курей. Після чого озброєні селяни та дружинники запалили смолоскипи й погнали худобу просто на замок. Здійнявся нелюдський рев, усюди горіли вогні, щось химерне насувалося на фортецю. Від жаху охорона замку розбіглася, а Чорний лицар піднявся зі сну ні живий ні мертвий, злякався, сів на Татоша, та й почав утікати… Але з остраху попрямував не в той бік, кінь скочив на слизьку засніжену вершину й посковзнувся, а лиходій полетів у прірву, та й розбився. Після смерті свого володаря Бронецький замок упав під натиском народного гніву, і з тих пір лежить у руїнах.
Зачаровані скарби Чорного лицаря
Місцеві легенди, однак, розповідають, що в горі під замком є таємні підземелля, у яких досі лежать незліченні скарби Чорного лицаря. Багато хто хотів відкопати їх, але це, кажуть, неможливо. Бо на них сидить чорт з чорною, як смола, бородою по коліна й охороняє їх від усякого випадкового мандрівника чи шукача скарбів. А хто туди зайде, той назавжди позбудеться розуму… Утім як можна зупинити справжніх шукачів скарбів? Чари та магія ще більше захоплювали багатьох відчайдухів, котрі досі намагаються знайти незліченні багатства Чорного лицаря. У той же час невгамовні шукачі древніх високих технологій кажуть, що чорт – це випромінювач психологічної зброї…
І як завжди буває в подібних легендах, знайшовся один сміливець, який не побоявшись ні чорта, ні магії, таки знайшов під руїнами Чорного замку приховану печеру, та й заліз туди в пошуках багатства. І дійсно знайшов він там коштовності у величезній кількості, приніс їх додому, та й почав рахувати. Аж раптом зробилося йому зле, і він захворів. Пролежав так цілий рік, і вже думали, що помре. Але порадили сходити до ворожки. Та наказала віднести всі коштовності туди, звідки взяв, бо вони, мовляв, закляті й щастя нікому не принесуть, лише біду. Чоловік послухав і зробив усе, що вона веліла, та й дійсно почав одужувати. Про місце знахідки відтоді нікому ні слова…
Принцеса та розбійник
Ще одна цікаву легенду про загибель Бронецької фортеці записана Іваном Хлантою у книзі про закарпатські замки. Було це за правління угорського короля Андрія ІІІ, якому в той час належав замок. Кажуть, король так полюбив цей мальовничий гірський край, що вирішив відсвяткувати в замку і весілля своєї онуки Габріелли. А перед цим оголосив по всьому світу, що віддасть її лише за того, хто може кинути камінь з річки Боржавки аж на вершину гори.
Оповідають, що Габріелла була дуже вродливою. З усіх усюд сходились сюди молоді легіні, принци, поети, королі, міністри аби спробувати щастя. Король Андрій навіть звелів побудувати дорогу до замку з усіх боків – сходу, заходу, півночі й півдня. Та нікому не вдавалося кинути камінь навіть на сотню метрів, не те що на вершину гори.
Дізнався про королівський наказ і розбійник на прізвисько Вусач, той собі вирішив спробувати щастя. Адже був дуже сильним, ходив без зброї, а вороги лише загледівши його тікали хто куди. Товариші радили йому, що сили недостатньо, бо король хитрий та владний «правду в наказах пише, а на ділі чортом дише». Та не послухав Вусач, прийшов до підніжжя гори, узяв каменюку та й жбурнув у замок. Зі свистом камінь полетів угору, та так, що король і Габріелла ледь встигли відійти… «Я ніколи не віддам тебе в руки розбійнику» – мовив король до онуки, та не встиг він сказати як Вусач вже тут як тут. «Ти виконав мій наказ, і за це я вдячний тобі. Але треба призначити день весілля та все підготувати…» – лукаво мовив король. Однак розбійнику нічого не залишалося як підкоритись.
