Відзначаючи чергову річницю дня народження міста над Ужем, ужгородці часто не знають, з якого саме джерела походить та дата, від якої нині офіційно прийнято відраховувати його початок.
Gesta Hungarorum («Діяння угрів») Аноніма – літературний твір написаний латиною в жанрі лицарського роману – про оволодіння землями Середнього Подунав’я в кінці ІX – на початку Х ст. вождями угорців Альмошем та його сином Арпадом. Цей твір по-різному оцінюється науковцями. Ось уже декілька століть він є темою гострих дискусій дослідників щодо правдивості й достовірності приведених у ньому відомостей.
Анонім – невідомий автор – «нотарій, доброї пам’яті славного короля Угорщини Бели» (Belae Regis Notarius). Більшість дослідників нині вважають його писарем короля Бели ІІІ (1172 – 1196), а сам твір датують між 1196 та 1203 роками, хоча деякі вчені стверджують, що автор написав його раніше.
Ще з того часу, як цей твір став темою наукових досліджень, історики часто критикували його достовірність, адже текст суттєво відрізняються від того, що можна прочитати у давніх німецьких, візантійських, польських чи київських хроніках. Водночас тут треба враховувати той факт, що Анонім писав через майже 300 років після описуваних ним подій, і фактично це був літературний твір, щось на кшталт історичного роману, до слова, написаного досить яскраво і професійно. З літературної точки зору – це шедевр, особливо враховуючи, що мова йде про твір ХІІ століття.
Тим не менше, Gesta Hungarorum Аноніма є дуже важливим джерелом інформації для істориків. Адже, на думку багатьох науковців, у розпорядженні автора (Магістра П.) усе ж був один із ранніх варіантів давнього угорського літопису із однойменною назвою «Діяння угорців». Цей документ нібито становив типову середньовічну хроніку, подібну до нашої «Повісті временних літ», і сьогодні, він на жаль, втрачений. Деякі угорські фахівці вважають, що перша угорська хроніка з’явилась перед 1060 або у 1066-1067 роках. Згодом цей літопис нібито неодноразово доповнювався й редагувався.
І тому, якщо спочатку ставлення до твору Аноніма було досить критичним, то сьогодні дослідники все ж намагаються шляхом детального аналізу виявити раціональні зерна в огромі легендарного і літературного матеріалу.
Отож, як розповідає Gesta Hungarorum, «у 884 році втілення Господа, як записано в хроніках, сім князів, названих Сім угорців, вийшли із землі Скіфії на захід…» Уже на початку твору Анонім пише, що сама назва угорців походить від Унгвара: «Чому людей, які виїхали зі скіфської землі, називають угорцями. Їх назвали угорцями з Унгвару, бо після підкорення словенців сім княжих осіб увійшли до землі Паннонії й пробули там довгий час. Звідси всі сусідні народи кликали Альмоша… вождем Унгвара, а його воїнів унгварами».
У перших розділах Анонім також описує народження та юнацтво легендарного вождя Альмоша, обрання його лідером, походження угорців та їхній вихід зі Скіфії, і навіть про причини такого рішення їхніх вождів… Далі йдеться про те, як угорці увійшли у землю Русі в районі Суздаля. Без жодного опору вони начебто дійшли до Києва і хотіли підкорити цю країну, перепливши річку Дніпро. Однак вожді русичів помітили це. Київський князь викликав усіх своїх воєначальників, і за їхньою порадою вирішив піти війною проти Альмоша й загинути в боротьбі, але не підкоритися. Тоді він разом із куманами (половцями) виступив проти угорців і був розбитий, однак устиг відступити і укріпитись за стінами Києва. Через деякий час угорці почали штурм міста. І коли «драбини почали притулятися до стіни», лідер Києва та інші воєначальники русичів, а також кумани, начебто послали послів і попросили вождя Альмоша укласти мир.
Альмош, порадившись зі своїми людьми, відправив руських послів з умовою: узяти синів руських вождів та знатних осіб у заручники, платити данину десять тисяч марок на рік, а також продукти харчування, одяг та інші необхідні речі. Русичі, хоч і не добровільно, проте начебто віддали все це Альмошу. Однак угорців попросили, минаючи Галицьку землю за «сніговим лісом», іти на захід, до землі Паннонії, яка спочатку була землею короля Аттіли. «І вони похвалили Паннонію за те, наскільки вона хороша. Казали, що там протікають дуже відомі ріки: Дунай, Тиса та інші джерела, що рясніють чудовою рибою…»
Цікаво, що ці події відбилися й у київському літописі та місцевій топографії. За літописною версією «Повісті временних літ», під час переселення з Поволжя і Причорномор’я на береги Дунаю в кінці IX століття в урочищі біля Києва зупинялися угорці: «Идоша угры мимо Киева, горою еже ся нынѣ зоветь Угорское, и пришедше к Днепру, сташа вежами». Угорське урочище – це літописне місце на правому березі Дніпра в Печерському районі Києва, недалеко від Липок, там, де розташована Аскольдова могила. Саме урочище вважається місцем убивства Аскольда і Діра князем Олегом у 882 році: «Приплу подъ Угорьское». За переказами Аскольд тут же і був похований: «І вбили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали Аскольда на горі, яка називається нині Угорською, і де тепер Ольмин двір». Деякі науковці навіть ототожнюють цього «Ольму» з Альмошем – вождем угорських племен.
У творі ж угорського Аноніма стверджується, що «багато русичів також приєдналися до ватажка Альмоша, приїхали з ним у Паннонію, а решта досі живе в різних місцях Угорщини».
Далі, згідно з Gesta Hungarorum, угорці на чолі з Альмошем «вийшли з Києва і попрямували у місто Ладомер». Вони були там три тижні, отримали великі подарунки від місцевого князя та навіть взяли у заручники княжих синів. На четвертому тижні Альмош приїхав до Галича, де князь Галича також обдарував його подарунками. Він так само розповів Альмошу про землі Паннонії, що «ця земля над усе хороша, і була спочатку землею короля Аттіли». Після його смерті римські князі зайняли її аж до Дунаю і поселили там своїх пастухів… «А землю між Дунаєм та Тисою окупував хан Великий, ватажок Болгарії, родоначальник вождя Салана, до кордону русичів і поляків, населену словенцями та болгарами».
Альмош і його вожді, за порадою русичів, уклали з ними мир. Тоді князь Галича наказав двом тисячам лучників і трьом тисячам селян пройти попереду них і пробитися через «засніжений ліс» до кордону. Окрім того, він подарував угорцям худобу та їжу з іншими предметами першої необхідності. Відтак, угорці за допомогою русичів пройшли «засніжений ліс» і прибули у місце, яке називалося «Мункач», «бо з великими труднощами і зусиллями вони прийшли на цю землю». Там вони провели сорок днів, щоб відпочити, і земля їм неймовірно сподобалася. «Жителі цієї країни словенці, коли вони почули про їх прибуття, були жахливо налякані й добровільно здалися Альмошу, оскільки вони чули, що вождь Альмош походив із роду короля Аттіли. І хоча вони були людьми князя Салана, але з великою пошаною й страхом служили Альмошу, пропонуючи йому все, що було необхідно для його існування, як і належить їх пану… Вони також сподобалися вождю і його воєначальникам. Водночас вони вихваляли родючість землі й розповідали, як після смерті царя Аттіли Великий Хан, предок вождя Салана, який прибув із Болгарії, окупував цю землю за порадою і за допомогою імператора греків. Вони також сказали, що самі є словенцями, походять із землі Болгарії і оселилися тут на кордоні з Руссю, і що тепер їх лідером є Салан».
Далі, у частині під назвою «De Hung castro», Анонім пише: «Тоді лідер Алмош (dux Almus) зі своїми людьми були дуже раді, почувши їх, і поїхали до замку Хунг (castrum Hung), щоб зайняти його. Коли вони отаборились навколо стін, ішпан (comes) замку на ім’я Лаборець (Loborcy), котрий мовою місцевих жителів звався «дука» (duca), попрямував до фортеці Землум (castrum Zemlum). Хтось із воїнів вождя (milites ducis – маються на увазі воїни Алмоша – авт.), зловив його біля якоїсь річки і тут же повісив. Із того дня цю річку стали називати його ім’ям – Лаборець. Тоді dux Альмош та його люди рушили до замку Хунг, принесли великі жертви безсмертним богам і влаштували чотириденне свято. Але на четвертий день, порадившись і склавши присягу від усіх своїх людей, dux Альмош, ще живий, призначив свого сина Арпада вождем і правителем та привітав його. Він назвав Арпада лідером Хунгарії та Хунга (dux Hungarie et ab Hungu), і всі його воїни стали називатись хунгварами (hunguarie) мовою іноземців, і це ім’я досі знає весь світ».
