Фортеця Унг у найдавнішій угорській хроніці

Відзначаючи чергову річницю дня народження міста над Ужем, ужгородці часто не знають, з якого саме джерела походить та дата, від якої нині офіційно прийнято відраховувати його початок.

Gesta Hungarorum («Діяння угрів») Аноніма – літературний твір написаний латиною в жанрі лицарського роману – про оволодіння землями Середнього Подунав’я в кінці ІX – на початку Х ст. вождями угорців Альмошем та його сином Арпадом. Цей твір по-різному оцінюється науковцями. Ось уже декілька століть він є темою гострих дискусій дослідників щодо правдивості й достовірності приведених у ньому відомостей.

Анонім – невідомий автор – «нотарій, доброї пам’яті славного короля Угорщини Бели» (Belae Regis Notarius). Більшість дослідників нині вважають його писарем короля Бели ІІІ (1172 – 1196), а сам твір датують між 1196 та 1203 роками, хоча деякі вчені стверджують, що автор написав його раніше.

Ще з того часу, як цей твір став темою наукових досліджень, історики часто критикували його достовірність, адже текст суттєво відрізняються від того, що можна прочитати у давніх німецьких, візантійських, польських чи київських хроніках. Водночас тут треба враховувати той факт, що Анонім писав через майже 300 років після описуваних ним подій, і фактично це був літературний твір, щось на кшталт історичного роману, до слова, написаного досить яскраво і професійно. З літературної точки зору – це шедевр, особливо враховуючи, що мова йде про твір ХІІ століття.

Тим не менше, Gesta Hungarorum Аноніма є дуже важливим джерелом інформації для істориків. Адже, на думку багатьох науковців, у розпорядженні автора (Магістра П.) усе ж був один із ранніх варіантів давнього угорського літопису із однойменною назвою «Діяння угорців». Цей документ нібито становив типову середньовічну хроніку, подібну до нашої «Повісті временних літ», і сьогодні, він на жаль, втрачений. Деякі угорські фахівці вважають, що перша угорська хроніка з’явилась перед 1060 або у 1066-1067 роках. Згодом цей літопис нібито неодноразово доповнювався й редагувався.

І тому, якщо спочатку ставлення до твору Аноніма було досить критичним, то сьогодні дослідники все ж намагаються шляхом детального аналізу виявити раціональні зерна в огромі легендарного і літературного матеріалу.

Отож, як розповідає Gesta Hungarorum, «у 884 році втілення Господа, як записано в хроніках, сім князів, названих Сім угорців, вийшли із землі Скіфії на захід…» Уже на початку твору Анонім пише, що сама назва угорців походить від Унгвара: «Чому людей, які виїхали зі скіфської землі, називають угорцями. Їх назвали угорцями з Унгвару, бо після підкорення словенців сім княжих осіб увійшли до землі Паннонії й пробули там довгий час. Звідси всі сусідні народи кликали Альмоша… вождем Унгвара, а його воїнів унгварами».

У перших розділах Анонім також описує народження та юнацтво легендарного вождя Альмоша, обрання його лідером, походження угорців та їхній вихід зі Скіфії, і навіть про причини такого рішення їхніх вождів… Далі йдеться про те, як угорці увійшли у землю Русі в районі Суздаля. Без жодного опору вони начебто дійшли до Києва і хотіли підкорити цю країну, перепливши річку Дніпро. Однак вожді русичів помітили це. Київський князь викликав усіх своїх воєначальників, і за їхньою порадою вирішив піти війною проти Альмоша й загинути в боротьбі, але не підкоритися. Тоді він разом із куманами (половцями) виступив проти угорців і був розбитий, однак устиг відступити і укріпитись за стінами Києва. Через деякий час угорці почали штурм міста. І коли «драбини почали притулятися до стіни», лідер Києва та інші воєначальники русичів, а також кумани, начебто послали послів і попросили вождя Альмоша укласти мир.