Проминав час, але ніхто не запрошував Вусача на весілля. Виявилось король і не думав віддавати онуку за розбійники, а того ж дня відправиви її додому. Коли дізнався про це Вусач. То дуже обурився. Зібрав своїх хлопців та й рушив на замок. Однак і ні короля, ні Габріелли там вже не було. Розгніваний Вусач напав на фортецю, розбив її вщент і наказав спалити. Три дні й три ночі палав замок на горі. А люди, що жили у Боржавській долині не знали чи радіти з того чи плакати.
Давнього Карпатського Робін Гуда погубила жінка
На Закарпатті збереглося багато легенд про місцевих розбійників, які грабували багатих панів та допомогали бідним селянам. До Карпатських Робін Гудів можна віднести й славнозвісного Олексу Довбуша, розбійників Шугая та Пинтю… Однак мало хто знає, що найдавнішим прообразом доброго розбійника був той самий Бринда, котрий фігурує у попередній легенді як злий і могутній володар Бронецького замку.
В той же час інший народний переказ розповідає про розбійника Бринду, котрий оселився у цих диких місцевостях вже після загибелі неприступної фортеці. Кажуть ніхто не чув про нього раніше, і ймення його не знали ані звідки той узявся, тому назвали його Бриндою. Цілком вірогідно, що розбійник просто успадкував ім’я давнього зловісного володаря замку, біля руїн котрого той оселився. А оскільки ім’я легендарного Чорного лицаря досі наводило жах на місцевих жителів, можливо розбійник свідомо скористався цим фактом.
Люди кажуть то був не простий розбійник, а дуже вродливий і сильний. Ходила чутка, що насправді він був лицарем, мав шляхетське походження, однак вступив у конфлікт із королівською владою, втік у дикі Карпати та й став розбійником.
Після загибелі Бронецького замку серед лісової гущі, в ущелині де тече річка Бронька залишилась складна підземна споруда із розгалуженою системою підземних ходів та прихованими виходами. Шукачі скарбів розповідають, що лицар Бринда напевно будучи у свій час близьким до королівської влади, міг дізнатися про місце розташування підземних комунікацій від самого короля, предки якого колись володіли замком. Кажуть він навіть знайшов скарби Чорного лицаря, однак не став їх чіпати пам’ятаючи недобру славу проклятих дорогоцінностей. Тут і вирішив влаштувати розбійник свою базу, звідки ходив на розбій у далекі краї.
Простих людей він не чіпав, навпаки допомагав. Грабував та карав лише панів та магнатів. Часто він викрадав багатих вельмож і за них отримував великі суми викупу. Та коли умови хтось порушував, пана позбавляли голови.
Не раз йому влаштовували пастки, однак він був дуже розумним та обережним, мав багатьох агентів серед людей в околиці. А через те, що Бринда допомагав бідним, всякий селянин побачивши, що наближається військо своєчасно попереджав розбійника про небезпеку.
Одного разу схованка Бринди таки була виявлена королівськими військами. Вони оточили споруду, та розбійникам все одно вдалося втекти. Таємні ходи під землею, за легендами, були довжелезні й заплутані й вели далеко у ліс чи гори в різних місцях непролазних Карпат. Отож коли солдати зрозуміли, що схованка розбійників порожня, повернули назад. А Бринда зі своєю ватагою через деякий час знову повернувся на місце.
Так тривало роками… Декілька разів війська підходили до лігва розбійників, і ніяк не могли схопити хитромудрого Бринду, який врешті зажив великої слави на ціле королівство. Але як частенько буває у подібних легендах та навіть реальному житті, найрозумніших, найсильніших та непереможних чоловіків як правило губить жінка.