У наступному розділі Анонім описує захоплення фортеці Боршо вже новим лідером угорців – Арпадом. «У рік нашого Господа 903 лідер Арпад послав свої війська у землю, що знаходиться між Тисою і Бодрогом, аж до Угочі, коли її мешканці були зайняті, він узяв замок Боршоа (castrum Borsoa) в облогу, і на третій день бою зруйнував його мури (muros) та повів захоплених там солдатів вождя Салана (Salani ducis) у кайданах (cathenis) до замку Хунг. Пробувши там кілька днів, dux Арпад та його люди побачили родючість землі, велику кількість диких тварин і рясну рибу в річках Тиси та Бодрог, і полюбили цю землю більше ніж можна сказати…»
Але тим часом, за розповіддю Аноніма, болгарський правитель Салан відправив до Арпада своїх послів, і «по-болгарськи, як це було у них прийнято, він насмішкувато привітав Арпада Угорського (ducem Hungarie) та жартівливо назвав його народ хунгарами, і почав гадати, хто вони такі й звідки взялися, і чому наважились робити такі речі».
Посли Салана привітали Арпада від імені свого правителя і сказали йому, щоб він покинув ці землі, але натомість обіцяли йому інші землі у Панонії. Слухаючи посольство Салана, Арпад відповів згодою, але «не зарозуміло, а чесно: не тому, що я боюся греків чи болгар, що не можу їм протистояти»… Він попросив доставити йому «два глечики, повні води Дунаю, і пучок трави з піску Альпари, щоб відчувати, що трава піску Альпара солодша за скіфську» і «чи вода Дунаю краще води Дону».
Правитель Салан виконав прохання Альмоша і надіслав «два глечики, наповнені водою Дунаю», і пучок трави, а на додачу різних інших подарунків. Крім того, він пообіцяв передати угорцям землі до річки Сайо (Souyoy) разом з її мешканцями… Через це при дворі вождя Арпада була велика радість, і протягом трьох днів у них було велике свято. Тоді Арпад підтвердив мир і з багатими дарами відпустив послів Салана додому.
А через деякий час Арпад та його вельможі, цілком задоволені, покинули замок Хунг і попрямували у обіцяні їм землі. У наступних розділах Анонім описує прибуття угорців на територію Паннонії, по середній течії Дунаю. У творі названі імена вождів, міститься докладний опис походів угорців, що охоплює період до часів святого Стефана.
Ще один твір «Gesta Hunnorum et Hungarorum» угорського автора ХІІІ століття також, на думку багатьох науковців, містить у своїй основі давній угорський літопис XI – XII століття «Діяння угорців». Його автор Шімон Кезаї був придворним писарем угорського короля Ласло IV (1272-1290 рр.) і безперечно мав доступ до королівського архіву. Його праця дійшла до нашого часу лише у вигляді пізнішої копії, і на думку деяких науковців, можливо, спочатку вона була довшою. «Gesta Hunnorum et Hungarorum» Шімона Кезаї – написаний не так яскраво і детально, як твір Аноніма, і охоплює набагато ширші часові рамки, однак він також містить декілька згадок фортеці Унг.
«У рік від Втілення Христового 872-й гуни (Hunni), або угорці (Hungari), знову увійшовши в Паннонію, пройшли королівства Бесс (Bessi), білих половців (Albi Comani) і місто Київ (Куо), і потім зупинилися на річці під назвою Унг (Hung), де заснували фортецю. Від цієї річки вони й були названі угорцями народами Заходу, і оскільки потім вони заснували ще шість фортець, то деякий час залишалися в тих краях», – пише Шімон Кезаї.
В іншому місці автор стверджує, що серед семи ватажків угорців багатшим, родовитішим і могутнішим на війні був «Арпад (Arpad), син Алмоша (Almus), сина Елада (Elad), сина Угера (Vger) із роду Турул (Turul). Саме цей Арпад зі своїм родом першим проник через Руські гори (Ruthenorum Alpes) і першим розбив свій табір біля вод Унга». Шімон Кезаї ще в одному місці свого твору згадує річку Унг, біля якої угорці задобрили подарунками «Святоплука», очевидно, тут іде мова про князя Моравії.
Як і «Gesta Hungarorum», «Gesta Hunnorum et Hungarorum», на жаль, не вважаються надійними історичними джерелами. Так, наприклад, опис приходу угорців у Паннонський басейн і подальший розгром Моравії в цих двох хроніках у багатьох деталях суперечать один одному. Наведені Шімоном Кезаї імена угорських вождів, кожному з яких відводиться окрема глава, часто не збігаються з іменами, що перераховуються Анонімом.
Окрім того, обидва твори містять безліч анахронізмів. Так, наприклад, у них є згадка про половців у Східній Європі в IX столітті. Однак сучасна наука впевнено твердить, що цей тюркський народ з’являється у південноруських степах тільки в першій половині XI століття.
Так само і з містами Ладомер та Галич, котрі згадуються у творі Аноніма. Щодо міста Володимир, то воно не могло існувати в IX столітті по тій простій причині, що не народився власне князь Володимир, на честь якого воно було названо. Немає відомостей і про існування Галича у ті часи. Натомість обидва міста були досить значними центрами саме у часи життя самого Аноніма. Втім, не можна повністю відкидати й припущення, що якісь поселення у тих місцях у IX ст. усе ж могли існувати.
І це лише декілька прикладів із великої кількості тих проблем, з якими стикаються історики, аналізуючи твори Аноніма та Шімона Кезаї. Навіть серед критиків згаданих творів єдності немає. Одні вважають їх повністю вигаданим і заперечують майже все, що в них сказано, зокрема й перехід угорців через Карпати на рубежі ІХ–Х століть. Інші ставлять під сумнів лише окремі їх тези.
Що стосується археології, то науковцями відкрито десятки слов’янських поселень на території Закарпаття, в тому числі декілька в межах та околицях сучасного Ужгорода, котрі безумовно існували у період приходу угорців в кінці ІХ – на початку Х століть. Найбільш давніми були поселення на Радванці і Галагові (VIII – IX ст.). До пізнішого часу відноситься заселення Замкового городища. Однак, на жаль, досі не виявлено давньої фортеці Унг, яка згадується у обох вищезгаданих творах. У дворі сучасного Ужгородського замку наразі знайшли лише давньослов’янську кузню і чимало кераміки, котра може відноситися до згаданого періоду. Однак розкопки неможливо провести під самими будівлями нинішньої фортеці. До того ж, існує думка, що та первісна фортеця над Ужем могла бути розташована в іншому місці, наприклад у Горянах, Невицькому, на території сучасної Словаччини та ін. Це лише деякі із існуючих гіпотез. У Горянах, наприклад, навколо ротонди Х – ХІІ ст. зафіксовано сліди земляних валів і ровів та руїни кам’яної споруди кріпосного типу.
Ще одну фортецю – Боршоа, згадувану в Аноніма, чимало науковців співвідносять із залишками фортеці біля села Вари. У легендах укріплення називають Боржавським замком і про нього ми писали у одному із минулих номерів. Однак частина сучасних істориків та археологів, ставлячи під сумнів повідомлення Аноніма, пов’язують укріплення біля села Вари із пізнішими часами, а саме із формуванням ранньофеодальної держави угорців у Х – ХІ століттях (І. Прохненко та ін.). Водночас навіть вони пишуть про наявність біля укріплення у Варах слов’янського керамічного матеріалу ІХ століття, і навіть припускають, що угорські війська могли захопити не фортецю, а хіба «невелике слов’янське поселення».
Саме тому сьогодні події та імена, описані у творах Аноніма та Шімона Кезаї, сприймаються багатьма сучасними науковцями як виключно легендарні, міфічні… Це стосується і заснування міста над Ужем.