Альмош, порадившись зі своїми людьми, відправив руських послів з умовою: узяти синів руських вождів та знатних осіб у заручники, платити данину десять тисяч марок на рік, а також продукти харчування, одяг та інші необхідні речі. Русичі, хоч і не добровільно, проте начебто віддали все це Альмошу. Однак угорців попросили, минаючи Галицьку землю за «сніговим лісом», іти на захід, до землі Паннонії, яка спочатку була землею короля Аттіли. «І вони похвалили Паннонію за те, наскільки вона хороша. Казали, що там протікають дуже відомі ріки: Дунай, Тиса та інші джерела, що рясніють чудовою рибою…»

Цікаво, що ці події відбилися й у київському літописі та місцевій топографії. За літописною версією «Повісті временних літ», під час переселення з Поволжя і Причорномор’я на береги Дунаю в кінці IX століття в урочищі біля Києва зупинялися угорці: «Идоша угры мимо Киева, горою еже ся нынѣ зоветь Угорское, и пришедше к Днепру, сташа вежами». Угорське урочище – це літописне місце на правому березі Дніпра в Печерському районі Києва, недалеко від Липок, там, де розташована Аскольдова могила. Саме урочище вважається місцем убивства Аскольда і Діра князем Олегом у 882 році: «Приплу подъ Угорьское». За переказами Аскольд тут же і був похований: «І вбили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали Аскольда на горі, яка називається нині Угорською, і де тепер Ольмин двір». Деякі науковці навіть ототожнюють цього «Ольму» з Альмошем – вождем угорських племен.

У творі ж угорського Аноніма стверджується, що «багато русичів також приєдналися до ватажка Альмоша, приїхали з ним у Паннонію, а решта досі живе в різних місцях Угорщини».

Далі, згідно з Gesta Hungarorum, угорці на чолі з Альмошем «вийшли з Києва і попрямували у місто Ладомер». Вони були там три тижні, отримали великі подарунки від місцевого князя та навіть взяли у заручники княжих синів. На четвертому тижні Альмош приїхав до Галича, де князь Галича також обдарував його подарунками. Він так само розповів Альмошу про землі Паннонії, що «ця земля над усе хороша, і була спочатку землею короля Аттіли». Після його смерті римські князі зайняли її аж до Дунаю і поселили там своїх пастухів… «А землю між Дунаєм та Тисою окупував хан Великий, ватажок Болгарії, родоначальник вождя Салана, до кордону русичів і поляків, населену словенцями та болгарами».

Альмош і його вожді, за порадою русичів, уклали з ними мир. Тоді князь Галича наказав двом тисячам лучників і трьом тисячам селян пройти попереду них і пробитися через «засніжений ліс» до кордону. Окрім того, він подарував угорцям худобу та їжу з іншими предметами першої необхідності. Відтак, угорці за допомогою русичів пройшли «засніжений ліс» і прибули у місце, яке називалося «Мункач», «бо з великими труднощами і зусиллями вони прийшли на цю землю». Там вони провели сорок днів, щоб відпочити, і земля їм неймовірно сподобалася. «Жителі цієї країни словенці, коли вони почули про їх прибуття, були жахливо налякані й добровільно здалися Альмошу, оскільки вони чули, що вождь Альмош походив із роду короля Аттіли. І хоча вони були людьми князя Салана, але з великою пошаною й страхом служили Альмошу, пропонуючи йому все, що було необхідно для його існування, як і належить їх пану… Вони також сподобалися вождю і його воєначальникам. Водночас вони вихваляли родючість землі й розповідали, як після смерті царя Аттіли Великий Хан, предок вождя Салана, який прибув із Болгарії, окупував цю землю за порадою і за допомогою імператора греків. Вони також сказали, що самі є словенцями, походять із землі Болгарії і оселилися тут на кордоні з Руссю, і що тепер їх лідером є Салан».

