Вино з угорського регіону Токай можна сміливо назвати живою легендою. Недарма ще відомий французький король Людовік XIV називав токайське «королем вин і вином королів», а австрійський композитор Франц Шуберт навіть написав музику до пісні «Хвала токайському».
Усе, що з ним пов’язано: історія, терруар, технологія виробництва – відрізняється оригінальністю та унікальністю. Недарма ще сотні років тому його вважали обраним європейські монархи, воно було предметом гордості для місцевої знаті та улюбленим напоєм європейської богеми.
Тож чому за кілька сотень років угорські токайські вина заслужили статусу світової легенди і що в них такого унікального? Почнемо з того, що «Токайське» (Tokaji) – це традиційно солодке біле вино, виготовлене з винограду, ураженого особливою благородною гниллю Botrytis cinerea (Ботритіс сірий). Цей грибок витягує з ягоди вологу, але не псує її, а підв’ялює (підсушує), доводячи концентрацію цукру до високих показників у 40–60% і насичуючи виразним ароматом шафрану та імбиру. Сама назва цього унікального вина була отримана від розташованого на північному сході Угорщини містечка Токай – центру знаменитого виноробного регіону Токай-Хедьялья, що складається із 28 міст і сіл, розкиданих уздовж 70-кілометрової смуги горбистій місцевості в закруті річок Тиса та Бодрог.
Таким чином, на унікальний характер вироблених тут вин безпосередньо впливають два природні фактори – вулканічні ґрунти гірського ланцюга Земплін, на південних схилах якого і розташована велика частина виноградників, та особливий мікроклімат, що створюється самими річками. Під час тривалої теплої осені від них піднімаються тумани, котрі сприяють утворенню Botrytis cinerea. А вітри, що дмуть з рівнини, та велика кількість сонця не дають цьому грибку перетворитися на звичайну сіру гниль.
До слова, у схожих умовах дозріває виноград ще в кількох виноробних регіонах світу, наприклад, у Сотерні (Франція) та Мозелі (Німеччина). Але саме в Токаї першими у світі почали виробляти вина із зародзиненого винограду. І сталося це майже на сто років раніше, ніж у виготовленні рейнських вин, та на 200 – до сотерну.
Загалом історія цього вина сягає вглиб віків аж на чотири століття і нерозривно пов’язана з ім’ям не менш легендарних трансильванських князів Ракоці. Як відомо, цей рід володів виноградниками в Токаї, починаючи з 1617 року. За місцевими переказами, перше Tokaji Aszu із ураженого благородною цвіллю винограду було вироблене в першій половині XVII століття капеланом князя. Можливо, це сталося набагато раніше – ще в 1570-х роках.
Одні джерела кажуть, що це відбулося випадково, адже в очікуванні набігу турків було прийнято рішення затримати збір винограду. Саме тому ягоди й підв’яли під впливом Botrytis cinerea. Проте інші стверджують, що винороби Токаю йшли до цього усвідомлено і методично.
Приблизно на той же час припадає й будівництво унікальних винних льохів у скелях – глибоких і вузьких тунелів, склепіння яких вкриті товстим шаром цвілі. Це ще один пазл у складній мозаїці «Токайського», оскільки без цієї мікрофлори не було б знаменитого на весь світ вина.
Так чи інакше, але вже в кінці XVII століття «Токай» знали далеко за межами Угорщини. Про те, наскільки правителі його цінували, говорить той факт, що російські царі тримали в регіоні спеціальний загін козаків, який супроводжував дорогоцінний винний вантаж у Санкт-Петербург і Москву. Ви дивуєтесь, але першим у світі розмежованим виноробним регіоном був не Бордо чи Шампань, а Токай-Хедьялья.
