Під час масштабних розкопок у Бюкке, на північному заході Угорщини, археологи виявили унікальну колекцію бронзових і залізних предметів віком близько 2700 років.
Скарб, імовірно похований під час облоги стародавнього села, містить ювелірні вироби та елементи кінської збруї.
Дослідники пов’язують знахідку з культурами південно-східної Європи, зокрема Балканського регіону. Це відкриття проливає нове світло на життя стародавніх жителів регіону, їхні торговельні зв’язки та військові зіткнення.
У проєкті взяли участь науковці з різних університетів, а також фахівці національного парку Бюкк. Спільними зусиллями вдалося не тільки виявити цінні артефакти, а й створити детальну картину життя стародавнього села.
Відзначаючи чергову річницю дня народження міста над Ужем, ужгородці часто не знають, з якого саме джерела походить та дата, від якої нині офіційно прийнято відраховувати його початок.
Уривок з копії твору Аноніма
Gesta Hungarorum («Діяння угрів») Аноніма – літературний твір написаний латиною в жанрі лицарського роману – про оволодіння землями Середнього Подунав’я в кінці ІX – на початку Х ст. вождями угорців Альмошем та його сином Арпадом. Цей твір по-різному оцінюється науковцями. Ось уже декілька століть він є темою гострих дискусій дослідників щодо правдивості й достовірності приведених у ньому відомостей.
Анонім – невідомий автор – «нотарій, доброї пам’яті славного короля Угорщини Бели» (Belae Regis Notarius). Більшість дослідників нині вважають його писарем короля Бели ІІІ (1172 – 1196), а сам твір датують між 1196 та 1203 роками, хоча деякі вчені стверджують, що автор написав його раніше.
Ще з того часу, як цей твір став темою наукових досліджень, історики часто критикували його достовірність, адже текст суттєво відрізняються від того, що можна прочитати у давніх німецьких, візантійських, польських чи київських хроніках. Водночас тут треба враховувати той факт, що Анонім писав через майже 300 років після описуваних ним подій, і фактично це був літературний твір, щось на кшталт історичного роману, до слова, написаного досить яскраво і професійно. З літературної точки зору – це шедевр, особливо враховуючи, що мова йде про твір ХІІ століття.
Тим не менше, Gesta Hungarorum Аноніма є дуже важливим джерелом інформації для істориків. Адже, на думку багатьох науковців, у розпорядженні автора (Магістра П.) усе ж був один із ранніх варіантів давнього угорського літопису із однойменною назвою «Діяння угорців». Цей документ нібито становив типову середньовічну хроніку, подібну до нашої «Повісті временних літ», і сьогодні, він на жаль, втрачений. Деякі угорські фахівці вважають, що перша угорська хроніка з’явилась перед 1060 або у 1066-1067 роках. Згодом цей літопис нібито неодноразово доповнювався й редагувався.
Пам’ятник Аноніму у Будапешті
І тому, якщо спочатку ставлення до твору Аноніма було досить критичним, то сьогодні дослідники все ж намагаються шляхом детального аналізу виявити раціональні зерна в огромі легендарного і літературного матеріалу.
Отож, як розповідає Gesta Hungarorum, «у 884 році втілення Господа, як записано в хроніках, сім князів, названих Сім угорців, вийшли із землі Скіфії на захід…» Уже на початку твору Анонім пише, що сама назва угорців походить від Унгвара: «Чому людей, які виїхали зі скіфської землі, називають угорцями. Їх назвали угорцями з Унгвару, бо після підкорення словенців сім княжих осіб увійшли до землі Паннонії й пробули там довгий час. Звідси всі сусідні народи кликали Альмоша… вождем Унгвара, а його воїнів унгварами».
У перших розділах Анонім також описує народження та юнацтво легендарного вождя Альмоша, обрання його лідером, походження угорців та їхній вихід зі Скіфії, і навіть про причини такого рішення їхніх вождів… Далі йдеться про те, як угорці увійшли у землю Русі в районі Суздаля. Без жодного опору вони начебто дійшли до Києва і хотіли підкорити цю країну, перепливши річку Дніпро. Однак вожді русичів помітили це. Київський князь викликав усіх своїх воєначальників, і за їхньою порадою вирішив піти війною проти Альмоша й загинути в боротьбі, але не підкоритися. Тоді він разом із куманами (половцями) виступив проти угорців і був розбитий, однак устиг відступити і укріпитись за стінами Києва. Через деякий час угорці почали штурм міста. І коли «драбини почали притулятися до стіни», лідер Києва та інші воєначальники русичів, а також кумани, начебто послали послів і попросили вождя Альмоша укласти мир.
Альмош, порадившись зі своїми людьми, відправив руських послів з умовою: узяти синів руських вождів та знатних осіб у заручники, платити данину десять тисяч марок на рік, а також продукти харчування, одяг та інші необхідні речі. Русичі, хоч і не добровільно, проте начебто віддали все це Альмошу. Однак угорців попросили, минаючи Галицьку землю за «сніговим лісом», іти на захід, до землі Паннонії, яка спочатку була землею короля Аттіли. «І вони похвалили Паннонію за те, наскільки вона хороша. Казали, що там протікають дуже відомі ріки: Дунай, Тиса та інші джерела, що рясніють чудовою рибою…»
Цікаво, що ці події відбилися й у київському літописі та місцевій топографії. За літописною версією «Повісті временних літ», під час переселення з Поволжя і Причорномор’я на береги Дунаю в кінці IX століття в урочищі біля Києва зупинялися угорці: «Идоша угры мимо Киева, горою еже ся нынѣ зоветь Угорское, и пришедше к Днепру, сташа вежами». Угорське урочище – це літописне місце на правому березі Дніпра в Печерському районі Києва, недалеко від Липок, там, де розташована Аскольдова могила. Саме урочище вважається місцем убивства Аскольда і Діра князем Олегом у 882 році: «Приплу подъ Угорьское». За переказами Аскольд тут же і був похований: «І вбили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали Аскольда на горі, яка називається нині Угорською, і де тепер Ольмин двір». Деякі науковці навіть ототожнюють цього «Ольму» з Альмошем – вождем угорських племен.
У творі ж угорського Аноніма стверджується, що «багато русичів також приєдналися до ватажка Альмоша, приїхали з ним у Паннонію, а решта досі живе в різних місцях Угорщини».
Далі, згідно з Gesta Hungarorum, угорці на чолі з Альмошем «вийшли з Києва і попрямували у місто Ладомер». Вони були там три тижні, отримали великі подарунки від місцевого князя та навіть взяли у заручники княжих синів. На четвертому тижні Альмош приїхав до Галича, де князь Галича також обдарував його подарунками. Він так само розповів Альмошу про землі Паннонії, що «ця земля над усе хороша, і була спочатку землею короля Аттіли». Після його смерті римські князі зайняли її аж до Дунаю і поселили там своїх пастухів… «А землю між Дунаєм та Тисою окупував хан Великий, ватажок Болгарії, родоначальник вождя Салана, до кордону русичів і поляків, населену словенцями та болгарами».
Альмош і його вожді, за порадою русичів, уклали з ними мир. Тоді князь Галича наказав двом тисячам лучників і трьом тисячам селян пройти попереду них і пробитися через «засніжений ліс» до кордону. Окрім того, він подарував угорцям худобу та їжу з іншими предметами першої необхідності. Відтак, угорці за допомогою русичів пройшли «засніжений ліс» і прибули у місце, яке називалося «Мункач», «бо з великими труднощами і зусиллями вони прийшли на цю землю». Там вони провели сорок днів, щоб відпочити, і земля їм неймовірно сподобалася. «Жителі цієї країни словенці, коли вони почули про їх прибуття, були жахливо налякані й добровільно здалися Альмошу, оскільки вони чули, що вождь Альмош походив із роду короля Аттіли. І хоча вони були людьми князя Салана, але з великою пошаною й страхом служили Альмошу, пропонуючи йому все, що було необхідно для його існування, як і належить їх пану… Вони також сподобалися вождю і його воєначальникам. Водночас вони вихваляли родючість землі й розповідали, як після смерті царя Аттіли Великий Хан, предок вождя Салана, який прибув із Болгарії, окупував цю землю за порадою і за допомогою імператора греків. Вони також сказали, що самі є словенцями, походять із землі Болгарії і оселилися тут на кордоні з Руссю, і що тепер їх лідером є Салан».
Далі, у частині під назвою «De Hung castro», Анонім пише: «Тоді лідер Алмош (dux Almus) зі своїми людьми були дуже раді, почувши їх, і поїхали до замку Хунг (castrum Hung), щоб зайняти його. Коли вони отаборились навколо стін, ішпан (comes) замку на ім’я Лаборець (Loborcy), котрий мовою місцевих жителів звався «дука» (duca), попрямував до фортеці Землум (castrum Zemlum). Хтось із воїнів вождя (milites ducis – маються на увазі воїни Алмоша – авт.), зловив його біля якоїсь річки і тут же повісив. Із того дня цю річку стали називати його ім’ям – Лаборець. Тоді dux Альмош та його люди рушили до замку Хунг, принесли великі жертви безсмертним богам і влаштували чотириденне свято. Але на четвертий день, порадившись і склавши присягу від усіх своїх людей, dux Альмош, ще живий, призначив свого сина Арпада вождем і правителем та привітав його. Він назвав Арпада лідером Хунгарії та Хунга (dux Hungarie et ab Hungu), і всі його воїни стали називатись хунгварами (hunguarie) мовою іноземців, і це ім’я досі знає весь світ».
