Штрихи з історії нашого краю від здобуття угорцями батьківщини до державотворення (895 – 1000)

Історія угорського народу губиться в глибині віків. Частина дослідників вважає, що угорці виділилися з групи фіно-угорських народів, які проживали біля підніжжя Уральських гір чи східніше від них. Інші вчені переконані, що угорці походять із тюркських народів, котрі населяли євразійські степи. Не виключається і зв’язок угорців з гунами. Різні точки зору зумовлені тим, що угорська мова, згідно з твердженнями мовознавців, належить до групи фіно-угорських мов, натомість за генетичними й антропологічними рисами угорці ближчі до тюркських народів. Із двох легенд, які розкривають походження угорців, легенда про сокола-турула підтверджує тюркське походження, а легенда про дивовижного оленя («Чодосарваш») – фіно-угорське. Отже, культура угорців живилася з різних джерел.

Приблизно між 500 роком до н.е. та 550 роком н.е. предки угорців перекочували на територію сучасної Башкирії (ці землі отримали назву Magna Hungаriа), у VIII ст. помандрували далі до Леведії, а згодом, у ІХ столітті, – до Етелькеза (Межиріччя). Деякі сучасні дослідники піддають сумніву те, що угорські племена століттями мандрували степами, розташованими на північ від Чорного моря. На їхню думку, шлях від Башкирії до Карпатського басейну, який по прямій лінії пролягає через Київ, кочівники подолали всього за одне-два покоління. У 890-х роках вожді угорських племен уже свідомо готувалися перекочувати до Карпатського басейну. Почавши свій шлях зі сходу, від Уральських гір, і пройшовши понад 3000 км, угорці подолали в середині 890-х років перевали Східних Карпат і зайняли Карпатський басейн, досягнувши своєї мети. Безперечно, добре продумана й підготовлена операція, очолювана великим князем Арпадом та його вождями, завершилася в кінці століття. Угорський народ став остаточно осілим, а ці події мали безпосередній вплив на майбутнє нашого краю.

Секрети нашого минулого

Історична наука підтвердила ту точку зору, що вже протягом століть панувала в суспільній свідомості угорців: значна частина народу під проводом Арпада потрапила до Карпатського басейну в 895–896 роках і просувалася далі в бік Альфельда (Велика Середньодунайська низина). Про сам період здобуття угорцями батьківщини відомо відносно небагато. В «Ілюстрованій хроніці» згадується, що угорські війська досить тривалий час перебували в нашому краї. В іншому джерелі – хроніці «Gesta Hungarorum» Аноніма (під криптонімом П. найімовірніше «ховався» писар короля Бейли ІІІ Пейтер) – ідеться про фортифікаційне укріплення – замок Боршо, на який натрапили предки угорців, що заселили ці землі вже в ІХ–Х століттях. Діяння угорців того часу відображені в численних легендах та переказах межі XII–XIII століть, які відображають своє бачення тих далеких подій.

У ХІІ розділі хроніки Анонім пише: «…Тоді сім угорських вождів та два половецьких хани, імена яких ми перерахували вище, разом зі своїми родами, з челядниками та челядницями разом, за порадою і допомогою русичів, вирушили в дорогу на землі Паннонії. Пройшовши через засніжені ліси, вони досягли земель гунів. А коли угорські племена прибули сюди, то перше місце, яке вони зайняли, назвали Мукачевом, бо довелося багато мук зазнати і зусиль докласти, щоб досягти цих, настільки бажаних для них земель». Автор стверджував, що місцеві словени (слов’яни), які були заселені сюди підданими болгарського князя Салана, добровільно підкорилися Алмошу. Після 40-денного відпочинку угорці рушили далі й незабаром зайняли замок Гунг, убивши місцевого князя Лаборця, васала Салана. Тут Алмош передав владу своєму синові Арпадові, який незабаром завоював усі землі від Бодрога до Угочі, включаючи й замок Салана – Боршова.

