У 1902 році були зафіксовані перші археологічні знахідки в Перечині. Тоді в урочищі «Гори» знайшли вісім горщиків та кремнієвий відщеп на місці тілопального поховання. Знахідку виявив житель Перечина Л. Ебер. Їх передали в Угорський національний музей, пише на своїй сторінці у Фейсбук Краєзнавчий музей міста Перечин.
Згодом в Перечині та околицях були проведені Павлом Яцком більш грунтовні археологічні дослідження. Павло Яцко був директором школи та місцевим краєзнавцем. Він звернувся до Празького інституту археології, який невдовзі прислав свого ассистента Ярослава Пастернака, який в майбутньому став відомим українським археологом.
Захоронення часів неоліту
В околицях Перечина молодий учений виявив могильник енеолітичної доби. Це були грунтові тілопальні поховання, на яких не було могильних насипів. Вчені провели розкопки і їм вдалося встановити, що в урнах знаходилися перепалені кістки, а самі урни були розміщені правильними рядами на відстані 0,5-1 м одна від одної. На основі своїх досліджень у 1925 році Ярослав Пастернак підготував змістовну працю, присвячену добі кам’яного віку Підкарпатської Русі – «Podkarpatská Rus v mladši době kamenné».
Загалом, під час розкопок знайшли 25 горщиків-урн, які були наповнені рештками тілоспалень. Пошукові роботи проводили біля села Сімер (урочище Сімерські Березини, урочище Каменисте), в Перечині (Під Вапелним Груном, урочище Гори). У вересні 1925 року Павло Яцко при розкопці кургану в урочищі Каменисте знайшов ще три горщики, які були розташовані так само в навмисному порядку, як і попередня знахідка. Горщики мали ритуальне призначення, оскільки були наповнені людськими кістками.
В подібних курганах в урочищі Березини було знайдено 6 малих горщиків-урн, заповнених спаленими кістками. На одному з курганів лежав камінь, що нагадував постать людини з нагрубо обтесаним тулубом. Окрім того в могилах було знайдено знаряддя праці тодішніх людей – три кам’яні сокири та зернотерку доби неоліту.
На західних пагорбах Перечина в урочищі Гори у 1922-25 рр. були розорані курганні насипи. Тут віднайшли залишки тіло спалення в горщиках-урнах ліпного виробництва, біля них були малі посудини-приставки. Також тут було знайдено відщеп з обсидіану.
Ці знахідки є свідками життя і культури людей, що жили тут ще в епоху кам’яного віку (неоліту), 4000-5000 тисяч років тому. Тобто долина річок Уж та Тур’я була заселена вже у ті далекі часи.
Село Тур’я Бистра на Перечинщині має легенду, яку в усіх родинах з діда-прадіда переказують про те, як зустрілися в тутешньому урочищі Чурова Лавка янгол і чорт.
Легенда: Розгорілася суперечка між чортом та янголом, яка сила – добро чи зло – є могутнішою. Вирішити її взялися одним стрибком: хто далі плигне, того потуга й більша. Чорт видерся на гору Плішку, янгол – на полонину Рівну. Обоє стрибнули й приземлилися в Чуровій лавці на великому камені, який стояв на березі річечки Бистрик. Стрибки були такої сили, що кожен залишив на камені свій відбиток: янгол – людську стопу, чорт – копито. Переміг у тій суперечці янгол, бо відстань від полонини Рівної до каменя – понад 25 км, а від Плішки – всього 8.
Нині Василь Шкріба розповідає: довгі роки ця легенда була відома лише місцевим мешканцям. Діти, котрі випасали худобу за селом, знали про цей камінь і завжди виконували перед ним певний обряд: ангельський слід цілували, а на чортів – плювали. «Я теж був одним із таких дітей, тому добре пам’ятаю цей камінь. Кажуть, люди приходили до нього, коли мали проблеми зі здоров’ям. Поцілували слід, помолилися – і ставало легше. А одна жінка з нашого села не могла мати дітей. І коли почала приходити до каменя, сталося диво – вона завагітніла», – каже Василь Миколайович.
Знайти той камінь самотужки – справа непроста. Від останньої сільської хати до нього треба йти близько 600 м, від центру Тур’ї Бистрої – 2 км. Дорога – то колишня залізнична колія, що вела до лісохімічного заводу фірми «Бантлін». Завод, який виготовляв метиловий спирт, оцет, смолу, мурашину кислоту, деревне вугілля тощо, розпався ще 1934 року. Все обладнання власник підприємства Вільгельм Катц наказав вивезти до Австрії й частково продати заводу в Перечині. Дорогу ж, яка залишилася на місці колії, поступово з обох боків забудували, і тепер нею їздять автомобілі.
Власне, до самого каменя нею проїхати складно, тож туристам, котрі – як мріє сільський голова Тур’ї Бистрої – можуть тут з’явитися, доведеться трохи пройтися пішки і навіть здолати невеличкий потічок, перестрибуючи його по камінцях.
Поки йдемо до урочища, Василь Шкріба розповідає, що років з 10 тому невідомий колекціонер захотів викрасти цей камінь і навіть найняв для цього кількох місцевих хлопців. Одного разу вони зізналися, що чоловік пропонував за «експонат» спершу 500 доларів, потім – 700, а далі й усі 1000.
Однак вивезти його хлопці так і не змогли: то раптом починалася страшенна злива, то рівень води в потічку піднімався так, що автомобіль не міг його переїхати. А було, що хлопці приїхали на тракторі й навіть зачепили камінь, потягнувши його до річки, але трактор раптово зламався. Та й так, що відремонтувати його потім не змогли – розібрали на брухт. Мало того – одразу після спроб викрасти камінь, у місцевих почастішали проблеми: у когось сім’я розпалася, хтось став алкоголем зловживати, хвороби з’явилися.
«У 2002 році, коли став сільським головою, я згадав про цей камінь і вирішив його знайти. На старому місці не виявили, тому почали шукали біля берега. Бачимо: наче й наш камінь, але перевернутий слідами донизу. Пригнали ми трактор і повернули його туди, де був. Бо у нас кажуть, що цілющі властивості брила має лише на старому, святому місці», – зауважив Василь Шкріба.
Коли ми нарешті дісталися галявини, побачили, що камінь нині навіть огорожу має. «От слід маленького янголика, а от чортів слід – його слабше видно», – показує сільський голова. Звичайно, він не претендує на те, аби люди незаперечно приймали красиву легенду про перемогу добра над злом. Але сам зізнається: в цілющі властивості каменя вірить, неодмінно цілує «ангельську стопу», коли приходить до нього. «Наше село дуже мальовниче, гарне. Якщо тут з’являться туристи, котрі теж повірять у силу нашого каменя, будемо їм дуже раді», – запрошує Василь Миколайович.