У наступному розділі Анонім описує захоплення фортеці Боршо вже новим лідером угорців – Арпадом. «У рік нашого Господа 903 лідер Арпад послав свої війська у землю, що знаходиться між Тисою і Бодрогом, аж до Угочі, коли її мешканці були зайняті, він узяв замок Боршоа (castrum Borsoa) в облогу, і на третій день бою зруйнував його мури (muros) та повів захоплених там солдатів вождя Салана (Salani ducis) у кайданах (cathenis) до замку Хунг. Пробувши там кілька днів, dux Арпад та його люди побачили родючість землі, велику кількість диких тварин і рясну рибу в річках Тиси та Бодрог, і полюбили цю землю більше ніж можна сказати…»
Але тим часом, за розповіддю Аноніма, болгарський правитель Салан відправив до Арпада своїх послів, і «по-болгарськи, як це було у них прийнято, він насмішкувато привітав Арпада Угорського (ducem Hungarie) та жартівливо назвав його народ хунгарами, і почав гадати, хто вони такі й звідки взялися, і чому наважились робити такі речі».
Посли Салана привітали Арпада від імені свого правителя і сказали йому, щоб він покинув ці землі, але натомість обіцяли йому інші землі у Панонії. Слухаючи посольство Салана, Арпад відповів згодою, але «не зарозуміло, а чесно: не тому, що я боюся греків чи болгар, що не можу їм протистояти»… Він попросив доставити йому «два глечики, повні води Дунаю, і пучок трави з піску Альпари, щоб відчувати, що трава піску Альпара солодша за скіфську» і «чи вода Дунаю краще води Дону».
Правитель Салан виконав прохання Альмоша і надіслав «два глечики, наповнені водою Дунаю», і пучок трави, а на додачу різних інших подарунків. Крім того, він пообіцяв передати угорцям землі до річки Сайо (Souyoy) разом з її мешканцями… Через це при дворі вождя Арпада була велика радість, і протягом трьох днів у них було велике свято. Тоді Арпад підтвердив мир і з багатими дарами відпустив послів Салана додому.
А через деякий час Арпад та його вельможі, цілком задоволені, покинули замок Хунг і попрямували у обіцяні їм землі. У наступних розділах Анонім описує прибуття угорців на територію Паннонії, по середній течії Дунаю. У творі названі імена вождів, міститься докладний опис походів угорців, що охоплює період до часів святого Стефана.
Портрет Шімона Кезаї
Ще один твір «Gesta Hunnorum et Hungarorum» угорського автора ХІІІ століття також, на думку багатьох науковців, містить у своїй основі давній угорський літопис XI – XII століття «Діяння угорців». Його автор Шімон Кезаї був придворним писарем угорського короля Ласло IV (1272-1290 рр.) і безперечно мав доступ до королівського архіву. Його праця дійшла до нашого часу лише у вигляді пізнішої копії, і на думку деяких науковців, можливо, спочатку вона була довшою. «Gesta Hunnorum et Hungarorum» Шімона Кезаї – написаний не так яскраво і детально, як твір Аноніма, і охоплює набагато ширші часові рамки, однак він також містить декілька згадок фортеці Унг.
«У рік від Втілення Христового 872-й гуни (Hunni), або угорці (Hungari), знову увійшовши в Паннонію, пройшли королівства Бесс (Bessi), білих половців (Albi Comani) і місто Київ (Куо), і потім зупинилися на річці під назвою Унг (Hung), де заснували фортецю. Від цієї річки вони й були названі угорцями народами Заходу, і оскільки потім вони заснували ще шість фортець, то деякий час залишалися в тих краях», – пише Шімон Кезаї.
В іншому місці автор стверджує, що серед семи ватажків угорців багатшим, родовитішим і могутнішим на війні був «Арпад (Arpad), син Алмоша (Almus), сина Елада (Elad), сина Угера (Vger) із роду Турул (Turul). Саме цей Арпад зі своїм родом першим проник через Руські гори (Ruthenorum Alpes) і першим розбив свій табір біля вод Унга». Шімон Кезаї ще в одному місці свого твору згадує річку Унг, біля якої угорці задобрили подарунками «Святоплука», очевидно, тут іде мова про князя Моравії.
Як і «Gesta Hungarorum», «Gesta Hunnorum et Hungarorum», на жаль, не вважаються надійними історичними джерелами. Так, наприклад, опис приходу угорців у Паннонський басейн і подальший розгром Моравії в цих двох хроніках у багатьох деталях суперечать один одному. Наведені Шімоном Кезаї імена угорських вождів, кожному з яких відводиться окрема глава, часто не збігаються з іменами, що перераховуються Анонімом.
Окрім того, обидва твори містять безліч анахронізмів. Так, наприклад, у них є згадка про половців у Східній Європі в IX столітті. Однак сучасна наука впевнено твердить, що цей тюркський народ з’являється у південноруських степах тільки в першій половині XI століття.
Так само і з містами Ладомер та Галич, котрі згадуються у творі Аноніма. Щодо міста Володимир, то воно не могло існувати в IX столітті по тій простій причині, що не народився власне князь Володимир, на честь якого воно було названо. Немає відомостей і про існування Галича у ті часи. Натомість обидва міста були досить значними центрами саме у часи життя самого Аноніма. Втім, не можна повністю відкидати й припущення, що якісь поселення у тих місцях у IX ст. усе ж могли існувати.
І це лише декілька прикладів із великої кількості тих проблем, з якими стикаються історики, аналізуючи твори Аноніма та Шімона Кезаї. Навіть серед критиків згаданих творів єдності немає. Одні вважають їх повністю вигаданим і заперечують майже все, що в них сказано, зокрема й перехід угорців через Карпати на рубежі ІХ–Х століть. Інші ставлять під сумнів лише окремі їх тези.
Що стосується археології, то науковцями відкрито десятки слов’янських поселень на території Закарпаття, в тому числі декілька в межах та околицях сучасного Ужгорода, котрі безумовно існували у період приходу угорців в кінці ІХ – на початку Х століть. Найбільш давніми були поселення на Радванці і Галагові (VIII – IX ст.). До пізнішого часу відноситься заселення Замкового городища. Однак, на жаль, досі не виявлено давньої фортеці Унг, яка згадується у обох вищезгаданих творах. У дворі сучасного Ужгородського замку наразі знайшли лише давньослов’янську кузню і чимало кераміки, котра може відноситися до згаданого періоду. Однак розкопки неможливо провести під самими будівлями нинішньої фортеці. До того ж, існує думка, що та первісна фортеця над Ужем могла бути розташована в іншому місці, наприклад у Горянах, Невицькому, на території сучасної Словаччини та ін. Це лише деякі із існуючих гіпотез. У Горянах, наприклад, навколо ротонди Х – ХІІ ст. зафіксовано сліди земляних валів і ровів та руїни кам’яної споруди кріпосного типу.
Ще одну фортецю – Боршоа, згадувану в Аноніма, чимало науковців співвідносять із залишками фортеці біля села Вари. У легендах укріплення називають Боржавським замком і про нього ми писали у одному із минулих номерів. Однак частина сучасних істориків та археологів, ставлячи під сумнів повідомлення Аноніма, пов’язують укріплення біля села Вари із пізнішими часами, а саме із формуванням ранньофеодальної держави угорців у Х – ХІ століттях (І. Прохненко та ін.). Водночас навіть вони пишуть про наявність біля укріплення у Варах слов’янського керамічного матеріалу ІХ століття, і навіть припускають, що угорські війська могли захопити не фортецю, а хіба «невелике слов’янське поселення».
Саме тому сьогодні події та імена, описані у творах Аноніма та Шімона Кезаї, сприймаються багатьма сучасними науковцями як виключно легендарні, міфічні… Це стосується і заснування міста над Ужем.
Картина Міхая Мункачі
Так, наприклад, відомий закарпатський історик Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий» починає історію нашого міста зі згадки про нього на карті арабського географа Аль-Ідрісі у 1154 році. А всі інші згадки про більш ранню появу Ужгорода та князя Лаборця відносить до фольклору. Інший закарпатський науковець – Сергій Федака в одній зі своїх книг називає князя Лаборця легендарним персонажем – «рядком другим у середньовічному манускрипті».