Далі, у частині під назвою «De Hung castro», Анонім пише: «Тоді лідер Алмош (dux Almus) зі своїми людьми були дуже раді, почувши їх, і поїхали до замку Хунг (castrum Hung), щоб зайняти його. Коли вони отаборились навколо стін, ішпан (comes) замку на ім’я Лаборець (Loborcy), котрий мовою місцевих жителів звався «дука» (duca), попрямував до фортеці Землум (castrum Zemlum). Хтось із воїнів вождя (milites ducis – маються на увазі воїни Алмоша – авт.), зловив його біля якоїсь річки і тут же повісив. Із того дня цю річку стали називати його ім’ям – Лаборець. Тоді dux Альмош та його люди рушили до замку Хунг, принесли великі жертви безсмертним богам і влаштували чотириденне свято. Але на четвертий день, порадившись і склавши присягу від усіх своїх людей, dux Альмош, ще живий, призначив свого сина Арпада вождем і правителем та привітав його. Він назвав Арпада лідером Хунгарії та Хунга (dux Hungarie et ab Hungu), і всі його воїни стали називатись хунгварами (hunguarie) мовою іноземців, і це ім’я досі знає весь світ».

У наступному розділі Анонім описує захоплення фортеці Боршо вже новим лідером угорців – Арпадом. «У рік нашого Господа 903 лідер Арпад послав свої війська у землю, що знаходиться між Тисою і Бодрогом, аж до Угочі, коли її мешканці були зайняті, він узяв замок Боршоа (castrum Borsoa) в облогу, і на третій день бою зруйнував його мури (muros) та повів захоплених там солдатів вождя Салана (Salani ducis) у кайданах (cathenis) до замку Хунг. Пробувши там кілька днів, dux Арпад та його люди побачили родючість землі, велику кількість диких тварин і рясну рибу в річках Тиси та Бодрог, і полюбили цю землю більше ніж можна сказати…»

Але тим часом, за розповіддю Аноніма, болгарський правитель Салан відправив до Арпада своїх послів, і «по-болгарськи, як це було у них прийнято, він насмішкувато привітав Арпада Угорського (ducem Hungarie) та жартівливо назвав його народ хунгарами, і почав гадати, хто вони такі й звідки взялися, і чому наважились робити такі речі».

Посли Салана привітали Арпада від імені свого правителя і сказали йому, щоб він покинув ці землі, але натомість обіцяли йому інші землі у Панонії. Слухаючи посольство Салана, Арпад відповів згодою, але «не зарозуміло, а чесно: не тому, що я боюся греків чи болгар, що не можу їм протистояти»… Він попросив доставити йому «два глечики, повні води Дунаю, і пучок трави з піску Альпари, щоб відчувати, що трава піску Альпара солодша за скіфську» і «чи вода Дунаю краще води Дону».

Правитель Салан виконав прохання Альмоша і надіслав «два глечики, наповнені водою Дунаю», і пучок трави, а на додачу різних інших подарунків. Крім того, він пообіцяв передати угорцям землі до річки Сайо (Souyoy) разом з її мешканцями… Через це при дворі вождя Арпада була велика радість, і протягом трьох днів у них було велике свято. Тоді Арпад підтвердив мир і з багатими дарами відпустив послів Салана додому.

А через деякий час Арпад та його вельможі, цілком задоволені, покинули замок Хунг і попрямували у обіцяні їм землі. У наступних розділах Анонім описує прибуття угорців на територію Паннонії, по середній течії Дунаю. У творі названі імена вождів, міститься докладний опис походів угорців, що охоплює період до часів святого Стефана.

Ще один твір «Gesta Hunnorum et Hungarorum» угорського автора ХІІІ століття також, на думку багатьох науковців, містить у своїй основі давній угорський літопис XI – XII століття «Діяння угорців». Його автор Шімон Кезаї був придворним писарем угорського короля Ласло IV (1272-1290 рр.) і безперечно мав доступ до королівського архіву. Його праця дійшла до нашого часу лише у вигляді пізнішої копії, і на думку деяких науковців, можливо, спочатку вона була довшою. «Gesta Hunnorum et Hungarorum» Шімона Кезаї – написаний не так яскраво і детально, як твір Аноніма, і охоплює набагато ширші часові рамки, однак він також містить декілька згадок фортеці Унг.