Так, наприклад, відомий закарпатський історик Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий» починає історію нашого міста зі згадки про нього на карті арабського географа Аль-Ідрісі у 1154 році. А всі інші згадки про більш ранню появу Ужгорода та князя Лаборця відносить до фольклору. Інший закарпатський науковець – Сергій Федака в одній зі своїх книг називає князя Лаборця легендарним персонажем – «рядком другим у середньовічному манускрипті».
Із цим погоджуються ще чимало науковців, однак далеко не всі. Наприклад, археолог Павло Пеняк у своїй статті про ранню історію Ужгорода пише: «Проти дуки (князя Лаборця) як міфічної особи виступає частина дослідників, але суть проблеми не в цьому. Питання не в імені того чи іншого володаря, а в тому, існували чи ні ранньофеодальні слов’янські об’єднання у Верхньому Потиссі. Всі прямі й непрямі джерела свідчать, що такий факт мав місце». На думку науковця, припущення про існування слов’янських центрів у Горянах чи на Замковій горі Ужгорода цілком вірогідні, якщо врахувати, що з часу слов’янської колонізації Верхнього Потисся пройшло майже чотири століття (кінець V – початок VI ст.). За цей період відбулися значні зміни в соціально-економічному розвитку слов’янських племен, що призвело до розпаду родових відносин і появи ранньофеодальних утворень, яким, імовірно, було одне з об’єднань слов’ян із центром в Ужгороді.
Від себе додам, що події, описані у Аноніма та Шімона Кезаї, відображені і в багатьох закарпатських, словацьких та угорських легендах. Причому там описуються подробиці, події, місця та особистості, котрі у середньовічних творах не згадуються. Наприклад, боржавський князь Чорногор, син Арпада Коломан, красуня Мілота – дружина боржавського князя та ін. А річка під назвою Лаборець, біля котрої повісили легендарного князя, досі протікає на території Словаччини за декілька десятків кілометрів від Ужгорода. Як розповідають місцеві легенди раніше (до появи угорців) ця ріка називалась Свіржава, а давньослов’янське поселення із однойменною назвою існувало на місці сучасних Михайлівців. Звичайно, більшість науковців легенди всерйоз не сприймають. Але міфи та народні перекази, як відомо, не народжуються на порожньому місці.
Водночас існує ще безліч аргументів як на користь давнього датування Ужгорода, так і проти цієї версії. На жаль, ніяких інших писемних джерел інформації тієї епохи, котрі би могли підтвердити чи спростувати свідчення середньовічних авторів, до нас не дійшло. Дискусія триває досі, й крапку тут ставити зарано. Можливо, у майбутньому якісь археологічні або інші наукові відкриття зможуть пролити більше світла на загадку виникнення давнього міста над Ужем.
200 років тому, 20 липня 1821-го, народився Карой Мейсарош, автор першого видання про історію Ужгорода. З цієї нагоди в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького розгорнули виставку. Участь у її відкритті взяло чимало науковців і тих, хто цікавиться історією, а також нащадки угорського письменника, юриста, журналіста, краєзнавця.
Директор музею Михайло Делеган, представивши присутніх, розповів про життя та діяльність видатного діяча, який провів частину свого життя в комітаті Унґ і написав історію Ужгорода.
Карой Мейсарош народився в угорському м. Гайдудороґ у збіднілій буржуазній родині. У 5-річному віці хлопчик уже вмів читати. Карою було 10, коли епідемія холери забрала його батька. Відтоді він почав працювати, щоб оплачувати своє навчання. Через кілька років його взяв до себе на виховання греко-католицький священник Гайдудороґа й допомагав у здобутті освіти. Карой продовжив навчання в піаристів у м. Дебрецен, потім був прийнятий до греко-католицької семінарії та з дозволу єпископа став вивчати філософію, мовознавство, угорську літературу, історію й релігію в м. Пешт.
Одночасно вчителював, організував літературний гурток в університеті, писав для «Національної газети». Познайомився з Імре Мадачем та Мігаєм Верешмарті, який визнав талант молодого письменника. У 1842 році була опублікована його перша книжка «Думи про мету життя» (Ezsmék az élet czélairol). У 1846 році Карой Мейсарош закінчив юридичний факультет. У 1847-му переїхав жити до Братислави й почав писав статті в газети про засідання Державних зборів. Карой Мейсарош був сучасником Шандора Петефі, ідея революції 1848 року також значно вплинула на нього, але через стан здоров’я він не міг брати участі у військових операціях. Карой був бухгалтером у поштовому відділенні першого національного угорського уряду, згодом відвідував військові підрозділи як військовий історик. Коли угорська армія склала зброю, хвороба не дозволила йому виїхати за кордон. Він повернувся до Гайдудороґа, щоб уникнути розправи.
У грудні 1849 року Кароя Мейсароша призначили на роботу засідателем прокуратури комітату Унґ, відтак він переїжджає жити в Ужгород. Рік потому одружився з дочкою поміщика Амалією Коллар із Завадки (нині Словаччина). У 1853 році був звільнений з посади за книжку про русинів та участь у боротьбі за незалежність. Відкрив адвокатську контору в Ужгороді, але в 1856 році був змушений закрити її. Йому запропонували роботу у віденській газеті «Угорська преса» (Magyar Sajtó), але через політичне минуле оселитися там не зміг, тому зупинився в Пешті. Став головним редактором видання «Щоденник Пешта», писав статті для різних газет.
У 1859 році Мейсароші повертаються в Завадку, згодом купують обійстя в с. Минай. Карой стає головою шкільної ради, потім почесним головним нотаріусом. У 1860 році він знову відкриває адвокатську контору, в 1861-му засновує газету «Карпатський вісник» (Kárpáti Hírnök), у 1867-му – газету «Ужгород» (Ungvár), згодом «Новини Ужгорода» (Ungvári Hírlap), а з 1868-го – «Угорський народний журнал» (Magyar Néplap). Карой Мейсарош написав історію Ужгорода і був одним із перших, хто підняв свій голос за створення незалежного, угорськомовного греко-католицького єпископату. Помер 2 лютого 1890 року в Завадці. Протягом життя видав 26 книжок та 800 досліджень.
– Він був угорцем, тому в радянські часи організовувати виставки про нього було неможливо, – зауважив директор музею Михайло Делеган. – Історикам варто вивчати його роботи, які вимагають серйозних досліджень. Карой Мейсарош був угорцем, але його поважали й русини. Він розмовляв кількома мовами, нинішнім науковцям це також потрібно. Треба вміти так жити, як він, таке ставлення нині слід цінувати. Не просто говорити про бажання стати частиною Європи, а жити відповідно до європейських цінностей.
Нащадки на чолі з праправнуком Михайлом Фединишинцем зробили все, щоб гідно вшанувати пам’ять відомого предка. Вони передали музею в тимчасове користування стіл і стілець Кароя Мейсароша, прекрасний настінний годинник та дзеркало в дерев’яному обрамленні, його окуляри, дві картини невідомого автора від 17 липня 1849 року (портрети Кароя Мейсароша та його дружини Амалії), а також книжку «Історія Унґвара від найдавніших часів до сьогодні», автобіографію та кілька рукописів.
Меценат, історик та юрист Ален Панов вважає важливим відзначити 200-ліття Кароя Мейсароша.
– Я ужгородець, я люблю місто і в ході роботи стикався з тим, що, на думку більшості дослідників, першу книжку про історію Ужгорода видав Петро Сова в 1936 році. Мене цікавило, як може бути, що про місто з тисячолітньою історією ніхто раніше не писав? Виявилося, перша книжка про Ужгород була видана в 1861 році Кароєм Мейсарошем. Текст XIX століття важкий навіть для носіїв угорської мови, це 116 сторінок з понад сотнею посилань на документи та джерела. Я прочитав її, що стало величезним викликом, і подумав, що погортати цю книжку має якомога більше людей. Її написав юрист, це дуже добре, вона практично не містить політичного відтінку. Ця книжка про толерантність і духовність, які панували в Ужгороді, про здатність співпрацювати незалежно від національності та релігії. З речей, узятих з минулого, це те, чого нам потрібно вчитися: як жити, як ставитися одне до одного.
Ми часто чуємо, в якому прекрасному місті живемо, але багато хто не відчуває, наскільки цінним воно є. І коли виявляємо, що його імідж змінюється в неправильному напрямі, важливу роль у цьому відіграє й те, що ми не розуміємо, де живемо, – зазначив Ален Панов. Він також повідомив, що замовив переклад книжки Кароя Мейсароша з угорської на українську й доповнив її пояснювальним посібником для кращого розуміння пересічним читачем. Переклад уже в типографії, друк планують завершити до 31 серпня, того самого дня, коли був опублікований оригінал у 1861 році. У майбутньому оригінал праці та пояснювальний посібник будуть видані й угорською мовою.