Із цим погоджуються ще чимало науковців, однак далеко не всі. Наприклад, археолог Павло Пеняк у своїй статті про ранню історію Ужгорода пише: «Проти дуки (князя Лаборця) як міфічної особи виступає частина дослідників, але суть проблеми не в цьому. Питання не в імені того чи іншого володаря, а в тому, існували чи ні ранньофеодальні слов’янські об’єднання у Верхньому Потиссі. Всі прямі й непрямі джерела свідчать, що такий факт мав місце». На думку науковця, припущення про існування слов’янських центрів у Горянах чи на Замковій горі Ужгорода цілком вірогідні, якщо врахувати, що з часу слов’янської колонізації Верхнього Потисся пройшло майже чотири століття (кінець V – початок VI ст.). За цей період відбулися значні зміни в соціально-економічному розвитку слов’янських племен, що призвело до розпаду родових відносин і появи ранньофеодальних утворень, яким, імовірно, було одне з об’єднань слов’ян із центром в Ужгороді.
Від себе додам, що події, описані у Аноніма та Шімона Кезаї, відображені і в багатьох закарпатських, словацьких та угорських легендах. Причому там описуються подробиці, події, місця та особистості, котрі у середньовічних творах не згадуються. Наприклад, боржавський князь Чорногор, син Арпада Коломан, красуня Мілота – дружина боржавського князя та ін. А річка під назвою Лаборець, біля котрої повісили легендарного князя, досі протікає на території Словаччини за декілька десятків кілометрів від Ужгорода. Як розповідають місцеві легенди раніше (до появи угорців) ця ріка називалась Свіржава, а давньослов’янське поселення із однойменною назвою існувало на місці сучасних Михайлівців. Звичайно, більшість науковців легенди всерйоз не сприймають. Але міфи та народні перекази, як відомо, не народжуються на порожньому місці.
Водночас існує ще безліч аргументів як на користь давнього датування Ужгорода, так і проти цієї версії. На жаль, ніяких інших писемних джерел інформації тієї епохи, котрі би могли підтвердити чи спростувати свідчення середньовічних авторів, до нас не дійшло. Дискусія триває досі, й крапку тут ставити зарано. Можливо, у майбутньому якісь археологічні або інші наукові відкриття зможуть пролити більше світла на загадку виникнення давнього міста над Ужем.
Вино з угорського регіону Токай можна сміливо назвати живою легендою. Недарма ще відомий французький король Людовік XIV називав токайське «королем вин і вином королів», а австрійський композитор Франц Шуберт навіть написав музику до пісні «Хвала токайському».
Усе, що з ним пов’язано: історія, терруар, технологія виробництва – відрізняється оригінальністю та унікальністю. Недарма ще сотні років тому його вважали обраним європейські монархи, воно було предметом гордості для місцевої знаті та улюбленим напоєм європейської богеми.
Тож чому за кілька сотень років угорські токайські вина заслужили статусу світової легенди і що в них такого унікального? Почнемо з того, що «Токайське» (Tokaji) – це традиційно солодке біле вино, виготовлене з винограду, ураженого особливою благородною гниллю Botrytis cinerea (Ботритіс сірий). Цей грибок витягує з ягоди вологу, але не псує її, а підв’ялює (підсушує), доводячи концентрацію цукру до високих показників у 40–60% і насичуючи виразним ароматом шафрану та імбиру. Сама назва цього унікального вина була отримана від розташованого на північному сході Угорщини містечка Токай – центру знаменитого виноробного регіону Токай-Хедьялья, що складається із 28 міст і сіл, розкиданих уздовж 70-кілометрової смуги горбистій місцевості в закруті річок Тиса та Бодрог.
Таким чином, на унікальний характер вироблених тут вин безпосередньо впливають два природні фактори – вулканічні ґрунти гірського ланцюга Земплін, на південних схилах якого і розташована велика частина виноградників, та особливий мікроклімат, що створюється самими річками. Під час тривалої теплої осені від них піднімаються тумани, котрі сприяють утворенню Botrytis cinerea. А вітри, що дмуть з рівнини, та велика кількість сонця не дають цьому грибку перетворитися на звичайну сіру гниль.
До слова, у схожих умовах дозріває виноград ще в кількох виноробних регіонах світу, наприклад, у Сотерні (Франція) та Мозелі (Німеччина). Але саме в Токаї першими у світі почали виробляти вина із зародзиненого винограду. І сталося це майже на сто років раніше, ніж у виготовленні рейнських вин, та на 200 – до сотерну.
Загалом історія цього вина сягає вглиб віків аж на чотири століття і нерозривно пов’язана з ім’ям не менш легендарних трансильванських князів Ракоці. Як відомо, цей рід володів виноградниками в Токаї, починаючи з 1617 року. За місцевими переказами, перше Tokaji Aszu із ураженого благородною цвіллю винограду було вироблене в першій половині XVII століття капеланом князя. Можливо, це сталося набагато раніше – ще в 1570-х роках.
Одні джерела кажуть, що це відбулося випадково, адже в очікуванні набігу турків було прийнято рішення затримати збір винограду. Саме тому ягоди й підв’яли під впливом Botrytis cinerea. Проте інші стверджують, що винороби Токаю йшли до цього усвідомлено і методично.
Приблизно на той же час припадає й будівництво унікальних винних льохів у скелях – глибоких і вузьких тунелів, склепіння яких вкриті товстим шаром цвілі. Це ще один пазл у складній мозаїці «Токайського», оскільки без цієї мікрофлори не було б знаменитого на весь світ вина.
Так чи інакше, але вже в кінці XVII століття «Токай» знали далеко за межами Угорщини. Про те, наскільки правителі його цінували, говорить той факт, що російські царі тримали в регіоні спеціальний загін козаків, який супроводжував дорогоцінний винний вантаж у Санкт-Петербург і Москву. Ви дивуєтесь, але першим у світі розмежованим виноробним регіоном був не Бордо чи Шампань, а Токай-Хедьялья.
На той момент світ не знав вина, яке можна порівняти з «Токайським» за солодкістю, тож винороби інших країн намагалися відтворити його. Саме тому вже в 1730-х роках виноградники були розсортовані за кількома категоріями залежно від типу ґрунту, кліматичних умов і кількості сірої гнилі, яка вражає лозу. Відповідно, самі вина почали маркувати за кількома класами. А королівським указом 1757 року було створено закритий виробничий регіон, за яким закріпили право використовувати назву Tokaji.
Але практично одразу після Першої світової війни для токайських виноробів почалася справжня чорна смуга. Адже тоді цей унікальний регіон штучно розділили між Угорщиною та Чехословаччиною, а з 1945 року в країні було встановлено комуністичний режим, який, на жаль, мало піклувався про збереження столітніх традицій виноробства. І тільки після «оксамитової» революцію 1989-го ситуація почала змінюватися на краще.
На сьогодні для виробництва вина Tokaji офіційно схвалено шість місцевих сортів винограду. Основний із них – Фурмінт (Furmint), що займає 60% площ виноградників. Він має високу кислотність, гостроту і краще за інші зародзинюється. Другий за популярністю сорт Харшлевелю (Hárslevelű) (30% площ) більш солодкий та ароматний. До речі, ці два сорти культивуються в Токаї ще з XIII століття і становлять основу легендарного напою. На інші 10% припадають чотири сорти (Sargamuskotaly, Zeta, Kövérszőlő, Kabar), котрі використовують як ароматичну добавку. Для виробництва вин беруть ягоди, що називаються «aszu». Це зародзинений на лозі виноград, якого вже торкнулася благородна цвіль.
А мірами ваги для «Токаю» виступають бочка (gons) на 136 л і дерев’яний кошик (рuttony) на 25 кг. Тож за традиційною технологією виробництва «Токаю» спочатку зморщені виноградини aszu складають у ці дерев’яні кошики й залишають на кілька днів. З ягід, здавлених під власною вагою, сочиться концентрований нектар, який у Токаї називають есенцією (Essencia). З кожного кошика отримують від 0,2 до 0,6 л такого соку з концентрацією цукру від 450 до 900 г/л! Потім ягоди дбайливо розтирають до однорідної солодкої пасти й додають її в бочки з базовим вином або суслом з незайманого грибком Botrytis cinerea винограду.
Зазвичай використовують суміш сортів Фурмінт і Харшлевелю, яку розбавляють невеликою кількістю мускату або іншого дозволеного сорту. Напій, періодично перемішуючи, настоюють на цій пасті кілька діб і зливають у бочки з місцевого дуба. Після декількох місяців бродіння витримують від 3 до 8 років у льохах, вирубаних у скелях. Причому спочатку бочку не заповнюють доверху, даючи вину активно взаємодіяти з мікрофлорою підвалу, окислюватися й набувати неповторного смаку та аромату.