«У рік від Втілення Христового 872-й гуни (Hunni), або угорці (Hungari), знову увійшовши в Паннонію, пройшли королівства Бесс (Bessi), білих половців (Albi Comani) і місто Київ (Куо), і потім зупинилися на річці під назвою Унг (Hung), де заснували фортецю. Від цієї річки вони й були названі угорцями народами Заходу, і оскільки потім вони заснували ще шість фортець, то деякий час залишалися в тих краях», – пише Шімон Кезаї.

В іншому місці автор стверджує, що серед семи ватажків угорців багатшим, родовитішим і могутнішим на війні був «Арпад (Arpad), син Алмоша (Almus), сина Елада (Elad), сина Угера (Vger) із роду Турул (Turul). Саме цей Арпад зі своїм родом першим проник через Руські гори (Ruthenorum Alpes) і першим розбив свій табір біля вод Унга». Шімон Кезаї ще в одному місці свого твору згадує річку Унг, біля якої угорці задобрили подарунками «Святоплука», очевидно, тут іде мова про князя Моравії.

Як і «Gesta Hungarorum», «Gesta Hunnorum et Hungarorum», на жаль, не вважаються надійними історичними джерелами. Так, наприклад, опис приходу угорців у Паннонський басейн і подальший розгром Моравії в цих двох хроніках у багатьох деталях суперечать один одному. Наведені Шімоном Кезаї імена угорських вождів, кожному з яких відводиться окрема глава, часто не збігаються з іменами, що перераховуються Анонімом.

Окрім того, обидва твори містять безліч анахронізмів. Так, наприклад, у них є згадка про половців у Східній Європі в IX столітті. Однак сучасна наука впевнено твердить, що цей тюркський народ з’являється у південноруських степах тільки в першій половині XI століття.

Так само і з містами Ладомер та Галич, котрі згадуються у творі Аноніма. Щодо міста Володимир, то воно не могло існувати в IX столітті по тій простій причині, що не народився власне князь Володимир, на честь якого воно було названо. Немає відомостей і про існування Галича у ті часи. Натомість обидва міста були досить значними центрами саме у часи життя самого Аноніма. Втім, не можна повністю відкидати й припущення, що якісь поселення у тих місцях у IX ст. усе ж могли існувати.

І це лише декілька прикладів із великої кількості тих проблем, з якими стикаються історики, аналізуючи твори Аноніма та Шімона Кезаї. Навіть серед критиків згаданих творів єдності немає. Одні вважають їх повністю вигаданим і заперечують майже все, що в них сказано, зокрема й перехід угорців через Карпати на рубежі ІХ–Х століть. Інші ставлять під сумнів лише окремі їх тези.

Що стосується археології, то науковцями відкрито десятки слов’янських поселень на території Закарпаття, в тому числі декілька в межах та околицях сучасного Ужгорода, котрі безумовно існували у період приходу угорців в кінці ІХ – на початку Х століть. Найбільш давніми були поселення на Радванці і Галагові (VIII – IX ст.). До пізнішого часу відноситься заселення Замкового городища. Однак, на жаль, досі не виявлено давньої фортеці Унг, яка згадується у обох вищезгаданих творах. У дворі сучасного Ужгородського замку наразі знайшли лише давньослов’янську кузню і чимало кераміки, котра може відноситися до згаданого періоду. Однак розкопки неможливо провести під самими будівлями нинішньої фортеці. До того ж, існує думка, що та первісна фортеця над Ужем могла бути розташована в іншому місці, наприклад у Горянах, Невицькому, на території сучасної Словаччини та ін. Це лише деякі із існуючих гіпотез. У Горянах, наприклад, навколо ротонди Х – ХІІ ст. зафіксовано сліди земляних валів і ровів та руїни кам’яної споруди кріпосного типу.