Завідувачка історико-краєзнавчого відділу Валерія Русин провела екскурсію виставкою, яка завдяки роботі реставраторів ніби повертає відвідувачів до ХІХ століття й дає можливість зазирнути в робочий кабінет Кароя Мейсароша. Кімнату, де розташована експозиція, прикрасили збільшеними копіями тогочасних світлин, чим ще сильніше підкреслили атмосферу.
– Нецікаво представляти сухі архівні матеріали, які є лише паперами для відвідувачів. Саме тому ми намагалися на деякий час запозичити спадщину високоповажного Кароя Мейсароша.
Одночасно з виставкою в Ужгороді меморіальний захід на честь історика відбувся і в бібліотеці його рідного міста Гайдудороґ, яка носить його ім’я.
В Ужгороді є безліч цікавих архітектурних пам’яток різних історичних епох, які дуже гармонійно вплелися у історію міста. Проте є й цікаві природні пам’ятки, які вже давно також стали органічним цілим надзвичайно багатої і цікавої історії міста над Ужем. І однією із таких природних пам’яток, якої все ж таки торкнулася рука людини, є давнє геологічне утворення у нині закритому й затопленому Радванському кар’єрі на східній околиці міста.
Радванський кар’єр із висоти пташиного польоту
Як вважають учені, цей вулканічний купол утворився ще кілька мільйонів років тому. Загалом це чудовий краєвид, який утворений базальтовими стовпами, що просто-таки нависають над штучним озером, а сам камінь природа розфарбувала у різні кольори та дуже дивні візерунки. Щодо наукової назви цього каміння, то це – андезити пізнього сармату-панону.
Загалом цей кар’єр уже багато років є одним із найбільш відвідуваних місць відпочинку для ужгородців. Тут, до речі, часто медитують, тренуються бігуни, плавці та ватерполісти, а на вихідних сюди приходять сотні містян зі своїми дітьми позасмагати й поплавати.
Що цікаво, навколо цього кар’єру вже давно побутує дуже багато легенд, і серед багатьох ужгородців він дійсно викликає неоднозначні емоції. Та, поряд із цим, усіх цікавить справжня історія цієї найглибшої рукотворної водойми Ужгорода (глибина кар’єру за різними оцінками сягає від 24 до 40 метрів – авт.).
Як відомо, заселена людьми Радванська гора була ще у період кам’яного віку. Підтвердженням цьому є понад 5 тисяч різноманітних знарядь праці, які були знайдені у товщі гори у кінці 1950-х років. Це одне із найстаріших місць поселення первісних людей на території Ужгорода поряд зі знайденими поселеннями на Замковій горі та на території Оноківців. Цю інформацію підтверджують відомі дослідники Ужгорода, зокрема Йосип Кобаль і Тетяна Літераті. Так, пані Тетяна зазначає, що велику частину знарядь праці місцевий «краєзнавець Петро Сова знайшов під час розробки кар’єру у кінці 50-х років минулого століття, іншу частину – неподалік».
Професор Ужгородського університету Сергій Федака також торкався цього питання. Зокрема, на думку Сергія Дмитровича, досліджувати історію та археологію людських поселень на цьому місці дуже важко, адже саме місто стоїть на вулканічних породах. І саме через це усі знахідки на радванській горі справді унікальні.
За інформацією Тетяни Літераті, яка спирається на праці старших дослідників, ця стоянка містить кілька археологічних шарів. А це значить, що тут проживали люди, які згодом перекочовували, а на їхнє місце приходили інші.
Такої ж думки дотримується і вже згадуваний Сергій Федака, який також вважає, що на радванському кар’єрі видобували каміння ще первісні люди.
До таких висновків дослідники прийшли після того, як було встановлено, що знаряддя праці, котрі були знайдені на місці стоянки, виготовлені саме з місцевого – радванського андезиту. І, на думку дослідників, у ті часи тут ще не існувало промислового видобутку каменю, його видобували лише за потреби і досить рідко.
Можливо, промислову розробку кар’єру на Радванській горі розпочали саме у часи входження нашого краю до складу Австро-Угорщини (друга половина ХІХ ст. – авт.). Є й протилежні думки – деякі дослідники (Йосип Кобаль – авт.) вважають що радванський кар’єр існував за часів входження Закарпаття до складу Чехословаччини і належав кільком заможним громадянам.
Що б не казали дослідники, але на початку ХХ століття у кар’єрі вручну працювало близько 300 людей, тож, він був досить великим підприємством як для того часу. Тут вироблялися своєрідні кам’яні заготовки, які використовувалися при будівництві мостів та тунелів. А «готова» продукція вже з кар’єру вивозилася за допомогою гужового транспорту.
Після Другої світової війни, із приходом на Закарпаття радянської влади, підприємство було націоналізоване і так згодом з’явилося «Радванське кар’єроуправління». У планах тодішньої комуністичної влади це підприємство мало серйозні перспективи. Тому поруч із самим кар’єром одразу звели завод, де видобутий камінь подрібнювали.
Відома дослідниця «Втраченого Ужгорода» Тетяна Літераті пише, що старожили – працівники підприємства розповідали їй наступне: «Поклади андезиту там дуже великі, умови для розробки – хороші. Коли ми там почали працювати, час від часу стали знаходити цікаві речі: археологічні цінності, а пізніше, на більшій глибині, – відбиток доісторичної риби у камені. Андезит у цьому кар’єрі має хорошу якість. Колір каменю коливається від сірого до чорного, а застигла лава колись сформувала на породі дивовижні малюнки».
До речі, саме з видобутого у кар’єрі андезиту на заводі формували відому у народі «коцку», якою вимощені дороги Ужгорода, а також плитки для облицювання. Крім цього, саме тут у кінці 1970-х почали виготовляти великі плити для мощення тротуарів. Колись, цими плитами було викладено навіть тротуари на проспекті Свободи та площу перед легендарним для містян та вже давно згорілим універмагом «Україна».
Але, як розповідають ужгородські старожили, працював радванський кар’єр досить короткий термін. І причиною цьому, за легендою, стала неординарна подія, – якось одного вечора працівники кар’єру, завершивши свою зміну, пішли додому. А коли вранці повернулися, то не впізнали робочого місця – за ніч його повністю затопила вода, поховавши при цьому всі залишені звечора інструменти та важку робочу техніку.
І за десятиліття ця історія обросла ще більшими легендами, але працівники кар’єру з посмішкою зазначають, що це не більше ніж чергова байка для переляканих туристів.
На думку дослідників, робота у кар’єрі припинилася зовсім із інших причин. Саме у кінці 1970-х років при видобуванні каменю у нижній частині кар’єру починає використовуватись вибухівка. І такий «потужний» метод видобутку спричинив численні ушкодження будинків жителів цього району міста, які почали постійно писати скарги тогочасному керівництву міста. Скаржники бідкалися, що ударна хвиля від вибухів пошкоджує їхні будинки і вони бояться там жити.
Таким чином ця проблема тягнулася аж до 1979 року, коли було прийняте рішення про його закриття. А для того, щоб якось компенсувати роботу радванського кар’єру, було вирішено надати відповідну ділянку для видобування каменю в сусідніх Оріховцях.
На сьогодні існуючі вулканічні породи становлять серйозний інтерес для кількох компаній, які займаються виробництвом будівельних матеріалів. І саме звідси проходить відвантаження сировини для зведення автомобільних трас, транспортних споруд, насипів залізниць тощо.
У кар’єрі також ведеться активний видобуток каменю, базальту, гряди якого мають темно-сіре забарвлення. Загалом, радванський кар’єр займає територію площею у 5 га.
Не так давно в Ужгороді справжньою сенсацією стала знахідка старовинного підвалу в центрі міста. Тема широко обговорювалась у соціальних мережах та ЗМІ, історики та дослідники висували різні версії. Однак мало хто знає, що про «підземне життя» міста над Ужем, напевно, можна писати цілу книгу.