Таким чином, після витримки «Токай» являє собою щільну маслянисту рідину золотистого кольору. Смак і аромат цього вина складний – фруктово-мандариновий з виразними нотами імбиру, кориці, гвоздики та цукатів. Проте, незважаючи на екстремальну солодкість, воно легко п’ється, оскільки висока кислотність базового винограду Фурмінт добре балансує цукор. Наприклад, традиційна міцність «короля вин» Tokaji Aszu – 11,5–14% алкоголю. Тож токайські солодкі вина заведено пити охолодженими до 7–13°С з невеликого десертного келиха. Вони настільки самодостатні, що для них складно підібрати гастрономічну пару. Тому класичним поєднанням для Tokaji Aszu вважається гусяча печінка (фуа-гра) та вишукані вершкові сири – брі, конте, козячий, рокфор, блакитний з цвіллю.
Цікавий факт – у регіоні виробляють вісім типів вин: асу (Aszú), самородний (Szamorodni), пізній урожай (Late Harvest), фордіташ (Fordítás), машлаш (Máslás), есенція (Eszencia), ігристе (Pezsgő) та інші сухі вина. Сьогодні в останній категорії знаходиться близько 60% усього виробництва. «Але «Токай» – це ж солодке вино!» – стереотипно скажете ви. А ось і ні!
Так, раніше в регіоні робили наголос саме на солодких винах, адже вони довше зберігаються за рахунок підвищеного вмісту алкоголю. Це допомагало транспортувати напій по всьому світу. Плюс цукор надовго зберігав смакові якості й давав потенціал для тривалої витримки. Однак тепер технології та логістика змінилися, тому в регіоні дійсно докладають багато зусиль для виробництва саме сухих вин.
До речі, найстарші виноробні та підвали Токаю з 2002 року знаходяться в переліку унікальних об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У преамбулі до конституції Угорщини, прийнятої у квітні 2011 року, зазначається, що угорська нація пишається святим королем Іштваном, який створив Угорську державу й зробив її частиною християнської Європи, і шанує Святу корону, котра символізує конституційну безперервність угорської державності та єдність нації.
Протягом сотень років корона святого Іштвана, або Свята корона, залишається одним із найважливіших національних символів Угорщини. З’явилася вона ще на початку XI століття й відтоді продовжує відігравати величезне значення для угорського народу та держави.
Свята корона – це символ влади монарха й одночасно її божественного походження, а також обов’язковий атрибут коронації. Однак, крім цих загальних характеристик корони будь-якого середньовічного володаря, вона мала особливе значення, бо з символу королівської влади поступово перетворилася на символ держави і стала позначати вже й владу Угорської держави в цілому. Більше того, тільки увінчання короною святого Іштвана надавало владі короля легітимного характеру.
Як відомо, король Іштван – найважливіша фігура угорської історії, оскільки саме за його правління (близько 997–1038 років) язичницькі угорські племена прийняли християнство і сформували незалежну державу, яка стала повноправним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин.
У 1083 році король Іштван був канонізований, і це дало можливість говорити про святородність і богообраність правлячої династії Арпадів, а пізніше й божественний захист Угорської держави. До речі, основні відомості про його життя тривалий час дослідники черпали із «Житія святого Іштвана» – середньовічного бестселера, написаного єпископом Хартвіком у 1112–1116 роках.
Тож у певні періоди угорської історії корона святого Іштвана ставала навіть вищим джерелом влади всупереч волі монарха. Наприклад, коли в 1401 році барони взяли в полон короля Сигізмунда Люксембурга, їхня рада правила саме від імені Святої корони.
Уперше словосполучення «Свята корона Угорщини» з’явилося в грамоті 1256 року. Незабаром коронація цією короною стала обов’язковою умовою для отримання монаршого статусу, таким чином із символу влади регалія перетворилася на її носія. Через це Роберту Анжуйскому довелося коронуватися тричі – у 1301, 1309 і 1310 роках, адже перші дві церемонії відбувалися без Святої корони й угорська знать визнала їх нелегітимними.
До речі, усі піддані угорського короля автоматично називалися підданими королівської корони (fideles coronae regiae). Уже до XIV століття сформувалося уявлення про «споконвічно угорські території», і їх стали називати «короною королівства Угорщини» (corona regni Hungariae). А після того як турецький султан Сулейман Пишний окупував значну частину цих земель, до церемоніальної клятви, яку виголошували угорські королі під час коронації, додалася обіцянка «повернути і знову приєднати» до корони втрачені території.
Крім цього, свого часу Свята корона, будучи юридичною особою, фігурувала як власник замку в Буді та Трансильванського воєводства, а в церемоніальних клятвах містилися особисті звернення до неї.
У Новий час угорська корона продовжувала наділятися надприродними силами. Так, у 1784 році імператор Священної Римської імперії (і король Угорщини) Йосип II Габсбург вирішив перенести цю реліквію до Відня. Але, на думку місцевого населення, якраз це й спричинило катаклізми, голод та економічну нестабільність, які охопили Угорщину, і вже в 1790 році Свята корона була повернута до Будапешта.
У XIX столітті історія про те, що корона дісталася Угорщині від Папи Римського, стала використовуватись як доказ історичного права Угорської держави на суверенітет, а сама середньовічна регалія перетворилася на символ незалежності й територіальної цілісності Угорщини.
Цікаво, що Свята корона має прямий стосунок і до Закарпаття. Так, у фондах Мукачівського греко-католицького єпископату зберігаються документи, у яких розповідається про перебування Святої корони в нашому краї в грудні 1805-го – березні 1806-го. А все тому що в 1805 році війська наполеонівської Франції зайняли столицю Австрії й виникла загроза окупації території Угорщини.
Тож політичне керівництво, усвідомлюючи небезпеку, яка нависла над державою, прийняло рішення заздалегідь вивезти національні символи угорського народу в безпечне місце. Найбільше підходив для цього Мукачівський замок, розташований далеко від військових дій.
Після того як загроза окупації Угорщини минула, у березні 1806 року, угорська національна святиня в супроводі охорони урочисто вирушила додому – до Будапешта.
У тогочасних документах згадується й селище Середнє, через яке угорська реліквія також проїжджала. Тепер у будівлі, в якій переховували корону святого Іштвана, знаходиться Центр культури ім. графа Бутлера. Цей заклад був відкритий кілька тижнів тому. Справжні руїни перетворилися на сучасну споруду, яка, до речі, подібна до оригіналу, за підтримки ГО «Товариство угорської культури Закарпаття» і фінансової допомоги угорського уряду. Приміщення в Центрі ім. Бутлера носять імена видатних постатей угорської історії, серед яких Іштван Добо та Еган (Едмунд) Еде. Звісно, тут облаштували і зал, присвячений короні святого Іштвана.
Можна констатувати, що в історії Святої корони відобразилися всі перипетії історичної долі Угорщини – становлення держави, розвиток угорського суспільства і його уявлень про державу та владу, відносини з сусідами тощо. Свого часу реліквія побувала в руках німецьких князів та імператорів, австрійських монархів, турецьких султанів і навіть американських військ в останні місяці Другої світової війни, після чого більш ніж на 20 років (до 1978-го) переселилася до Сполучених Штатів.
Але Свята корона завжди поверталася на батьківщину. І сьогодні цей символ угорської державності, національної гідності країни, реліквія, яка ретельно й дбайливо охороняється, з великою пошаною зберігається в головній будівлі Угорської держави – парламенті країни. Історія Святої корони – невід’ємна частина історії Угорщини, котра, у свою чергу, є невід’ємною частиною європейської і світової історії, культури та цивілізації.
Разом із тим корона святого Іштвана й сьогодні продовжує становити великий науковий інтерес для істориків, мистецтвознавців, фахівців правових наук та представників інших галузей наукового знання як в Угорщині, так і далеко за її межами.
Святу корону можна побачити, відвідавши прекрасну будівлю парламенту Угорщини, яка велично стоїть на Пештському березі Дунаю. До речі, там ви зможете побачити також інші королівські регалії – державу, скіпетр і клятвений меч.
Історія угорського народу губиться в глибині віків. Частина дослідників вважає, що угорці виділилися з групи фіно-угорських народів, які проживали біля підніжжя Уральських гір чи східніше від них. Інші вчені переконані, що угорці походять із тюркських народів, котрі населяли євразійські степи. Не виключається і зв’язок угорців з гунами. Різні точки зору зумовлені тим, що угорська мова, згідно з твердженнями мовознавців, належить до групи фіно-угорських мов, натомість за генетичними й антропологічними рисами угорці ближчі до тюркських народів. Із двох легенд, які розкривають походження угорців, легенда про сокола-турула підтверджує тюркське походження, а легенда про дивовижного оленя («Чодосарваш») – фіно-угорське. Отже, культура угорців живилася з різних джерел.
Приблизно між 500 роком до н.е. та 550 роком н.е. предки угорців перекочували на територію сучасної Башкирії (ці землі отримали назву Magna Hungаriа), у VIII ст. помандрували далі до Леведії, а згодом, у ІХ столітті, – до Етелькеза (Межиріччя). Деякі сучасні дослідники піддають сумніву те, що угорські племена століттями мандрували степами, розташованими на північ від Чорного моря. На їхню думку, шлях від Башкирії до Карпатського басейну, який по прямій лінії пролягає через Київ, кочівники подолали всього за одне-два покоління. У 890-х роках вожді угорських племен уже свідомо готувалися перекочувати до Карпатського басейну. Почавши свій шлях зі сходу, від Уральських гір, і пройшовши понад 3000 км, угорці подолали в середині 890-х років перевали Східних Карпат і зайняли Карпатський басейн, досягнувши своєї мети. Безперечно, добре продумана й підготовлена операція, очолювана великим князем Арпадом та його вождями, завершилася в кінці століття. Угорський народ став остаточно осілим, а ці події мали безпосередній вплив на майбутнє нашого краю.