На той момент світ не знав вина, яке можна порівняти з «Токайським» за солодкістю, тож винороби інших країн намагалися відтворити його. Саме тому вже в 1730-х роках виноградники були розсортовані за кількома категоріями залежно від типу ґрунту, кліматичних умов і кількості сірої гнилі, яка вражає лозу. Відповідно, самі вина почали маркувати за кількома класами. А королівським указом 1757 року було створено закритий виробничий регіон, за яким закріпили право використовувати назву Tokaji.
Але практично одразу після Першої світової війни для токайських виноробів почалася справжня чорна смуга. Адже тоді цей унікальний регіон штучно розділили між Угорщиною та Чехословаччиною, а з 1945 року в країні було встановлено комуністичний режим, який, на жаль, мало піклувався про збереження столітніх традицій виноробства. І тільки після «оксамитової» революцію 1989-го ситуація почала змінюватися на краще.
На сьогодні для виробництва вина Tokaji офіційно схвалено шість місцевих сортів винограду. Основний із них – Фурмінт (Furmint), що займає 60% площ виноградників. Він має високу кислотність, гостроту і краще за інші зародзинюється. Другий за популярністю сорт Харшлевелю (Hárslevelű) (30% площ) більш солодкий та ароматний. До речі, ці два сорти культивуються в Токаї ще з XIII століття і становлять основу легендарного напою. На інші 10% припадають чотири сорти (Sargamuskotaly, Zeta, Kövérszőlő, Kabar), котрі використовують як ароматичну добавку. Для виробництва вин беруть ягоди, що називаються «aszu». Це зародзинений на лозі виноград, якого вже торкнулася благородна цвіль.
А мірами ваги для «Токаю» виступають бочка (gons) на 136 л і дерев’яний кошик (рuttony) на 25 кг. Тож за традиційною технологією виробництва «Токаю» спочатку зморщені виноградини aszu складають у ці дерев’яні кошики й залишають на кілька днів. З ягід, здавлених під власною вагою, сочиться концентрований нектар, який у Токаї називають есенцією (Essencia). З кожного кошика отримують від 0,2 до 0,6 л такого соку з концентрацією цукру від 450 до 900 г/л! Потім ягоди дбайливо розтирають до однорідної солодкої пасти й додають її в бочки з базовим вином або суслом з незайманого грибком Botrytis cinerea винограду.
Зазвичай використовують суміш сортів Фурмінт і Харшлевелю, яку розбавляють невеликою кількістю мускату або іншого дозволеного сорту. Напій, періодично перемішуючи, настоюють на цій пасті кілька діб і зливають у бочки з місцевого дуба. Після декількох місяців бродіння витримують від 3 до 8 років у льохах, вирубаних у скелях. Причому спочатку бочку не заповнюють доверху, даючи вину активно взаємодіяти з мікрофлорою підвалу, окислюватися й набувати неповторного смаку та аромату.
Таким чином, після витримки «Токай» являє собою щільну маслянисту рідину золотистого кольору. Смак і аромат цього вина складний – фруктово-мандариновий з виразними нотами імбиру, кориці, гвоздики та цукатів. Проте, незважаючи на екстремальну солодкість, воно легко п’ється, оскільки висока кислотність базового винограду Фурмінт добре балансує цукор. Наприклад, традиційна міцність «короля вин» Tokaji Aszu – 11,5–14% алкоголю. Тож токайські солодкі вина заведено пити охолодженими до 7–13°С з невеликого десертного келиха. Вони настільки самодостатні, що для них складно підібрати гастрономічну пару. Тому класичним поєднанням для Tokaji Aszu вважається гусяча печінка (фуа-гра) та вишукані вершкові сири – брі, конте, козячий, рокфор, блакитний з цвіллю.
Цікавий факт – у регіоні виробляють вісім типів вин: асу (Aszú), самородний (Szamorodni), пізній урожай (Late Harvest), фордіташ (Fordítás), машлаш (Máslás), есенція (Eszencia), ігристе (Pezsgő) та інші сухі вина. Сьогодні в останній категорії знаходиться близько 60% усього виробництва. «Але «Токай» – це ж солодке вино!» – стереотипно скажете ви. А ось і ні!