Старовинний підвал, котрий виявили під час будівництва
Майже кожне старовинне європейське місто має свої легенди, пов’язані із підземеллями. До прикладу, широковідомі моторошні та захоплюючі історії розповідають про древні підземелля Парижа, Риму, Лондона та багатьох інших. У нашій країні славляться відомими міфами підземелля Львова, Києва, Одеси тощо. Причому, серед різноманітних та численних переказів, пов’язаних із підземеллями та катакомбами старовинних міст, побутують як дуже давні, так і сучасні міські легенди.
Не є винятком і древнє місто над Ужем, яке за своїм віком є старшим за той самий Львів. За понад тисячолітню історію існування в Ужгороді накопичилось чимало захоплюючих і таємничих переказів про древні підземелля та багатокілометрові підземні ходи, про існування цілої мережі підземних комунікацій під старим містом та ін. Ці історії розповідають про моторошних привидів та благородних лицарів, жорстоке кохання та зраду, середньовічні інтриги та загадки минулих століть… Що з цих історій правда, а що вигадки? Сьогодні важко відповісти напевно. Отож, у дорогу – на прогулянку підземним Ужгородом.
За найбільш відомою легендою, найдревніша система підземних ходів існує в Ужгороді у районі замку. Саме там починалася історія древнього міста. Кажуть, що вхід у ті підземелля досі зберігся просто у кам’яному, вкритому папороттю, колодязі на подвір’ї замку, що має глибину аж 32 метри. Можна було, кажуть, стрибнути туди і… вижити. Підземний хід нібито з’єднує його з рікою Уж. За однією із вже сучасних міських легенд, туди якось кинули качку, і вона нібито випливла трохи пізніше просто у річці Уж. Деякі з переказів навіть розповідають, начебто ці підземні ходи вели аж до Невицького, Середнянського і навіть Мукачівського замку «Паланок», який знаходиться за 40 кілометрів. Ще більш фантастичні – описують їх настільки широкими, що там буцімто могла проїхати ціла карета разом із кіньми. Розповідають, начебто цими підземними ходами з підвалів у Середньому вино доправляли возом просто у замковий палац.
Звичайно, серйозні історики спростовують існування настільки довгих і масштабних підземних ходів. Однак про наявність менших, захованих від людського ока, схованок та підземель ніхто не сперечається. Такі речі були атрибутом чи не кожного середньовічного замку. Цього вимагала військова наука тієї епохи… Свого часу – до появи та широкого застосування пороху і артилерії – добре укріплені замки були фактично неприступними. Їх просто неможливо було захопити силоміць, якщо там знаходився бодай якийсь гарнізон. До прикладу, Хустський замок, котрий за всю історію свого існування взагалі ніхто не захоплював, одного разу хотів атакувати турецький султан на чолі 100-тисячного війська. Однак так і не наважився напасти, пройшовши поруч із ним. Всім відома героїня Ілона Зріні обороняла Мукачівський замок понад три роки. Та й то врешті «Паланок» захопили тільки за допомогою хитрощів, отруївши воду в колодязі. Володар Середнянського замку, знаменитий Іштван Добо, прославився тим, що витримав оборону Єгерської фортеці із гарнізоном у декілька тисяч осіб проти стотисячної озброєної до зубів турецької армії.
Однак військова хитрість середньовічних замків полягала ще у тому, що на випадок смертельної небезпеки, у найбільш цікавий момент штурму, володар замку міг тихенько накивати п’ятами, прихопивши із собою свиту, охорону та слуг, і вилізти на світ Божий десь у лісі неподалік.
Так було і з Ужгородським замком… Про підземні ходи з цього місця існує безліч переказів. Зокрема, найбільш відомою є легенда про «білу діву» – дівчину в білому вбранні, душа якої вже понад 350 років, не маючи спокою, блукає коридорами древнього замку в надії на визволення. У 1657 році замок взяли в облогу війська польського князя Любомирського. Молода дівчина – дочка тодішнього володаря замку графа Другета, заради кохання до польського офіцера зрадила свого батька – розкривши ворогам таємницю про підземний хід. Але хитрий і передбачливий граф якимось дивом вчасно викрив зраду і знищив поляків. Однак свою дочку жорстокий батько так і не пробачив, натомість звелів живою замурувати її в стіни замку.
Підтверджують існування цих підземних ходів численні історики та археологи. Зокрема в одному із недавніх інтерв’ю uzhgorod.in директор Закарпатського краєзнавчого музею Василь Шеба, котрий власне і знаходиться на території замку, поділився із широким загалом, як саме виглядають ці підземні ходи. За його словами, вони дійсно існують і виходять аж за територію фортеці. «Я там був, їх облазив, один має вхід біля західної вежі, ми пройшли десь сто метрів, є розвилка, одна гілка іде до собору, а інша униз, на Підградську вулицю. Є вихід і на протилежний бік – свого часу, кільканадцять років тому, діти примудрилися прокопати отвір і потрапили у підвали. Там і зараз можна пролізти… Я мрію розчистити ці ходи та влаштувати цікаву атракцію!» – розповів керівник Закарпатського краєзнавчого музею. Окрім того, він стверджує, що біля лівого крила замку є вхід до підвалу, де можна зробити маршрут казематами замку – до кілеподібного бастіону. Ці ходи люди не бачили понад 150 років. Також, за його словами, нерозчищеними залишається і велика частина підвалів древньої фортеці. Коли відкривали дегустаційний зал і експозицію «Каземати», то розчистили лише невелику їх частину. Ліва сторона основного корпусу досі чекає свого часу.
За словами деяких інших істориків, замкові підвали і підземелля також можуть сягати і під фундамент замкового храму, який зберігся на подвір’ї фортеці. Масштабних розкопок, до речі, тут не проводили, а тільки невеличкі археологічні розвідки, як це було останніми роками.
Ще одним цікавим фактом про підземні ходи навколо Ужгородського замку є те, що сьогодні в районі парку Горького, біля ресторану «Ретро», у двох старих приватних будинках збереглися два окремі входи в один старий тунель, довжина якого десь 120-130 метрів, котрий веде вниз, у бік замку. Про це мені розповіли ріелтори, котрі свого часу продавали ці об’єкти нерухомості. Вхід до тунелю знайшли у старому підвалі. За словами одного з них, який стверджує, що на власні очі бачив цей тунель і навіть спускався вниз, в самому кінці він залитий водою. Отож, аби дослідити його детальніше, потрібно пірнати з аквалангом або використовувати інше спеціальне обладнання. Таких досліджень, звичайно, ніхто не проводив, це ж бо приватна територія. Та й теперішні власники не дуже схильні розголошувати факт існування цього тунелю.
Звичайно, на фоні подібних фактів, а також чисельних легенд та міфів сьогодні чимало дослідників та краєзнавців намагається довести, нібито підземні ходи навколо замку справді могли бути більш масштабними, ніж це здається на перший погляд. Адже з часом, переконують вони, велика частина древніх катакомб була просто завалена, і збереглися лише ті, що прилягають безпосередньо до замку, а також деякі їх частини в інших місцях. Є також свідчення про існування завалів у цих підземеллях, а відтак вони нібито дійсно могли бути довшими. Звичайно, цим твердженням суперечать офіційні історики, які аргументовано переконують, що спорудження підземних ходів таких масштабів, які описують легенди, в епоху середньовіччя було просто неможливо.
Так чи інакше, на жаль, незважаючи на беззаперечний факт існування підземних ходів під Ужгородським замком, у науковій літературі сьогодні досить мало даних про ці об’єкти. Там не проводились серйозні розкопки чи дослідження. Туди не пускають відвідувачів і туристів. А відтак інформація про ці підземелля є часто суперечливою, неточною або просто фантастичною.
Хоча тут варто зазначити, що, виявляється, за часів Радянського Союзу різні старовинні підземелля та підземні комунікації дуже цікавили військові відомства. Зокрема, один мій знайомий – старий військовий свого часу мав доступ до секретних військових карт, де досить детально були позначені підземні комунікації Ужгорода, враховуючи найдревніші – навколо Ужгородського замку. За його словами, у СРСР існував спеціальний військовий підрозділ, який займався вивченням таких підземних комунікацій на території області. Вони мали свій транспорт і спеціальне обладнання, постійно їздили цими місцями, залазили в різні підземелля та тунелі, прочищали, вивчали їх за допомогою спеціальної техніки і наносили на військові карти. Адже регіон був прикордонним. А за часів Холодної війни старі підземні об’єкти та ходи могли знадобитися на випадок нападу ворога.