Секрети нашого минулого
Історична наука підтвердила ту точку зору, що вже протягом століть панувала в суспільній свідомості угорців: значна частина народу під проводом Арпада потрапила до Карпатського басейну в 895–896 роках і просувалася далі в бік Альфельда (Велика Середньодунайська низина). Про сам період здобуття угорцями батьківщини відомо відносно небагато. В «Ілюстрованій хроніці» згадується, що угорські війська досить тривалий час перебували в нашому краї. В іншому джерелі – хроніці «GestaHungarorum» Аноніма (під криптонімом П. найімовірніше «ховався» писар короля Бейли ІІІ Пейтер) – ідеться про фортифікаційне укріплення – замок Боршо, на який натрапили предки угорців, що заселили ці землі вже в ІХ–Х століттях. Діяння угорців того часу відображені в численних легендах та переказах межі XII–XIII століть, які відображають своє бачення тих далеких подій.
Князь Арпад
У ХІІ розділі хроніки Анонім пише: «…Тоді сім угорських вождів та два половецьких хани, імена яких ми перерахували вище, разом зі своїми родами, з челядниками та челядницями разом, за порадою і допомогою русичів, вирушили в дорогу на землі Паннонії. Пройшовши через засніжені ліси, вони досягли земель гунів. А коли угорські племена прибули сюди, то перше місце, яке вони зайняли, назвали Мукачевом, бо довелося багато мук зазнати і зусиль докласти, щоб досягти цих, настільки бажаних для них земель». Автор стверджував, що місцеві словени (слов’яни), які були заселені сюди підданими болгарського князя Салана, добровільно підкорилися Алмошу. Після 40-денного відпочинку угорці рушили далі й незабаром зайняли замок Гунг, убивши місцевого князя Лаборця, васала Салана. Тут Алмош передав владу своєму синові Арпадові, який незабаром завоював усі землі від Бодрога до Угочі, включаючи й замок Салана – Боршова.
Хоча факт здобуття батьківщини і маршрут угорських військ, описаний у «Gesta Hungarorum» (Верецький перевал, долина Латориці тощо), засвідчують й археологічні знахідки, проте літопис Аноніма переповнений і вигаданими особами (Салан, Лаборець і т.д.) та казковими елементами. Пізніше це дало історикам можливість маніпулювати історичними джерелами на свій розсуд. Зокрема одні слов’янські дослідники «заселили» регіон білими хорватами, інші «приєднали» ці території під назвами «Руська Крайна», «Руська Марка» або «Marchia Ruthenorum» як автономне утворення до Київської Русі. А про угорців вони згадували як про народ, що пройшовся цими землями, як літня злива, а свою владу поширив на теренах сучасного Закарпаття тільки у XII–XIII століттях.
Натомість археологічні знахідки однозначно свідчать, що предки угорців з кінця ІХ століття осіли в цьому краї. Частина виявлених тут знахідок, що переважно походять з поховань угорців, належить до найдавніших угорських матеріальних пам’яток у Карпатському басейні. На сьогодні на Закарпатті відомі не тільки окремі поховання, а й цілі могильники (Берегово – Мала Гора, село Чома – урочище Сіпогат), більшість з яких датуються кінцем ІХ – першою половиною Х століття. Археологічні пам’ятки праугорців, знайдені на Закарпатті, є аналогічними до виявлених на Верхній Тисі. І в нас, і в долині Верхньої Тиси археологи виявили чимало могильників, які свідчать, що політичним центром угорців до середини Х століття були східні терени Карпатського басейну, а не задунайські землі, як вважалося раніше.
На час здобуття угорцями батьківщини, яким завершився період їхнього кочування, на землях сучасного Закарпаття, котрі фактично можна вважати першими угорськими територіями в Карпатському басейні, жили представники болгарського народу й так званих паннонських слов’ян. Тоді цей край був дуже рідко заселений. На думку фахівців, причиною цього стало те, що через Верецький перевал – своєрідні природні ворота – в епоху кочувань переходили один за одним різні народи, часто відтісняючи зі свого шляху тутешні населені пункти та їхніх мешканців. Натомість угорці навернули нечисленне місцеве населення на свій бік, а непрохідні праліси Карпат і болота Альфельда використовували як природні межі (так звані просіки) та перешкоди, які при потребі доповнювалися штучними. На перевалах та в ущелинах вони рили рови, будували завали, а на землях Альфельда намагалися, у тому числі штучно, підтримувати водний світ боліт Сернє, які конкурували із заболоченими низинами Ечеді (на це вказує і назва населеного пункту Гать).
Із самого початку, вже наприкінці IX століття, угорці зайняли стратегічно важливі точки, переважно на шляхах, які вели до перевалів: це сучасні населені пункти Чома, Берегово, Мукачево, Свалява, Нижні Ворота тощо. Болотисті та вкриті лісом рівнинні території вони взяли під контроль пізніше. Значна частина угорських племен затрималася на теренах Верхньотиського регіону ненадовго й попрямувала далі, до межиріччя Дунаю й Тиси. Кожне плем’я мало свої поселення та пасовиська. Їх, як і кордони країни, розділяли природні межі, доповнені створеними людьми перешкодами. Наш край не брав участі в розподілі території держави між племенами, оскільки це були землі, що лежали на лінії цих природних кордонів. Із плином часу князівський центр перемістився із земель Верхньої Тиси до Дунаю.
Закарпатський археолог Йосип Кобаль звертає увагу на етнічні та мовні аспекти праугорців періоду здобуття батьківщини. Частина дослідників уже й раніше припускала, що виявлені в нашому краї археологічні пам’ятки (поховання вершника, хустські дирхеми тощо) мають стосунок не до угорців, котрих мовознавці пов’язують з фіно-уграми, а до тюркомовного племені каварів, що супроводжували угорців. Знову набула популярності теорія Яноша Моккоі, згідно з якою угорці разом з іншими тюркськими племенами (гуни, авари, оногури) осідали в Карпатському басейні кількома хвилями, починаючи з 395 року (див. також теорію Дюли Ласло про «подвійне здобуття угорцями батьківщини»). Зрештою Арпад і його тюркомовний народ, що 895 року «повернувся додому» в Карпатський басейн, підкорив і політично організував угорське населення, яке заселило ці землі раніше. Тобто Арпад та його знать нібито мали східне походження, були тюркомовними, а протягом кількох століть асимілювалися серед угорців, що становили більшість і належали до фіно-угорської мовної сім’ї, подібно до болгар, які слов’янізувалися на Балканському півострові. Навіть якщо цей погляд поділяють далеко не всі, а з гіпотезою не погоджується офіційна історична наука, ніхто не відкидає, що разом із етнічно та мовно змішаними племенами праугорців на ці землі могли заселитися й тюркські племена (наприклад, кавари), які виконували функцію оборони кордонів краю.
Хоча заселення угорців відбувалося ще за родової організації суспільного життя, однак племінні межі незабаром почали розпадатися. Владу продовжувала утримувати у своїх руках давня племінна знать, але до їхніх народів приєднувалися нові роди, а збройну дружину набирали з різних племен (русичі, печеніги, кавари тощо). Пізніше їхні дерев’яні фортифікаційні укріплення перетворилися на потужні замки – центри комітатів на чолі з жупаном (ішпаном). Із поширенням виробничих відносин, загостренням майнової та суспільної нерівності угорці досягли того рівня, коли племінна кочова держава (чи краще держави) перетворилася на феодальну державу західного типу. Наближаючись до кінця тисячоліття, князь Гейза усвідомив, що його кочовому народові, якщо той хоче вистояти, треба прийняти систему цінностей західного християнства, тому рішуче повів угорців саме в цьому напрямі. Князь Гейза охрестився, а його син Вайк при хрещенні отримав ім’я Іштван. Таким чином нова релігія пустила міцне коріння в середовищі угорців.
Давньоугорські археологічні пам’ятки на Закарпатті
Першим дослідником праугорської історії в нашому регіоні, піонером закарпатської археології, одним із засновників місцевої музейної справи став Тіводор Легоцькі, який у 1870-х роках натрапив біля Сваляви на могилу знатного воїна. У похованні були розміщені череп коня, кістки його кінцівок та шкура разом із кінною збруєю, елементи зброї (наконечники стріл) та прикраси (чудова позолочена срібна накладка торбини).