У Бринди була коханка з місцевих селянок на ім’я Лейла. Одного разу на побаченні в лісі закохану пару застала страшенна буря. Щоб заховатись Бринда повів дівчину у свою схованку через таємний підземний хід. Вона ж добре запам’ятала те місце. Там було нагромадження скель, камьяних брил, і серед них виднілись щілини – входи у печери. Одна з них і вела у підземелля Бринди. Оповідають, що найдосвідченіший мисливець не помітив би тут нічого, окрім лігва дикого звіра.
Із часом, як це буває, почуття Бринди до Лейли почало згасати. Він знову закохався у іншу красуню – Василину, і все частіше уникав зустрічей Лейлою. Та у свою чергу врешті застукала Бринду зі своєю суперницею.
Ніщо не може бути страшніше за ненависть зрадженої жінки. Звичайно питання про помсту постало одразу. Того ж дня великий загін королівських військ оточив схованку Бринди, а інша частина війська, разом з Лейлою, засіла біля таємного входу в підземелля, котрий показала мстива жінка. Отож коли розбійники на чолі з Бриндою виходили з облоги через таємний хід, то потрапили у страшну пастку. З усіх боків полетіли стріли, та побігли озброєні солдати. Бринда довго бився як дикий звір, і багатьох нападників встиг покласти на землю, однак смертельного удару йому завдав кинутий спис. Лейла підійшла до вмираючого і тріумфально мовила: «Це тобі за зраду!». Ось так загинув непереможний лицар-розбійник Бринда, і тільки легендарні підземелля досі бережуть його таємниці та незліченні скарби. Чимало відчайдухів з того часу намагаються знайти древні потаємні ходи. Та ще нікому не вдавалось цього зробити. Де знаходиться багатство Чорного лицаря та розбійника Бринди знають лише мовчазні Карпатські гори.
Неподалік міста Мукачева в селищі, яке сьогодні називається Чинадієво, знаходиться ще один легендарний частково збережений закарпатський замок під назвою «Сент-Міклош».
Місце, де він розташований, невипадково обрали для зведення оборонної твердині. Долина річки Латориця тут звужується й гори обступають шлях з усіх боків. За деякими даними, на цій території існувало поселення ще в V тис. до н. е. Також тут виявлено знахідки бронзової доби (ІІ тис. до н. е.). У 1959 році Федір Потушняк в урочищі Графський двір, на відстані 100 метрів від русла річки Латориці, виявив сліди ранньослов’янського поселення. Знайдені фрагменти кераміки датуються приблизно IX–Х ст.
У наукових колах досі тривають дискусії про те, коли саме виник замок і який мав вигляд у різні періоди свого існування. Першим дослідником фортеці був відомий закарпатський історик та археолог Тиводар Легоцький у 1881 році. У своїй ґрунтовний монографії «Березьский округ» він повідомляє про те, що колись навколо фортеці «Сент-Міклош» існували рови та вали, які згодом були засипані. Це питання викликає окремий інтерес, оскільки, незважаючи на свідчення Легоцького, факт існування зовнішньої лінії оборонних укріплень поки що не знайшов наукового підтвердження. Однак і серйозні археологічні дослідження на замку не проводились. Згадки про існування земляних валів трапляються в місцевих легендах та переказах. Про залишки давніх бойових укріплень: ровів, бастіонів, паланків – на території в декілька гектарів навколо фортеці повідомляють і деякі сучасні дослідники. Окрім того, щось схоже на земляний вал проглядається неподалік замку вздовж річки Латориця на деяких знімках супутника в програмі «Google Earth».
Писемних згадок про замок залишилося небагато. Відомо, що поселення під назвою Сент-Міклош (так село називалося до 1944 року) вперше згадується історичними джерелами в 1214 році. Ще одна згадка датована 1264 роком, коли король Іштван V дарує ці землі магістру Аладару.