Так, раніше в регіоні робили наголос саме на солодких винах, адже вони довше зберігаються за рахунок підвищеного вмісту алкоголю. Це допомагало транспортувати напій по всьому світу. Плюс цукор надовго зберігав смакові якості й давав потенціал для тривалої витримки. Однак тепер технології та логістика змінилися, тому в регіоні дійсно докладають багато зусиль для виробництва саме сухих вин.
До речі, найстарші виноробні та підвали Токаю з 2002 року знаходяться в переліку унікальних об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Сьогодні Вилок – селище (з 1959 р.) на Виноградівщині, центр однойменної новоствореної громади у Берегівському районі, яке розташоване на самому кордоні з однією із найближчих до нас країн – Угорщиною. Тому закономірним є той факт, що переважна більшість населення Вилока – саме угорці, які проживали тут ще до появи цього населеного пункту. Більше того, сама назва селища походить від угорського слова «Tiszaujlak», що означає «нове поселення на Тисі».
І саме у цій місцевості 14-16 липня 1703 р. повстанці-куруци, які були активними учасниками Національно-визвольної війни угорського народу під проводом Ференца Ракоці ІІ, здобули першу перемогу над загоном комітатських ратників. Уже згодом, у 1906 р., із нагоди цієї події на кордоні між селищем Вилок та селом Тисобикень було встановлено спеціальний пам’ятник із зображенням легендарного і містичного птаха – Турула.
У 1945 р. цей пам’ятник було зруйновано радянською владою, але у 1989 р. монумент удалося відновити до первісного вигляду. З тих пір пам’ятник турула є одним із найважливіших місць паломництва угорців Закарпаття та суміжних регіонів і є одним із символів об’єднання угорської нації.
Але почнемо із самого початку… Вчені з’ясували, що поселення на цій території існували вже на початку нашої ери. Також відомо, що у XІІІ ст. на місці сучасного Вилока існувало село Ніртелек, яке з 1270 року належало великим угорським феодалам зі знатного тоді роду Гунт-Пазмань, які одержали від короля ряд маєтків на р. Тисі. З того часу це поселення згадується у кількох писемних джерелах, де зазначається, що його мешканці активно займалися виноградарством, а також зазнавали ворожих нападів.
Тож у кінці XIII ст. старе село перестало існувати. Вірогідно, що воно було знесене водою р. Тиси під час повені. Землі, що належали селу, угорський король Андраш (Андрій) ІІІ передав у 1300 році синам графа Марцелавса. І вже у 1304 році на місці колишнього Ніртелека виникло нове село, яке дістало назву Уйлок, що означає «нове поселення». Називали його також Вуйлоком. Уже в 1332 році це був досить великий населений пункт, що мав католицьку парафію.
Нові перспективи розвитку Вилока відкрилися у XV ст., коли тут у 1417 р. було побудовано великий перевалочний склад для зберігання солі, яка сплавлялася по р. Тисі із Сігету. Мешканці села також перевозили сіль возами. Це була важка і небезпечна для життя праця, за яку селяни отримували мізерну платню. І коли у 1425 році на Мармароських соляних копальнях вибухнуло повстання, його активно підтримали робітники Вилоцького складу. Тож Королівське соляне управління змушене було дещо поліпшити їхні умови праці.
Саме у Вилоку 31 березня 1632 року відбулись збори делегатів сусідніх комітатів північно-східної Угорщини, на яких обговорювались їхні спільні заходи щодо захисту від нападу турецьких військ. У мандатах та інструкціях делегатам наказу вказувалось «не вступати ні в які стосунки з турецькими представниками та обстоювати сучасні й майбутні інтереси батьківщини». Але це, на жаль, не врятувало Вилок від руйнування турецькими військами. Адже через нього у 1661 році пройшли, знищуючи все на своєму шляху, турецькі війська, які у той час воювали з Австрією. Село зовсім занепало. Селяни змушені були виплачувати великі податки, виконувати десятки різних повинностей. Під час збирання податків, які проводила влада за допомогою військових загонів, не раз відбувались заворушення й сутички.