Звичайно, доступ до цих карт у мого співрозмовника був досить давно, і пригадує він їх лише із пам’яті. Але чоловік каже, що добре пам’ятає, начебто навколо Ужгородського замку були позначені, як мінімум, дві гілки підземних ходів, протяжністю до 150-200 метрів. Сам замок знаходиться на пагорбі, а підземні ходи ведуть униз. Один із них, за словами військового, мав виходити в районі сучасної площі Корятовича, десь біля магазину «Вопак». Інша гілка начебто вела аж до річки Уж у районі сучасного парку Горького та стадіону «Спартак».
Крипта Кафедрального собору
Напрямок підземних ходів, як бачимо з розповідей та міфів, може вести й у бік греко-католицького Кафедрального собору Ужгорода, котрий знаходиться на тому ж пагорбі, але трохи нижче. Розповіді та легенди про храмові підземелля, які нібито були з’єднані із самим замком, рясніють цікавими подробицями і, за словами багатьох дослідників, не позбавлені здорового глузду. Адже собор знаходиться порівняно недалеко від замку. Сама вулиця Капітульна, котра веде від фортеці до собору, відома з давніх-давен і вважається найстаршою вулицею міста. Згадки про неї є у давніх літописах і грамотах. Саме тут були збудовані перші будинки древнього міста над Ужем. Свого часу це була вулиця, на котрій жили виключно аристократи. А храм та навколишні будівлі були побудовані у середині XVІІ століття як Єзуїтська колегія (школа) та католицький монастир при ній. І тільки наприкінці XVІІІ століття, коли орден єзуїтів ліквідували, цей комплекс був переданий місцевим греко-католикам, котрі згодом зробили тут резиденцію єпископа.
Старовинні підземелля собору добре відомі широкому загалу. Тут знаходиться крипта з похованнями багатьох наших єпископів минулих століть. Починаючи із заснування єзуїтської колегії, тут хоронили відомих католицьких діячів, а пізніше кафедральний храм став місцем поховання греко-католицьких владик, зокрема Андрія Бачинського, Олексія Повчія, Василя Поповича, блаженного Теодора Ромжі та багатьох інших.
У цих підземеллях доводилось бувати й мені. Все тут дихає таємницями віків. Чи може бути десь серед цих лабіринтів захований вхід до тунелів із замку? Цілком можливо, однак поки про наявність такого ніхто не повідомляв. До слова, ці храмові підземелля також не є добре вивченими. Наприклад, буквально декілька років тому справжній ажіотаж в Ужгороді викликала новина про унікальну знахідку в єпископській резиденції. У підвальних приміщеннях, які раніше були замуровані, знайшли кухню чернечого ордену єзуїтів, що й були творцями та першими власниками храму. За словами істориків, під час ремонтних робіт у соборі працівники випадково виявили дві печі та кам’яну плиту, на якій латиною написано: «Єпископ Андрій Бачинський». Хто знає, що ще ці старовинні підземелля можуть ховати від нас.
Окрім того, на старих картах Ужгорода позначені древні винні льохи, котрі існували на місці деяких сучасних центральних вулиць ще до великої розбудови міста, коли навколо ще нічого не було. Один із таких сьогодні називається «Совине гніздо» і є туристичною родзинкою Ужгорода. Іншим цікавим об’єктом такого плану є знаменитий ресторан «Скала», котрий був відкритий в далекому 1968 році у древніх винних підвалах на глибині 32-х метрів під землею. Ресторан мав довжину пів кілометра та міг прийняти до 400 гостей. За легендами, а також за свідченням деяких історичних джерел, ці підвали видовбали у скелі полонені турецькі воїни у XVII столітті.
Старовинні підвали у колишньому ресторані “Скалка”
Із розбудовою міста над Ужем – розростаються і його підземні лабіринти. Ходять легенди про старовинні підземелля та підземні ходи під вулицями центральної частини міста над Ужем: Духновича, Корзо, Волошина, Жупанатської та інших. Адже саме ця частина старого Ужгорода забудовувалась найпершою, і не простими будинками, а розкішними помешканнями багатіїв, адміністративними будівлями, храмами, а згодом шинками, пивоварнями, крамницями та банками.
Від цих усіх будівель під землею, звичайно, могли залишатися якісь підвали… Один із таких і знайшли нещодавно будівельники під час проведення земляних робіт у районі площі Поштової. Це стало справжньою сенсацією. Дослідники сперечалися про його походження та пропонували зробити його туристичною принадою міста. Згодом фахівці, котрі мали змогу оглянути знахідку, припустили, що підвали датуються XVIII століттям і були пивницями житлового будинку. За словами істориків, таких старовинних підвалів та підземель під центральною частиною міста може бути ще багато… Їх досі знаходять під старими будинками та вулицями.
Насамперед існують припущення та міфи про підземні ходи та величезні підвали під старим будинком Жупанату комітату Унг, котрий знаходиться на невеликому пагорбі… Адже як у ті часи, так і сьогодні подібні адміністративні будівлі здебільшого оснащувались різними системами підземних споруд задля безпеки та ін. Деякі з них нібито переплелися із сучасними і навіть, за деякими свідченнями та міфами, нині становлять єдину систему підземних комунікацій під старим центром Ужгорода…
Сьогодні багато міфів та легенд також розповідають про інші підземелля у старому центрі Ужгорода. Зокрема під рестораном «Корона» та площею Театральною, біля колишнього монастиря Василіан та ін. А під площею Корятовича, кажуть, є цілий тунель, завширшки з невеличку вулицю, по якому сьогодні нібито протікає Малий Уж. Ця притока Ужа, як відомо, ще не так давно текла на поверхні.
У ХХ столітті Ужгород розбудовувався чи не найбільш активно. За часів Чехословаччини (1919 – 1939 роки) звели цілий район Галагов у центральній частині міста, у тому числі будинок, де сьогодні розташована обласна державна адміністрація.
Сьогодні існують легенди, що підземними ходами можна дістатися від будівлі ОДА на площі Народній до будівлі міськради на площі Поштовій, котра була побудована за радянських часів. Ці будівлі знаходяться зовсім недалеко одна від одної. Окрім того, між ними є будинок нинішнього управління СБУ (колишнього КДБ), котрий також, як і попередні, мав бути оснащений великими підвалами із запасними виходами й бомбосховищами.
Отож, чи можуть ці будівлі бути пов’язані підземними ходами? Одні дослідники вважають це правдою, а інші впевнено спростовують це, посилаючись на відсутність фактів. Підтвердити існування цілої системи комунікацій під старим містом можуть хіба компетентні військові, адже інформація засекречена. Та й серед них точно знає – так це чи ні – дуже обмежене коло осіб.
Так, мій знайомий, старий військовий, котрого я вже згадував у цій публікації, розповів, що на старих військових картах під містом Ужгород бачив досить розгалужену систему комунікацій та підземних ходів. Це в тому числі й бомбосховища, секретні виходи із адміністративних будівель, каналізаційні системи і т.д., котрі побудовані у ХХ столітті, однак переплітаються зі старими підвалами та підземеллями минулих віків.
Сам чоловік бував там не часто, тому на власні очі не бачив, чи пов’язані ці всі підземки між собою. Однак, згадуючи карти, каже, що це цілком можливо. У середовищі військових ходили також чутки, що ці об’єкти побудовані на основі підземних комунікацій минулих століть. Адже у центральній частині Ужгорода, в будинках угорської та чехословацької забудови, підвали особливо міцні, часто видовбані в гірських породах. Відтак, що і коли саме побудовано, вже й важко сказати.
У радянський період в усіх державних установах дійсно облаштовували спеціальні приміщення-укриття – бомбосховища та запасні виходи. Такі сьогодні є в будівлях міської ради, ОДА, міліції, прокуратури та ін., котрі теж знаходяться в центральній частині міста. Інформація про бомбосховища сьогодні засекречена, як і в минулі часи. Чи пов’язані вони між собою, сказати важко. Але з офіційних джерел відомо про близько 50 таких бомбосховищ в Ужгороді, і велика кількість із них – саме у центральній частині нашого міста.