У 1890 році Т.Легоцькі дослідив багате поховання, виявлене на Малій Горі поблизу Берегова. У могилі були знайдені шабля, 7 наконечників стріл, пара посріблених залізних стремен, одне чудове позолочене, срібне, з орнаментом у формі листків навершя (наконечник) шапки та інші предмети. Берегівське навершя (наконечник) конічної форми тривалий час вважалося унікальним, поки подібне не було виявлено 2017 року в Ясберені. Берегівський артефакт разом із срібною накладкою торбини зі Сваляви можна побачити в Національному музеї Угорщини, а інше навершя (наконечник) – в Яському музеї.
Давньоугорські поховання були виявлені також 1891 року в Оросієві, 1896 року в Іллені, а різноманітні пам’ятки і в інших місцях нашого краю: у Нижніх Воротах – унікальна знахідка (срібна ремінна накладка); у Підполоззі – поховання; у Мукачеві на Малій Горі – унікальна знахідка (шабля); біля Хуста – колекція монет (близько 400 арабських срібних дирхем, частина з яких була фальшива. Ці гроші відігравали важливу роль у торгівлі того часу); у Соломонові – поховання і т.д.
Дослідження давньоугорських поховань після тривалої перерви відновилися в 1980-х роках, коли археолог з Кемерова Віктор Бобков виявив в урочищі Сіпогат біля села Чома угорський могильник X–XI століть. У 26 відкритих могилах були поховані знатні воїни та члени їхніх родин (дитячі могили, ймовірно, не збереглися тому, що ці менш глибокі поховання були зруйновані пізніше під час сільськогосподарських робіт).
У 1993 році органи місцевого самоврядування розпочали паювання досліджуваних земель, але, на щастя, цей процес вдалося вчасно зупинити. Тож протягом наступних років дослідження могильника на площі півтора гектара продовжила експедиція Ужгородського державного університету під керівництвом Едуарда Балагурі та В’ячеслава Котигорошка. У 1996 році в Чомі відкрито меморіальний парк, де закарпатські угорці щороку відзначають одну із найважливіших дат їхньої історії – здобуття угорцями батьківщини. Протягом 1994–1999 років ужгородським археологам, яким допомагав професор Іштван Фодор, вдалося виявити на лівому березі річечки Сіпи 78 поховань, але дослідники припускають, що на кладовищі має бути принаймні 100–150 могил.
У могильнику поблизу села Чома чоловічі й жіночі поховання розташовані окремими рядами, контури могильних ям фіксуються на глибині 0,6–1,2 м, поховання орієнтовані по лінії захід-схід. Тобто ряди простягаються з півночі на південь, а могильні ями мали західно-східну орієнтацію: мертвий лежав головою на захід, а ногами – на схід. Поховання багатих воїнів розташовані на вершині пагорба, а бідніших людей, слуг – на схилах. На жаль, через високу кислотність ґрунтів кістки збереглися в дуже поганому стані. Проте розміщений у могилах інвентар може дуже багато розповісти фахівцям.
У похованнях воїнів були виявлені черепи та кістки кінцівок коней (ідеться не про поховання цілого коня, а про так зване часткове поховання вершника з конем; обдерта кінська шкура не збереглася), металеві елементи кінської збруї (стремена овальної форми, вудила, пряжки тощо), зброя (залізні вістря стріл, залишки сагайдаків, палаш, шаблі, бойові сокири), а також деталі одягу й натільні прикраси. Цікаво, що поруч із характерними шаблями східного типу було виявлено і два мечі-шаблі (йдеться про поєднання шаблі і прямого європейського лицарського меча; іноді траплялося, що пряме двосічне лезо західного меча доповнювали вигнутим руків’ям шаблі) та палаш нормандського стилю (ймовірно, це була трофейна зброя). Хоча подібної до свалявської срібної накладки торбини тут знайдено не було, однак ремінні пластини, бронзові деталі торбинки та підвіски є гідною аналогією до знахідок, виявлених в Угорщині (наприклад, до деталей торбинки, знайденої в Уйфегерто-Мічкепусті). У таких торбинках зберігали кремінь і кресало та інші цінні речі, а пластини на ремені підкреслювали й статус їхнього власника.
Інвентар жіночих поховань становлять бронзові та срібні сережки (серед них трапляються й орнаментовані прикраси у формі виноградного грона), персні, бронзові браслети (замість пластинчастих браслетів знаті переважно дешеві дротяні і плетені браслети), скляні і глиняні намистинки, підвіски і ґудзики для одягу, а також темно-коричневий і темно-сірий глиняний кружальний посуд, у тому числі з ребристою шийкою, орнаментований горизонтальними лініями.
Усього за два кілометри від могильника в бік Гечі 2003 року будапештські та ужгородські археологи натрапили на сліди давнього поселення (чотирикутна землянка глибиною півметра, викладені камінням місця для вогнища, підсобне приміщення, повне кісток тварин та черепків посуду, глиняний посуд тощо), однак ця знахідка ще чекає на своїх дослідників.
Археологічні пам’ятки IX–XI століття, виявлені поблизу села Чома, однозначно засвідчили, що древні угорці не просто пройшлися територією сучасного Закарпаття, але й цілковито оселилися в цьому краї.
[type] => post [excerpt] => Історія угорського народу губиться в глибині віків. Частина дослідників вважає, що угорці виділилися з групи фіно-угорських народів, які проживали біля підніжжя Уральських гір чи східніше від них. Інші вчені переконані, що угорці походять із тюркс... [autID] => 8 [date] => Array ( [created] => 1583438640 [modified] => 1583437114 ) [title] => Штрихи з історії нашого краю від здобуття угорцями батьківщини до державотворення (895 – 1000) [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=493&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [hu] => 499 [uk] => 493 ) [aut] => ir4ik5 [lang] => uk [image_id] => 494 [image] => Array ( [id] => 494 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [original_lng] => 89702 [original_w] => 600 [original_h] => 630 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez-286x300.jpg [width] => 286 [height] => 300 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [width] => 600 [height] => 630 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [width] => 600 [height] => 630 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [width] => 600 [height] => 630 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [width] => 600 [height] => 630 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/3-szolyvai-tarsolylemez.jpg [width] => 600 [height] => 630 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1583429915:8 [_thumbnail_id] => 494 [_edit_last] => 8 [views_count] => 9199 [_oembed_02d3d55d1aac9b20c6dbfbeb89344e62] => [_oembed_time_02d3d55d1aac9b20c6dbfbeb89344e62] => 1583431507 [_oembed_bf37e11ad7a18898c6a8bb6811c7aac5] => [_oembed_time_bf37e11ad7a18898c6a8bb6811c7aac5] => 1723528480 [labels] => Array ( ) [categories] => Array ( [0] => 51 [1] => 37 [2] => 43 ) [categories_name] => Array ( [0] => Новини [1] => Світ [2] => Статті ) [tags] => Array ( [0] => 59 ) [tags_name] => Array ( [0] => Угорщина ) ) [5] => Array ( [id] => 460 [content] =>
Угорці з’явилися на теренах сучасного Закарпаття понад 1100 років тому. І нині Угорщина, без перебільшення, найважливіший партнер для області. Це сусідство часто зображають як небезпечне – та чи є для цього підстави?
Угорці – найчисленніша національна меншина краю: на час останнього перепису їх налічувалося 151,5 тисяч осіб – це 12,1% населення області. На Берегівщині вони узагалі в більшості: 76,1% мешканців району декларують належність до угорського етносу. На Ужгородщині їх 33,4%, на Виноградівщині 26,2 %, на Мукачівщині – 12,7%.
Цей народ – відносно недавній прибулець на європейських теренах. Вважається, що давні угри на чолі з вождем Арпадом прийшли до Європи у 896 році. До речі, висота будівлі парламенту і базиліки святого Іштвана у Будапешті сягає по 96 м., і це не випадковість – обидві споруди звели на честь тисячоліття «віднайдення батьківщини». Прабатьківщина угорського етносу розташовувалася за Уралом, у західному Сибіру (найближчі його родичі, ханти і мансі, там і зосталися). Існує міф про турула – великого птаха, схожого на сокола, який привів угрів звідти аж до плодючих рівнин Панонії. Складно не провести паралель зі шляхом старозавітних євреїв до землі обітованої – там згадується про хмару і вогненний стовп, які день і ніч провадили кочовий народ до краю, де він мав осісти. Статуї турула, містичного провідника угрів, на Закарпатті є неподалік селища Вилок на Виноградівщині і села Довге Іршавсього району, а також в Мукачівському і Ужгородському замках. У Паланку неподалік угорського птаха майорить український стяг. І це, якщо замислитися, дуже символічне сусідство.
Літопис «Gesta Hungarorum» (Діяння угрів) згадує про слов’янську фортецю Гунг на місці сучасного Ужгородського замку. Там правив князь Лаборець, який був скинутий та вбитий, зазнавши поразки від війська угрів. Сьогодні міні-скульптурка зв’язаного Лаборця прикрашає мури замку. Будьмо відверті – навряд чи він був у захваті від gestorum hungarorum та вважав їх чимось шляхетнішими від діянь інших кочовиків, які в ті часи мандрували степами Євразії.