Хоча факт здобуття батьківщини і маршрут угорських військ, описаний у «Gesta Hungarorum» (Верецький перевал, долина Латориці тощо), засвідчують й археологічні знахідки, проте літопис Аноніма переповнений і вигаданими особами (Салан, Лаборець і т.д.) та казковими елементами. Пізніше це дало історикам можливість маніпулювати історичними джерелами на свій розсуд. Зокрема одні слов’янські дослідники «заселили» регіон білими хорватами, інші «приєднали» ці території під назвами «Руська Крайна», «Руська Марка» або «Marchia Ruthenorum» як автономне утворення до Київської Русі. А про угорців вони згадували як про народ, що пройшовся цими землями, як літня злива, а свою владу поширив на теренах сучасного Закарпаття тільки у XII–XIII століттях.

Натомість археологічні знахідки однозначно свідчать, що предки угорців з кінця ІХ століття осіли в цьому краї. Частина виявлених тут знахідок, що переважно походять з поховань угорців, належить до найдавніших угорських матеріальних пам’яток у Карпатському басейні. На сьогодні на Закарпатті відомі не тільки окремі поховання, а й цілі могильники (Берегово – Мала Гора, село Чома – урочище Сіпогат), більшість з яких датуються кінцем ІХ – першою половиною Х століття. Археологічні пам’ятки праугорців, знайдені на Закарпатті, є аналогічними до виявлених на Верхній Тисі. І в нас, і в долині Верхньої Тиси археологи виявили чимало могильників, які свідчать, що політичним центром угорців до середини Х століття були східні терени Карпатського басейну, а не задунайські землі, як вважалося раніше.

На час здобуття угорцями батьківщини, яким завершився період їхнього кочування, на землях сучасного Закарпаття, котрі фактично можна вважати першими угорськими територіями в Карпатському басейні, жили представники болгарського народу й так званих паннонських слов’ян. Тоді цей край був дуже рідко заселений. На думку фахівців, причиною цього стало те, що через Верецький перевал – своєрідні природні ворота – в епоху кочувань переходили один за одним різні народи, часто відтісняючи зі свого шляху тутешні населені пункти та їхніх мешканців. Натомість угорці навернули нечисленне місцеве населення на свій бік, а непрохідні праліси Карпат і болота Альфельда використовували як природні межі (так звані просіки) та перешкоди, які при потребі доповнювалися штучними. На перевалах та в ущелинах вони рили рови, будували завали, а на землях Альфельда намагалися, у тому числі штучно, підтримувати водний світ боліт Сернє, які конкурували із заболоченими низинами Ечеді (на це вказує і назва населеного пункту Гать).

Із самого початку, вже наприкінці IX століття, угорці зайняли стратегічно важливі точки, переважно на шляхах, які вели до перевалів: це сучасні населені пункти Чома, Берегово, Мукачево, Свалява, Нижні Ворота тощо. Болотисті та вкриті лісом рівнинні території вони взяли під контроль пізніше. Значна частина угорських племен затрималася на теренах Верхньотиського регіону ненадовго й попрямувала далі, до межиріччя Дунаю й Тиси. Кожне плем’я мало свої поселення та пасовиська. Їх, як і кордони країни, розділяли природні межі, доповнені створеними людьми перешкодами. Наш край не брав участі в розподілі території держави між племенами, оскільки це були землі, що лежали на лінії цих природних кордонів. Із плином часу князівський центр перемістився із земель Верхньої Тиси до Дунаю.