Ще одну фортецю – Боршоа, згадувану в Аноніма, чимало науковців співвідносять із залишками фортеці біля села Вари. У легендах укріплення називають Боржавським замком і про нього ми писали у одному із минулих номерів. Однак частина сучасних істориків та археологів, ставлячи під сумнів повідомлення Аноніма, пов’язують укріплення біля села Вари із пізнішими часами, а саме із формуванням ранньофеодальної держави угорців у Х – ХІ століттях (І. Прохненко та ін.). Водночас навіть вони пишуть про наявність біля укріплення у Варах слов’янського керамічного матеріалу ІХ століття, і навіть припускають, що угорські війська могли захопити не фортецю, а хіба «невелике слов’янське поселення».

Саме тому сьогодні події та імена, описані у творах Аноніма та Шімона Кезаї, сприймаються багатьма сучасними науковцями як виключно легендарні, міфічні… Це стосується і заснування міста над Ужем.

Так, наприклад, відомий закарпатський історик Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий» починає історію нашого міста зі згадки про нього на карті арабського географа Аль-Ідрісі у 1154 році. А всі інші згадки про більш ранню появу Ужгорода та князя Лаборця відносить до фольклору. Інший закарпатський науковець – Сергій Федака в одній зі своїх книг називає князя Лаборця легендарним персонажем – «рядком другим у середньовічному манускрипті».

Із цим погоджуються ще чимало науковців, однак далеко не всі. Наприклад, археолог Павло Пеняк у своїй статті про ранню історію Ужгорода пише: «Проти дуки (князя Лаборця) як міфічної особи виступає частина дослідників, але суть проблеми не в цьому. Питання не в імені того чи іншого володаря, а в тому, існували чи ні ранньофеодальні слов’янські об’єднання у Верхньому Потиссі. Всі прямі й непрямі джерела свідчать, що такий факт мав місце». На думку науковця, припущення про існування слов’янських центрів у Горянах чи на Замковій горі Ужгорода цілком вірогідні, якщо врахувати, що з часу слов’янської колонізації Верхнього Потисся пройшло майже чотири століття (кінець V – початок VI ст.). За цей період відбулися значні зміни в соціально-економічному розвитку слов’янських племен, що призвело до розпаду родових відносин і появи ранньофеодальних утворень, яким, імовірно, було одне з об’єднань слов’ян із центром в Ужгороді.

Від себе додам, що події, описані у Аноніма та Шімона Кезаї, відображені і в багатьох закарпатських, словацьких та угорських легендах. Причому там описуються подробиці, події, місця та особистості, котрі у середньовічних творах не згадуються. Наприклад, боржавський князь Чорногор, син Арпада Коломан, красуня Мілота – дружина боржавського князя та ін. А річка під назвою Лаборець, біля котрої повісили легендарного князя, досі протікає на території Словаччини за декілька десятків кілометрів від Ужгорода. Як розповідають місцеві легенди раніше (до появи угорців) ця ріка називалась Свіржава, а давньослов’янське поселення із однойменною назвою існувало на місці сучасних Михайлівців. Звичайно, більшість науковців легенди всерйоз не сприймають. Але міфи та народні перекази, як відомо, не народжуються на порожньому місці.

Водночас існує ще безліч аргументів як на користь давнього датування Ужгорода, так і проти цієї версії. На жаль, ніяких інших писемних джерел інформації тієї епохи, котрі би могли підтвердити чи спростувати свідчення середньовічних авторів, до нас не дійшло. Дискусія триває досі, й крапку тут ставити зарано. Можливо, у майбутньому якісь археологічні або інші наукові відкриття зможуть пролити більше світла на загадку виникнення давнього міста над Ужем.

Руслан ФАТУЛА, „Карпатський об’єктив”