Документом від 1403 року угорський король Жигмонд (Сигизмунд) надає дозвіл роду Перені на будівництво тут оборонного укріплення. Коли саме зведено фортецю достеменно невідомо, однак власне замок згадується в історичних документах тільки наприкінці XVI ст. уже як володіння роду Телегді. Як відомо, феодал Михайло Телегді купив Чинадіївську домінію в 1574 році за 22 тисячі форинтів. Тож більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що замок виник саме в цей період. Водночас, як зазначили у своїй публікації дослідники Олександр Дзембаз і Ріхард Міговк, пам’ятка потребує більш ґрунтовного дослідження. Адже археологи Ужгородського університету (Ігор Прохненко) при зондуванні біля мурів із східного боку укріплення виявили монету угорського короля Матяша Корвіна (друга половина ХV ст.). Окрім того, у 2015 році на подвір’ї замку знайшли старий колодязь, час побудови якого може належати до XV ст.
Так чи інакше, протягом XVII ст. замок стає одним із стратегічних військових об’єктів і використовується під час бойових дій. Фортеця також мала важливу функцію охороняти торговельний шлях від розбійників, яких завжди було вдосталь у диких непролазних горах. Однак уже в 1657 році замок узяли в облогу війська польського князя Любомирського, і під час штурму укріплення були сильно пошкоджені. Після цього «Сент-Міклош» на довгі роки втратив своє оборонне значення.
З 1669 року замок переходить у володіння знаменитого угорського роду Ракоці. Згодом він відіграв значну роль у Визвольній війні угорського народу проти імперії Габсбургів 1703–1711 років. Тут неодноразово бував і лідер повстання граф Ференц ІІ Ракоці. А наприкінці війни, відчуваючи неминучу поразку, переховувалися родини феодалів, які підтримували повстанців.
Тривала боротьба закінчилася капітуляцією угорців. Після чого замок дістався австрійському магнату графу Шенборну фон Бухгейму. Через деякий час фортеця повністю втрачає своє оборонне значення. Граф наказав зрівняти із землею більшість укріплень і перетворити колись неприступну твердиню на розкішний палац, оточений прекрасними садами. У народних переказах досі можна зустріти згадку, що парк збудували «на валах замку».
Нині лише дві вежі, кілька бійниць і міцні стіни метрової товщини свідчать про його бойове минуле. У стінах замку виявлені потаємні переходи з кімнати в кімнату. Тут знайдено і щось схоже на засипаний підземний хід, коридорами якого колись рятувалися від смертельної небезпеки володарі замку.
Про існування підземного ходу, котрий зв’язує фортецю із Миколаївською церквою, що знаходиться неподалік, також існує безліч переказів та легенд. Кажуть, хід замурований як з боку церкви, так і замку. Варто зазначити, що чимало дослідників вважають ці розповіді небезпідставними, адже від фортеці до храму всього 150 метрів.
Місцеві жителі також поговорюють, що колись у стінах фортеці був знайдений замурований скелет воїна зі зброєю в руках. Деякі джерела навіть називають дату страшної знахідки – 1839 рік, коли тут відбувалася остання масштабна перебудова під керівництвом архітектора Германа Ігнаца. За легендою, вояка в стіну замурували живим. У середні віки існував такий звичай – замуровувати в один із мурів живого воїна, аби його дух став охоронцем твердині від кривавих завойовників та нечистої сили. Однак коли люди знайшли нещасного, то вже не були такі «темні» й віднесли «охоронця замку» на кладовище, де поховали за християнським звичаєм.
Згодом замкове приміщення використовувалось то як тюрма, то як склад, у радянські часи тут була розташована військова частина. Потім поряд розмістились автогосподарство та ремонтні майстерні. Після 1991 року ситуація не змінилась, і якби так тривало далі, один із небагатьох збережених замків Закарпаття чекали би повна руйнація та забуття.