Закарпатський археолог Йосип Кобаль звертає увагу на етнічні та мовні аспекти праугорців періоду здобуття батьківщини. Частина дослідників уже й раніше припускала, що виявлені в нашому краї археологічні пам’ятки (поховання вершника, хустські дирхеми тощо) мають стосунок не до угорців, котрих мовознавці пов’язують з фіно-уграми, а до тюркомовного племені каварів, що супроводжували угорців. Знову набула популярності теорія Яноша Моккоі, згідно з якою угорці разом з іншими тюркськими племенами (гуни, авари, оногури) осідали в Карпатському басейні кількома хвилями, починаючи з 395 року (див. також теорію Дюли Ласло про «подвійне здобуття угорцями батьківщини»). Зрештою Арпад і його тюркомовний народ, що 895 року «повернувся додому» в Карпатський басейн, підкорив і політично організував угорське населення, яке заселило ці землі раніше. Тобто Арпад та його знать нібито мали східне походження, були тюркомовними, а протягом кількох століть асимілювалися серед угорців, що становили більшість і належали до фіно-угорської мовної сім’ї, подібно до болгар, які слов’янізувалися на Балканському півострові. Навіть якщо цей погляд поділяють далеко не всі, а з гіпотезою не погоджується офіційна історична наука, ніхто не відкидає, що разом із етнічно та мовно змішаними племенами праугорців на ці землі могли заселитися й тюркські племена (наприклад, кавари), які виконували функцію оборони кордонів краю.

Хоча заселення угорців відбувалося ще за родової організації суспільного життя, однак племінні межі незабаром почали розпадатися. Владу продовжувала утримувати у своїх руках давня племінна знать, але до їхніх народів приєднувалися нові роди, а збройну дружину набирали з різних племен (русичі, печеніги, кавари тощо). Пізніше їхні дерев’яні фортифікаційні укріплення перетворилися на потужні замки – центри комітатів на чолі з жупаном (ішпаном). Із поширенням виробничих відносин, загостренням майнової та суспільної нерівності угорці досягли того рівня, коли племінна кочова держава (чи краще держави) перетворилася на феодальну державу західного типу. Наближаючись до кінця тисячоліття, князь Гейза усвідомив, що його кочовому народові, якщо той хоче вистояти, треба прийняти систему цінностей західного християнства, тому рішуче повів угорців саме в цьому напрямі. Князь Гейза охрестився, а його син Вайк при хрещенні отримав ім’я Іштван. Таким чином нова релігія пустила міцне коріння в середовищі угорців.

Давньоугорські археологічні пам’ятки на Закарпатті

Першим дослідником праугорської історії в нашому регіоні, піонером закарпатської археології, одним із засновників місцевої музейної справи став Тіводор Легоцькі, який у 1870-х роках натрапив біля Сваляви на могилу знатного воїна. У похованні були розміщені череп коня, кістки його кінцівок та шкура разом із кінною збруєю, елементи зброї (наконечники стріл) та прикраси (чудова позолочена срібна накладка торбини).

У 1890 році Т.Легоцькі дослідив багате поховання, виявлене на Малій Горі поблизу Берегова. У могилі були знайдені шабля, 7 наконечників стріл, пара посріблених залізних стремен, одне чудове позолочене, срібне, з орнаментом у формі листків навершя (наконечник) шапки та інші предмети. Берегівське навершя (наконечник) конічної форми тривалий час вважалося унікальним, поки подібне не було виявлено 2017 року в Ясберені. Берегівський артефакт разом із срібною накладкою торбини зі Сваляви можна побачити в Національному музеї Угорщини, а інше навершя (наконечник) – в Яському музеї.

Давньоугорські поховання були виявлені також 1891 року в Оросієві, 1896 року в Іллені, а різноманітні пам’ятки і в інших місцях нашого краю: у Нижніх Воротах – унікальна знахідка (срібна ремінна накладка); у Підполоззі – поховання; у Мукачеві на Малій Горі – унікальна знахідка (шабля); біля Хуста – колекція монет (близько 400 арабських срібних дирхем, частина з яких була фальшива. Ці гроші відігравали важливу роль у торгівлі того часу); у Соломонові – поховання і т.д.