У легендах згадується князь боржавського замку Теребош і його син Жонгор (Чорногор), який одружився з Мілетою, дочкою галицького князя. При штурмі боржавського замку уграми вони також загинули.
А ось що розказує анонімний літописець про походження назви Мукачева:
«Поселення, яке вперше зайняли, нарекли Мункаш, бо з великими труднощами прибули на цю землю, про яку давно мріяли».
Протягом XI-XIII століть землі за Карпатами вийшли i остаточно увійшли до складу новоствореного угорського королівства.
Історичні комітати (жупи) Закарпаття
Саме це королівство, у свою чергу, неодноразово і надовго потрапляло у руки інших держав. Після поразки в битві під Могачем у 1526 р., де загинув 20-ти літній король Угорщини Лайош II Ягеллончик, центральна частина країни опинилась під владою Османської імперії, а північно-західну успадкувала Габсбурзька династія (саме успадкувала, бо дружина Лайоша II була з роду Габсбургів). Східну частину зайняв Янош I Заполья, головний конкурент Габсбургів у праві на угорську корону. Пізніше, коли його син зрікся королівського титулу на користь габсбурзької династії, на цих землях було утворене рансільванське князівство.
У складі Угорщини Закарпаття поділялось на чотири комітати, або жупи. Комітат Мармарош став складовою Трансільванії, а Унґ, Береґ та Угоча – Угорського королівства під орудою Габсбургів. Два останні комітати зрештою у 1622 році були теж приєднані до Трансільванії.
Буремний край
На локальному рівні більше значення мала влада не королів чи імператорів, а місцевих феодалів. Дворянські родини мали володіння на території різних держав і в скрутний час могли змінювати місце постійного перебування.
У 1514 році закарпатці брали участь у антифеодальному повстанні, на чолі якого став дрібний поміщик і офіцер Дєрдь Дожа. Збунтувались загони, які король на заклик Папи Римського набрав для участі у Хрестовому поході, обіцяючи звільнити його учасників з числа міщан і селян від митних зборів і обтяжливих повинностей. Магнати спробували розпустити цю армію і змусити селян виконувати панщину. Проти такого свавілля повернули зброю усі хрестоносці – «куруци», як їх назвали від латинського слова crux (хрест). Назва «куруц» стала відтоді збірною для всіх повстанців, які з’являлись у регіоні. А таких було багато.
Трансільванський князівський рід Ракоці володів домінією Мункач, і саме вона стала центром масштабної національно-визвольної війни 1703 – 1711 років, очоленої Ференцом II Ракоці. Його виступ під девізом «З Богом за вітчизну та свободу» замалим не досяг своєї мети – повалення Габсбургів і відновлення самостійності Угорщини, але зрештою його придушили. Біля Вилок та Довгого точились бої між повстанцями-куруцами та габсбурзькими військами. Саме у пам’ять про них біля обох населених пунктів встановили колони, увінчані турулом.
Ференц II Ракоці перетворився на справжню ікону угорського національно-визвольного руху, і ця ікона нерозривно пов’язана із Закарпаттям. Розроблено навіть транскордонний туристичний маршрут місцями його слави.
До речі, у попередні роки у змову проти австрійської династії був уплетений його рідний батько Ференц I Ракоці, а мати Ілона Зріні і вітчим Імре Текелі очолювали повстанський рух, доки не були відправлені у вигнання.
Варто відзначити, що у визвольній війні Ференца Ракоці II брали участь і угорці, і румуни, і слов’янське населення – словаки і русини. Про останніх князь відгукувався як про gens fidelissima – «найвірніший народ».
Після Першої світової війни за умовами Тріанонського мирного договору Закарпаття відійшло до Чехословаччини. І не тільки воно – згідно з договором, укладеним 4 серпня 1920 року, Угорщина втратила до 3\4 території, зокрема Трансільванію, Хорватію і Словаччину, якими володіла у складі уже колишньої Австро-Угорщини. З дня цієї події, яку угорці досі вважають національною трагедією, 4 серпня 2020 р. мине рівно 100 років.
Кордони Королівства Угорщина до Тріанонського договору
Останній період угорського панування на територіях сучасного Закарпаття припав на 1939-1944 роки: вибухає Друга світова, Угорщина як союзниця гітлерівської Німеччини займає регіон, який устиг був ненадовго проголосити незалежність. Перші місяці приходу нової-старої влади позначилася масовими арештами, покаранням людей на основі наклепів і безпідставних доносів і навіть розстрілами. Тогочасних жандармів старші люди досі іноді згадують незлим тихим словом. Втім, ніхто і ніколи не бачив нічого доброго під час воєн.
Тісне зближення
Бажання угорців утвердити свою ідентичність можна зрозуміти: по-перше, тривале гноблення у чужих державах і виснажливі визвольні змагання (тут вони не самотні); по-друге, унікальна пам’ять про «віднайдення батьківщини» і оточення неспорідненими етносами. Угорці – носії єдиної мови фіно-угорської групи, якою розмовляють у Центральній Європі. Якщо проглянути список Сводеша для цієї групи, стане очевидно, що угорець при зустрічі з фіном чи естонцем не порозуміється навіть на базовому рівні. І над усім цим, наче грозова хмара, нависає привид Тріанону.
У серпні 2018 року в уряді Угорщини запровадили посаду «уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області», яку обійняв Іштван Грежа. Це викликало різке невдоволення, і МЗС України зажадало від угорської сторони пояснень. Невдовзі посаду перейменували на «уповноваженого міністра, відповідального за розвиток співпраці Саболч-Сатмар-Березької області та Закарпатської області, а також координацію програми розвитку дитячих навчальних закладів Карпатського регіону». Згадку про Закарпаття залишили. І навіть якби прибрали, вона би все одно завуальовано була. Для довідки: міста Саболч і Сатмар розташовані на території Угорщини, а Береґсас… самі знаєте.
Сусідня держава здійснює суттєві вливання у Закарпатську область. Як запевняв вищезгаданий міністр Грежа, «Угорщина не має межі для фінансування угорців Закарпаття». І підкреслив: «Наше завдання — щоб угорці були слухняними платниками податків, жили на своїй землі, але щоб їх не дискримінували».
За даними, які оприлюднив «Укрінформ», у період з 2011 по 2018 роки фондом ім. Бетлена Габора, який фінансується урядом Угорщини, було надано 55 млн. доларів. Найбільше з них, понад 27 млн. доларів, перераховано на Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ у Берегові. Одразу за ним понад 5 млн. доларів США надано Товариству угорської культури Закарпаття (KMKSZ).
Останнє громадсько-політичне об’єднання функціонує на території області ось уже тридцять перший рік. Метою товариства, як вказано на його офіційному сайті, є збереження культури, національних традицій та рідної мови угорської меншини, що мешкає у Закарпатській області України.
Як культурна спілка, товариство організовує заходи на честь пам’ятних дат, таких як День святого Іштвана – короля-хрестителя Угорщини, вшанування героїв визвольної боротьби тощо.
Відзначення Дня св. Іштвана на Берегівщині. 20 серпня 2019 р.
Що іще важливіше, воно висуває кандидатів до органів місцевої і державної влади і є засновником ряду ЗМІ. Воно ж – ініціатор відкриття Закарпатського обласного угорського драматичного театру. За підтримки КМКС у Берегові діє Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці II, у якому здобуває освіту 1400 студентів.
На Закарпатті налічується 72 школи, де навчання ведеться угорською мовою. За надані Угорщиною кошти будуються 23 нові дитсадки, ще 106 отримують значну реконструкцію, а у більш ніж сорока оновлюють подвір’я і дитячі майданчики. Викладачі та вихователі дитячих садків, де зайняття відбуваються угорською мовою, викладачі шкіл мистецтв і музичних шкіл з угорською мовою навчання, медичні працівники, які володіють нею, журналісти угорських ЗМІ, культурні організатори, бібліотекарі та інші працівники, які сприяють виживанню та процвітанню угорської національної меншини, отримують від фонду Бетлена Габора щорічну допомогу.
Угорська сторона надає навчанню закордонних угорців рідною мовою надзвичайно важливого значення, відтак дуже гостро зреагувала на прийнятий у 2017 році закон України «Про освіту», який фактично обмежував право представників нацменшин на навчання етнічною мовою дошкільною і початковою освітою. 16 січня 2020 р. український парламент схвалив новий законопроект «Про повну загальну середню освіту», відповідно до якого особи, що належать до національних меншин, мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу, здобувають базову середню освіту державною мовою в обсязі не менше 20% річного обсягу навчального часу у 5 класі із щорічним збільшенням такого обсягу (не менше 40% у 9 класі) і профільну середню освіту державною мовою в обсязі не менше 60% річного обсягу навчального часу. Щодо вищої освіти недержавною мовою (той самий угорський інститут), вона поки залишається під питанням.