У зв’язку з антиавстрійським повстанням 1678-1688 pp. у Семиградді (на Північній Угорщині) під керівництвом Імре Текелі село було переповнене німецькими військами, які грабували населення та знущались над ним.
Антифеодальна боротьба значно посилилася у кінці XVII – на початку XVIII ст. Беручи участь у національно-визвольній війні угорського народу 1703-1711 pp., Вилок «дав» до повстанської армії Ференца Ракоці ІІ кілька десятків солдат, багато з яких полягло у боях із австрійськими військами при Овварі та Сатмарській облозі.
У 1717 році кримські татари, які напали на південні закарпатські комітати, зруйнували Вилок і захопили багатьох мешканців у неволю. В 1718 році у Вилоку була розквартирована рота Арембергського піхотного австрійського полку. Рятуючись від знущань та насильства, мешканці Вилока тікали у гори та ліси або в інші села.
У другій половині XVIII століття населення Вилока дещо зросло. Крім цього, у селі жило чимало дворян, які служили у соляному управлінні. Обсяг панщини у той час становив понад 104 дні на рік. Також необхідно було сплатити грошовий податок, дев’ятину натурою, дати десятину церкві та виконувати інші повинності. Панщину примушували відробляти у найбільш гарячу пору сільськогосподарських робіт.
Чимало селян працювало на соляних складах та транспортуванні солі. І вони йшли сюди на роботу, бо так могли відкупитися від панщини. Вже у 1770 році державна казна викупила селян у місцевого поміщика і від того часу вони відробляли феодальні повинності на користь соляного управління.
У зв’язку з розширенням соляного промислу в середині XIX ст. у Вилоку оселилося багато селян із Галичини, які тікали від непосильного гніту. Вони сприяли розвиткові ремесла й торгівлі, якими починали займатися також селяни-кріпаки соляного управління.
Мешканці Вилока брали активну участь у революції 1848-1849 pp. в Угорщині. Так, у червні 1848 року тут було створено загін національної гвардії, до якого записалось 168 осіб. Загін увійшов до складу другої роти національної гвардії Угочанської жупи і ніс військову службу на кордонах із Австрією у районі села Торунь, брав участь у боях.
У другій половині XIX ст. Вилок починає зростати. Тут було зведено ряд будинків із цегли і каменю, з черепичними покрівлями. Проте більшість споруд ще були з глини та соломи.
У 1900 році у Вилоку вже налічувалося 519 будинків. Зростала і кількість населення. З 1857 до 1900 року вона подвоїлася і досягла 3 008 чол. Сільське господарство, через нестачу землі, відігравало відносно незначну роль. Значна частина мешканців села займалася ремісництвом. У березні 1863 року у Вилоку навіть було створено спілку ремісників. А у 1885 році у селі було створено ремісничу школу, в якій навчалося 65 учнів. Утримувалася вона за рахунок місцевої громади.
Перша світова війна принесла мешканцям Вилока багато горя і страждань. Уже після завершення Великої війни за рішенням Тріанонського договору (4 червня 1920 р.) Закарпаття було відірвано від Угорщини і приєднано до новоствореної Чехословаччини. І так було аж до 1939 року, коли наш край повернувся до складу Угорщини.
У період Другої світової війни Вилок, як і все Закарпаття, знову зазнав руйнувань, горя і жахливих трагедій. Вже по завершенні війни Закарпаття у 1945 році було приєднано до радянської України.
За період радянського пакування наш край, і Вилок у тому числі, зазнав усіх «принад» соціалізму: розкуркулення та колективізації, репресій та знищення інтелігенції і всіх тих, хто був проти тоталітарної системи Радянського Союзу.