Однак у 2002 році художник Йосип Бартош орендував замок і поселився в ньому заради світлої мети – вдихнути життя в голі занедбані стіни старовинної фортеці. Сьогодні можна сказати, що митцю вдалося створити справжнє диво. Він відновив покрівлю, реставрував чимало приміщень, облаштував надзвичайно цікаву й захоплюючу експозицію, до якої входять мебльовані кімнати, зібрання кельтських і скіфських артефактів, колекція старовинних монет та багато іншого. Також тут бачимо цілу картинну галерею історичних постатей – колишніх іменитих володарів фортеці. Власне, ці картини намалював Йосип Бартош. Він також налагодив і постійне екскурсійне обслуговування. Нині кожен може поринути в загадкову епоху середньовіччя, просто переступивши поріг старовинної фортеці.
У той же час замок «Сент-Міклош» уже роками відіграє роль мистецького центру і є осередком міжнародних пленерів талановитих художників із України та Євросоюзу. Тут часто проводяться художні виставки, тематичні вечори, концерти, а також унікальний лицарський фестиваль «Срібний Татош» з турнірами та середньовічними костюмованими дійствами.
Завдяки співпраці орендаря з науково-дослідницькими інституціями та волонтерськими організаціями здійснюється й подальше вивчення пам’ятки. Так, у 2015 році було виявлено та обстежено замковий колодязь. З’ясувалося, що його засипали цілеспрямовано в 1959 році, у час, коли тут розташовувалася військова частина. А сучасне покоління навіть не здогадувалося про його існування. За допомогою геомагнітної зйомки, проведеної фахівцями Київського національного університету (Ксенія Боднар), удалося встановити попередню дату побудови колодязя – ХV ст.! Його глибина – 7,5 м. Діаметр – 1,7 м. Рівень води – 1,2 м. В основі колодязя дерев’яний круглий звід, що складається з п’яти секцій, зв’язаних виступами. На зводі базувалася кладка з необтесаного каменю. На думку багатьох дослідників, у майбутньому необхідно організувати повноцінну археологічну експедицію з метою глибокого наукового вивчення цієї дуже цікавої пам’ятки.
Родзинкою замку «Сент-Міклош» є романтична історія великого кохання між знаменитими історичними особистостями, які нібито зустрічалися саме в цьому місці. Деякі науковці впевнені в її достовірності, інші стверджують, що це лише гарна легенда… Найкраще цю історію розповідає сам орендар старовинного замку Йосип Бартош: «У 1682 році княгиня Ілона Зріні обрала це місце для таємних зустрічей з легендарним героєм повстанських військ курців, молодим та вродливим графом Імре Текелі. У тиші від кровопролитних військових дій, далеко від пильного погляду австрійського імперського двору, замок «Сент-Міклош» став обителлю кохання та пристрасті, сліди яких відчуваються й нині. Коли проходиш тою кімнатою, де історично була розташована спальня Ілони Зріні, не треба мати надчуттєвого сприйняття, щоб відчути силу кохання, що панувала тут. Ця любов змінила долю не лише двох люблячих сердець, а й історію цілих народів. Багато літературних та історичних книжок згадують цей факт як один з найважливіших не лише в житті княгині, але й у долі угорців, які підтримали цей довгоочікуваний союз. 14-річна різниця у віці між молодим енергійним графом Імре Текелі та мудрою і прекрасною Ілоною Зріні не стала перешкодою для зародження найбільшого людського почуття. Воно було сильніше за всілякі політичні інтриги, які в той час щільним кільцем оточували княгиню. Ілона Зріні є музою цього місця, її портрет я малював з особливою любов’ю і натхненням. Вона до останнього боролася за своє кохання й водночас за угорський народ». Досить згадати облогу 1685–1688 років, коли невеличкий гарнізон Мукачівського замку «Паланок», оточений цілою армією Австрійської імперії, героїчно оборонявся під командою прекрасної жінки, оспіваної в легендах правительки, – Ілони Зріні. Австрійці взяли фортецю за допомогою хитрощів, а мужню княгиню силою відправили в монастир. Відтоді вона стала символом жіночого героїзму для всієї Європи.