Деякі із них сьогодні використовують не за призначенням. Наприклад, бомбосховище, в якому був облаштований паб «Бюргер» у Будинку побуту на перетині вул. Мукачівської та пл. Петефі. Ще один приклад – приміщення бару «Апріорі» біля площі Театральної. Це, до речі, яскравий зразок того, коли старовинні підвали, які були ще й досить просторими, використали під бомбосховища. Коли будували ресторан, зі старих підземель повилазили величезні змії, які кублом розташувалися просто біля річки. Журналісти, котрі побували тоді у цих підвалах, розповідали, що вони дійсно величезні, і йдуть майже під Театральну площу та вулицю Корзо.
Ще один такий підвал-бомбосховище розташовувався в міському Альпінарії на вул. Жупанатській. Частину його також використовували під кав’ярню. Саме тут, кажуть, також переплелись старовинні підвали та підземні ходи часів Австро-Угорщини із більш сучасними радянськими комунікаціями.
Однак великі бомбосховища є не тільки в центрі міста. Зокрема, такі є під обгорілою будівлею біля універмагу «Україна». А колишні бомбосховища в УжНУ реконструювали під архів. Досить велика кількість надійних бомбосховищ знаходиться в районі вулиці Гагаріна, на великих промислових об’єктах, збудованих за часів розквіту СРСР. «Механічний завод», «Машинобудівний завод», «Електродвигун», видавництво «Закарпаття», «Ужгородхліб», КП «Водоканал м. Ужгород», колишній м’ясокомбінат та ін. мали величезні підвали, в яких працівники об’єктів могли пересидіти тривалі бомбардування, без відриву від виробництва.
Історія роду Другетів у королівстві на теренах Угорщини налічує понад чотири століття та майже півсотні правителів. Кожен із них залишив свій слід в історії нашого краю і Ужгорода зокрема.
Саме графи Другети почали культивувати на найбільш сонячних околицях міста європейські сорти винограду. Саме завдяки їм в обрисах Ужгорода так помітні й досі віяння архітектури Італії та Франції…
Свою славну історію графи Другети розпочали з братів Яноша і Філіпа. Обидва були на службі короля Сицилії Карла Другого (1285—1309 рр.). Коли на початку ХІV ст. в Угорщині обірвалася династія королів Арпадовичів, Другети відіграли визначну роль у становленні тут наступної династії Анжуйців. За цю послугу новий король Карл Роберт 1313 року подарував начальникові своїх військ Філіпові Другету Ужгород із околицями.
Відтоді життя міста помітно активізується. Цьому сприяв і торговий шлях, який через Ужгород пролягав на північний схід. Для його нормального функціонування через Уж споруджується міст, одночасно відбудовується й сам замок. Згодом Ужгород стає перехрестям уже двох торгових шляхів. Другий вів із соляних копалень Мараморощини до Собранців, Тибави, Михайлівців.
Філіп Другет, не залишивши після себе нащадків, помирає 1327 року. Його високий сан і володіння переходить до брата Яноша, в котрого підростають три сини: Вільгельм, Міклош та Янош…
З роками рід Другетів невпинно розростається. Вже у наступному поколінні він розгалужується на дві гілки. Нащадки Міклоша підпорядковували собі горянську лінію, а Яна ІІ — гуменянську. Таким чином під контролем Другетів опинилися не лише Ужанський та Земплінський комітати, а й деякі інші маєтки за їх межами. А от Ужгород перебував у спільній власності роду. Мабуть, саме через те, що містом у середині ХVІ ст. одночасно володіли Штефан, Міклош, Франц і Гашпар Другети, воно почало занепадати. Зокрема в 1567 році тут налічувалося всього 38 дворів. Однак палац на Замковій горі помітно розбудовується, набуваючи, скажемо так, сучасного вигляду. Врешті, арку над головним входом до палацу прикрашає герб Другетів і дата «1598». Та згодом для графського роду настає справжня чорна смуга. Жертвами політичної усобиці та релігійної боротьби наприкінці ХVІ — першої половини ХVІІ ст. стають відразу три представники Другетів. Так, 1609 року в 32-річному віці помирає з явними ознаками отруєння стійкий реформатор Вілмош. Усього через три роки не зі своєї волі покидає цей світ його неповнолітній син Штефан. В отруєнні обгрунтовано підозрюють його дядька Дердя ІІІ, який напередодні гостював у небожа, а вже через три дні після смерті племінника вступив у володіння Ужгородом. Збурені цим злодіянням вірні Штефану протестантські війська починають заколот, і Дердь разом зі своєю сім’єю змушений рятуватися втечею до Польщі. Там він помирає 1620 року у віці 38 літ. Причина — все те ж отруєння… А наступним власником Ужгорода стає Жигмонд Другет. Саме в той час, у 1678—1785 рр., наш край перетворюється на арену запеклої боротьби угорської знаті проти австрійської династії Габсбургів. 1684 року повстанці, більшість яких представляли краяни, ув’язнили власника Ужгорода. В тому ж році його було страчено в Кошице.
Позаяк Жигмонд не залишив після себе нащадків, правління перейшло до його брата Вілмоша. Тоді він уже був у сані єпископа, отож не міг мати дітей. Володарювати цьому останньому представникові Другетів довелося недовго: 1691 року в 38-річному віці він помер. Після того, як над його труною на знак того, що рід Другетів завершився, було повернуто герб Другетів, власником Ужгорода став зять покійного граф Міклош Берчені, що був родом із Задунав’я. Проявив себе у війні з турками, за що у 1689 році отримав від цісаря Леопольда І Габсбурга графський титул.
В 1943 році в невеликому скверику посеред нинішньої площі Гренджі-Донського представники угорської влади встановили пам’ятник Яну Другету. Річ у тім, що саме Яноша, першим із роду Другетів угорський король із італійської династії Анжу Карл Роберт 9 жовтня 1328 року призначив на посаду ужанського наджупана, передавши одночасно в дар усю Ужанщину.
Пам’ятник являв собою металеву скульптуру на повний зріст родоначальника Другетів. У правій руці Янош тримав меч, у лівій — книжку. Обличчям скульптура була повернута на Захід. Простояти на своєму місці пам’ятнику вдалося лише до приходу в Ужгород радянських військ. Відтак його демонтували, але відтоді подальша доля демонтованої скульптури, на жаль, невідома. І поки нема мови про відновлення пам’ятника.
Нині пам’ять чотиристолітніх володарів Ужгорода вшанована назвою однієї з вулиць міста. Від площі Гренджі-Донського вона доходить до каналу, що живить водою правобережну частину міста. На вулиці розташовані меморіальний музей видатного закарпатського художника Федора Манайла, комплекс військового містечка, в якому за чехословацької доби сім років поспіль ніс військову службу колишній Президент Чехословаччини Людвік Свобода, спорудженого ще на початку ХХ ст. Сьогодні тут дислокуються дві окремі військові частини української армії. В різні часи вулиця носила назви Другетів, Гуменянської та Горького.
[type] => post [excerpt] => Історія роду Другетів у королівстві на теренах Угорщини налічує понад чотири століття та майже півсотні правителів. Кожен із них залишив свій слід в історії нашого краю і Ужгорода зокрема. [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1579622400 [modified] => 1579607682 ) [title] => Як древній графський рід Другетів вплинув на розвиток Ужгорода [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=180&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 180 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 181 [image] => Array ( [id] => 181 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [original_lng] => 145105 [original_w] => 620 [original_h] => 375 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375-300x181.jpg [width] => 300 [height] => 181 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [width] => 620 [height] => 375 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [width] => 620 [height] => 375 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [width] => 620 [height] => 375 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [width] => 620 [height] => 375 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/058df979989d_article_image620x375.jpg [width] => 620 [height] => 375 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1579600480:3 [_thumbnail_id] => 181 [_edit_last] => 3 [views_count] => 7116 [labels] => Array ( ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті ) [tags] => Array ( [0] => 104 [1] => 74 ) [tags_name] => Array ( [0] => Другетів [1] => Ужгород ) ) [5] => Array ( [id] => 93 [content] =>
Якщо ви думаєте, що нині у нас забагато шахраїв розвелося, та ще й дуже винахідливих, то зараз переконаєтесь, що все це вже колись було.
Бо й справді: навіть на початку минулого століття бачив Ужгород і банківські махінації, і підробки алкоголю, і навіть «липові» шлюбні агенції. Про усе це – підбірці шахраювань від „Втраченого Ужгорода”, які трапилися в Ужгороді у 1930-х роках, пише „Про Захід”.