Дослідження давньоугорських поховань після тривалої перерви відновилися в 1980-х роках, коли археолог з Кемерова Віктор Бобков виявив в урочищі Сіпогат біля села Чома угорський могильник X–XI століть. У 26 відкритих могилах були поховані знатні воїни та члени їхніх родин (дитячі могили, ймовірно, не збереглися тому, що ці менш глибокі поховання були зруйновані пізніше під час сільськогосподарських робіт).

У 1993 році органи місцевого самоврядування розпочали паювання досліджуваних земель, але, на щастя, цей процес вдалося вчасно зупинити. Тож протягом наступних років дослідження могильника на площі півтора гектара продовжила експедиція Ужгородського державного університету під керівництвом Едуарда Балагурі та В’ячеслава Котигорошка. У 1996 році в Чомі відкрито меморіальний парк, де закарпатські угорці щороку відзначають одну із найважливіших дат їхньої історії – здобуття угорцями батьківщини. Протягом 1994–1999 років ужгородським археологам, яким допомагав професор Іштван Фодор, вдалося виявити на лівому березі річечки Сіпи 78 поховань, але дослідники припускають, що на кладовищі має бути принаймні 100–150 могил.

У могильнику поблизу села Чома чоловічі й жіночі поховання розташовані окремими рядами, контури могильних ям фіксуються на глибині 0,6–1,2 м, поховання орієнтовані по лінії захід-схід. Тобто ряди простягаються з півночі на південь, а могильні ями мали західно-східну орієнтацію: мертвий лежав головою на захід, а ногами – на схід. Поховання багатих воїнів розташовані на вершині пагорба, а бідніших людей, слуг – на схилах. На жаль, через високу кислотність ґрунтів кістки збереглися в дуже поганому стані. Проте розміщений у могилах інвентар може дуже багато розповісти фахівцям.

У похованнях воїнів були виявлені черепи та кістки кінцівок коней (ідеться не про поховання цілого коня, а про так зване часткове поховання вершника з конем; обдерта кінська шкура не збереглася), металеві елементи кінської збруї (стремена овальної форми, вудила, пряжки тощо), зброя (залізні вістря стріл, залишки сагайдаків, палаш, шаблі, бойові сокири), а також деталі одягу й натільні прикраси. Цікаво, що поруч із характерними шаблями східного типу було виявлено і два мечі-шаблі (йдеться про поєднання шаблі і прямого європейського лицарського меча; іноді траплялося, що пряме двосічне лезо західного меча доповнювали вигнутим руків’ям шаблі) та палаш нормандського стилю (ймовірно, це була трофейна зброя). Хоча подібної до свалявської срібної накладки торбини тут знайдено не було, однак ремінні пластини, бронзові деталі торбинки та підвіски є гідною аналогією до знахідок, виявлених в Угорщині (наприклад, до деталей торбинки, знайденої в Уйфегерто-Мічкепусті). У таких торбинках зберігали кремінь і кресало та інші цінні речі, а пластини на ремені підкреслювали й статус їхнього власника.

Інвентар жіночих поховань становлять бронзові та срібні сережки (серед них трапляються й орнаментовані прикраси у формі виноградного грона), персні, бронзові браслети (замість пластинчастих браслетів знаті переважно дешеві дротяні і плетені браслети), скляні і глиняні намистинки, підвіски і ґудзики для одягу, а також темно-коричневий і темно-сірий глиняний кружальний посуд, у тому числі з ребристою шийкою, орнаментований горизонтальними лініями.

Усього за два кілометри від могильника в бік Гечі 2003 року будапештські та ужгородські археологи натрапили на сліди давнього поселення (чотирикутна землянка глибиною півметра, викладені камінням місця для вогнища, підсобне приміщення, повне кісток тварин та черепків посуду, глиняний посуд тощо), однак ця знахідка ще чекає на своїх дослідників.

Археологічні пам’ятки IX–XI століття, виявлені поблизу села Чома, однозначно засвідчили, що древні угорці не просто пройшлися територією сучасного Закарпаття, але й цілковито оселилися в цьому краї.

Борнобаш Кейс

«Карпатський об’єктив»