Багатий наречений
Ця історія сталася в Ужгороді у 1936 році. Одного дня у місті з’явився симпатичний 25-річний чоловік Стефан Кош. Він почав відвідувати світські заходи, знайомився з поважними містянами, яким представлявся багатим американським підприємцем угорського походження. Своїм новим знайомим Стефан неодмінно показував солідну пачку банкнот номіналом у 1000 доларів і скаржився, що жоден банк в Ужгороді не хоче розміняти йому таку велику суму, тож він не може ні за що заплатити. Нові багаті друзі охоче йшли на допомогу молодому чоловікові, давали йому гроші, аби він бодай за готель розплатився. А ще неодмінно запрошували Стефана до себе в гості, де знайомили зі своїми незаміжніми доньками, маючи надію вигідно їх видати заміж.
Стефан справді зблизився одразу з кількома дівчатами, котрим задурив голови настільки, що вже вимагав від них гроші за майбутнє заміжжя. Тодішні газети не повідомляли, як-таки піймали на шахрайстві цього молодого пройдисвіта, однак скандал він спричинив у місті страшенний. Влітку 1936-го Крайовий суд в Ужгороді засудив Стефана Коша за шахрайство (виявилося, що купюри доларів у нього були рекламними), призначивши покарання у вигляді 3-х років за ґратами. Після відбування покарання його мали депортувати до Угорщини, звідки насправді він приїхав до Ужгорода.
Шлюбна канцелярія з Радванки
Куди менше покарання за схожу аферу отримав житель Радванки Матвій Шпунда. Цей підприємливий чоловік почав займатися пошуком наречених із великим приданим. Всі ми знаємо, що здавна шлюби часто укладали не з любові, а з вигоди, причому часто вигоди шукали саме чоловіки, котрі спокушалися на посаг, який готові були за старим звичаєм віддати за доньку її заможні батьки. От таких чоловіків і шукав Матвій Шпунда, пропонуючи їм за винагороду знайти багату наречену. Свою роботу Матвій оцінював у 20-60 корун – в залежності від розміру посагу нареченої.
Дійшло до того, що чоловіки напряму просили радванського посередника знайти їм наречених, приміром, із 80 000 корун посагу. Причому замовлення відбувалося шляхом листування, а клієнти настільки довіряли «шлюбній агенції», що пересилали на її адресу гроші, навіть в очі ніколи не бачивши Матвія. А той, звісно, гроші взяв, натомість не лише не знайшов наречених, а й просто припинив відповідати на листи. Невідомо на що Матвій Шпунда сподівався, однак незабаром два постраждалих чоловіки, Степан Рошко та Юрій Горват, звернулися до поліції. У січні 1937 року шлюбного агента-невдаху засудили до 7 днів тюрми і штрафу в 50 чеських корун.
«Липовий» конкурс краси
Дуже дивна історія трапилася в Ужгороді навесні того ж 1937 року. До міста приїхала пара, яка представилася працівниками Ліги конкурсу «Міс Європа». Олаф Барроу та його дружина оголосили, що прибули організувати відбірковий конкурс, на якому оберуть найкрасивішу дівчину Ужгорода. Переможниця поїде на наступний етап відбору і матиме шанси зрештою взяти участь у конкурсі «Міс Європа».
Відбірковий конкурс проводили в залі готелю «Корона», але скандал зчинився ще до його початку, оскільки пан Барроу призначив дату на передвеликодній страсний четвер, а учасниці з греко-католицьких та православних сімей відмовилися приходити у релігійне свято. Незважаючи на це, конкурс таки провели. Найкрасивішою дівчиною Ужгорода визнали Ірину Клейн, друге місце присудили Анні Ковач, а третє дісталося красуні-дружині політика Андрія Броді Марії.
Невідомо з яких причин, але поліція запідозрила у проведенні цього конкурсу щось дивне. Почали перевіряти і виявилося, що за документами Олаф Барроу – зовсім не Барроу, а німець Олаф Цинкнер. Жінка ж, яка представлялася його дружиною, нею не була, її звали Крістіною Каренштайн. Газети тоді не написали докладно, на чому саме була побудована шахрайська схема цієї пари, чого вони добивалися проведенням «липового» конкурсу краси. Можливо, згодом шахраї почали би виманювати гроші у переможниці чи віце-міс. Як би там не було, а наші ужгородські красуні на дальші відбори конкурсу «Міс Європа» не потрапили, а пару шахраїв покарали і депортували з території Чехословаччини.
Підпали власного майна
Підпалити своє майно, аби отримати страховку – таке в Ужгороді 30-х років бувало доволі часто. Карали за навмисний підпал тоді жорстко, щоб інші не брали з цього приклад і не наражали на небезпеку своїх сусідів і все місто, яке дуже боялося пожеж. У 1935 році один такий випадок обговорювали особливо детально, бо пожежа зрештою коштувала життя самому підпалювачу.
Того року десь на вулиці Мігая Мункачі (нині – Мукачівській) працювала фабрика мила «Фрідман і Мошкович», власником якої був підприємець Арон Гільман. Одного дня ця фабрика загорілася, і пожежа була такою сильною, що загрожувала знищити половину вулиці, спричинивши величезні збитки – 100 000 Кч. Поліція одразу запідозрила навмисний підпал, оскільки справи у фабрики були не надто успішними. Коли ж вияснилося, що за кілька днів до пожежі Арон Гільман збільшив страховку фабрики з 50 000 до 150 000 Кч, сумнівів уже не було, та й сам Арон на допиті зізнався, що шляхом отримання страховки хотів врятувати вкладення у свій невдалий бізнес. Підпалювача посадили до в’язниці, але вироку суду він так і не дочекався – повісився у своїй тюремній камері.
Винахідливий «водій єпископа»
А от наступна історія не така трагічна, навіть навпаки – з нотками комізму. У 1934 році в місті промишляв шахрай на ім’я Юлій Грейф, який придумав оригінальний спосіб виманювати гроші у заможних ужгородців. Діяв він так: проходжався вулицями міста і виглядав, де стоять припарковані гарні автомобілі. Коли бачив такий автомобіль, одягав шкіряну шоферську куртку, стукав у двері заможного будинку неподалік припаркованого авто, представлявся господарям особистим водієм спішського єпископа, показував рукою на авто і провадив жалісливу історію про те, що машина його преосвященства отримала дефект, її треба терміново відремонтувати, а грошей у водія якраз нема. Авторитет церкви тоді був такий великий, що люди обов’язково лізли у гаманці й давали на терміновий ремонт автомобіля його преосвященства хто 50, а хто і цілих 300 Кч (для порівняння скажемо, що за 300 корун в Ужгороді можна було придбати місячний абонемент на триразове щоденне харчування в пристойному ресторані).
Попався же немісцевий шахрай дуже просто. Одного разу він постукав у двері штабного капітана жандармерії Яна Кошари, котрому почав розповідати свою казочку про авто. Капітан захотів сам оглянути зламаний автомобіль, вийшов на вулицю і побачив, що авто, на яке вказував «водій єпископа» спокійно собі від’їхало геть. Ян Кошара схопив шахрая, викликав своїх колег із поліції і, коли вони приїхали, передав їм. Чим закінчився суд над Юлієм Грейфом – невідомо.
Підроблене вино у «Мулен Руж»
На вулиці Капушанській, 2, на тому місці, де зараз стоїть будівля магазину «Фокстрот», у 1930-х роках працював єдиний нічний заклад Ужгорода, який називався «Мулен Руж». Як він виглядав, на жаль, невідомо, але газети писали, що це було дуже веселе місце, звідки часто дружини вдосвіта забирали своїх чоловіків, а матері – синів. І от у 1935 році власника цього «нічного локалу» Юдковича заарештовують. Все місто облітають плітки, всі смакують подробиці, бо виявилося, що Юдкович продавав у «Мулен Руж» підроблене вино. За таку провину власника закладу покарали трьома місяцями в’язниці. Але це не відбило в нього бажання хитрувати, бо того ж року Юдковича заарештували вдруге – цього разу за те, що підробляв векселі.
Ці історії – лише частинка того, що траплялося в Ужгороді у 1930-х. Шахраїв тоді справді вистачало, і на кожного знаходилися добрі й довірливі люди, котрі з легкістю віддавали їм свої гроші. Як бачимо, є речі, які не змінюються століттями. І це ще раз доводить, що люди не вчаться на чужих помилках.