Але те, що більшість (у 2018 р. – понад 67%) випускників угорськомовних шкіл не набирає прохідного балу на ЗНО з української мови, не може не засмучувати бодай частину самих цих випускників. Серед них, вірогідно, були й ті, хто планував вступити до якогось із українських вишів, і мав для цього відповідні знання, але не опанував на достатньому рівні державної мови. І що систему її викладання необхідно поліпшувати – це факт.
Навіть Угорщина доклала до цього зусилля, започаткувавши курси вивчення української для етнічних угорців. На минулорічну програму записалось 445 осіб. Поряд з тим, охочих відвідувати курси угорської назбиралося майже 3 тисячі.
Одна «мама» і два «батька»
Офіційної статистики про те, скільки закарпатців мають угорське громадянство, в Україні не існує – факт наявності другого паспорта його власники ретельно приховують від українських державних органів. У 2015 році угорська сторона називала цифру у 94 тисячі осіб, а за даними української військової прокуратури наразі їх уже до 300 тисяч. Згідно з угорським законодавством, закордонні угорці мають право на подвійне громадянство. Згідно з українським – на одне.
У вересні 2018 р. був оприлюднений відеозапис з угорського консульства у Берегові, який призвів до нової кризи у стосунках між Києвом і Будапештом: під звуки гімну і з шампанським люди складають присягу на вірність Угорщині.
Та паспорти не тільки роздають, але й відбирають, якщо з’ясується, що власник отримав його, не знаючи угорської. Довгий час для набуття угорського громадянства вимоги про володіння мовою взагалі не висували: достатньо було довідки з церкви або з архівів СБУ про те, що у отримувача були родичі на угорських землях за часів Австро-Угорщини або під час Другої світової війни. Потенційно це могли підтвердити майже всі мешканці краю, за винятком тих, хто оселився тут вже за Радянського Союзу чи незалежної України. З чиновниками, які торгують паспортами – є й такі – у Будапешті борються.
Для етнічних угорців друге громадянство – це часто не тільки і не стільки підтвердження зв’язку зі державою своєї нації, але й ключ до того, щоб навчатися, працювати, подорожувати до ЄС, або виїхати на постійне проживання. Із Берегівської райлікарні за 2018 рік звільнилося 150 медиків. У селі Ракошино за 15 років кількість учнів в угорській школі скоротилася на третину.
Щоб зменшити масштаби еміграції, сусіди взялися допомагати етнічним угорцям, які хотіли провадити бізнес на Закарпатті. Однак «Закарпатський центр економічного розвитку «Еган Еде», який надавав кошти на відкриття власної справи закарпатським підприємцям, також опинився у епіцентрі скандалу. Ужгородський міськрайонний суд виніс ухвалу, у якій стверджувалось, що «здійсненні фінансові операції БФ «ЗЦЕР «Еган Еде» є такими, що можуть бути спрямовані на фінансування незаконних рухів, пов’язаних з посяганням на територіальну цілісність і недоторканість України». У Закарпатській облраді відмовилися вірити у такі висновки і заявили:
«Нас глибоко вразив той факт, що у допомозі, яка надходить у дозволений українським законодавством спосіб з боку однієї із держав Європейського Союзу – Угорщини, і яка спрямована виключно на підтримку економіки Закарпаття та підвищення рівня життя мешканців області, Служба безпеки України вбачає загрозу територіальній цілісності України та національним інтересам на державному кордоні».
Закарпатці, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, мають спільну рису – уміння взаємно пристосовуватись. Тому, поки у двох столицях переймаються захистом національних інтересів, тим самовідданіше, чим більше їм здається, що друга сторона їм чимось загрожує, вони спільно господарюють, торгують і борються з нагальними проблемами.
Угорщина є найпотужнішим торговельним партнером Закарпатської області: її частка у січні-червні 2019 р. становила 32.8% у зовнішній торгівлі товарами та 41.5% – у торгівлі послугами.
Інфографіки з сайту Закарпатської ОДА
Закарпаття співпрацює з цілою низкою регіонів Угорщини: найперше, з областю Саболч-Сатмар-Береґ з центром у Ніредьгазі, із якою безпосередньо межує, а у рамках «Карпатського Єврорегіону» – з областями Боршод-Абауй-Земплен з центром у Мішкольці, Гайду-Бігар з центром у Дебрецені, Гевеш, Яс-Надькун-Сольнок, і окремо – з більш віддаленим південним регіоном Бач-Кішкун. Серед пріоритетних напрямків, окрім культури і освіти – туризм, екологія, сільське господарство, медицина.
Минулого місяця зусиллями обласної лікарні міста Мішкольц, Закарпатської обласної лікарні та Хустської районної лікарні підготовлено спільний проект, спрямований на покращення здоров’я учасників антитерористичної операції.
Під час спалаху кору два роки тому Угорщина у якості гуманітарної допомоги постачала на Закарпаття вакцини.
Басейнове управління водних ресурсів річки Тиса та Міністерство закордонних справ і торгівлі Угорщини впроваджують великий інфраструктурний проект, націлений на запобігання паводків у межиріччі річок Тиса і Тур (SAFETISZA). На його реалізацію збираються виділити 3,71 млн. євро. І це тільки окремі приклади.
Угорщина робила, робить і буде багато робити для Закарпаття – тому що історично склалося так, що для угорців це частина їхньої «віднайденої батьківщини». Але і для закарпатців це батьківщина, та й не тільки для них.
Ці два етноси краю чимось скидаються на дітей, які мають одну матір – спільну землю, але різних, часто сердитих «татів»: одні – Будапешт, другі – Київ. Та оскільки «діти» у даному випадку живуть із матір’ю, вона, піклуючись про них, вільна приймати допомогу обох «татів». Чи не так?
Закарпаття завжди буде надзвичайно важливим регіоном як для України так і для угорської історії.
Про це заявив віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба, пише prm.ua
„Закарпаття завжди буде українським регіоном, завжди надзвичайно важливим для України, але ми так само маємо визнати, що Закарпаття буде надзвичайно важливим для Угорського серця, тому що історія Угорщини неможлива без Закарпаття. Тому ми маємо там працювати спільно і я не дарма на пресконференції з Петром Сійяртом наголосив, що Закарпаття має стати спільною історію успіху України та Угорщини. Ми не можемо віддати це на відкуп Угорщині. Хочу наголосити, якщо ми серйозно рухаємось в Євросоюз, ми маємо всі прикордонні регіони робити історією успіху з нашими європейськими сусідами”, – заявив Кулеба
Особливо цікавими подіями в історії вважають процес створення певного регіону. Перший документ, що зафіксував створення Закарпаття, – це Сен-Жерменський мирний договір. У ньому, зокрема, йдеться про те, що автономна адміністративна одиниця, яка ввійде до складу Чехословаччини, простягається на території руського населення колишніх північно-східних земель Угорщини.
У мирному договорі ця нова адміністративна одиниця ще навіть не мала назви, її зі шляхетною простотою називали територією «рутенців, що живуть на південь від Карпат». До речі, у 1919 році в офіційних документах цю територію, ніби дотримуючись канонів поетичного розмаїття, називали по-різному. Якщо руською і чеською вона спочатку звучала як Карпатська Русь, Karpatská Rus, а згодом Подкарпатська Русь і Podkarpatská Rus, то в документах угорською мовою зустрічаємо варіанти Karpatorussia, Karpato-Russia, Kárpáto Russia, Podkarpato-Russia і Podkarpatszka Rusz, а також навіть Ruszka Krajna (Руська Країна). Землі, межами яких стали Карпатський гірський хребет, річка Тиса та залізниця, заповнилися за минулі сто років людьми, на життя яких впливали різноманітні історії та легенди, тож цілком закономірно, що місцеві не просто прив’язалися до цих територій, вони стали частинкою їхньої ідентичності. Не випадково результати багатьох досліджень засвідчили, що локальна, «закарпатська» ідентичність місцевої угорської громади сильніша, ніж ідентичність державна. І тут нема чому дивуватися, адже протягом останнього століття спостерігалася тенденція, що держави, так чи сяк, минали, а Закарпаття – із певними змінами – але залишалося. Чи були візії сторічного Закарпаття? Чому воно створилося саме в межах таких, а не інших кордонів? Які ще альтернативи обговорювалися на мирній конференції після Першої світової війни стосовно майбутньої долі регіону?
Хоча русини проживали в різних комітатах Угорського Королівства, однак їхнє проживання на землях Східних Карпат було компактним. Тож не дивно, що ідея «об’єднання» руських територій звучала ще в Габсбурзькій імперії. На межі 1849-1850 років Адольф Добрянський, що обіймав посаду референта Ужгородського цивільного округу (туди входили Ужанський, Березький, Угочанський та Марамороський комітати), озвучив ідею проєкту створення руської автономії та навіть виступив із проханням приєднати землі, заселені русинами, до Галичини. Зрештою, ці плани не знайшли відгуку у Відні, а згодом було ліквідовано й сам округ. Протягом ХІХ століття територіями Угорського Королівства на схід від Карпат, на яких проживали русини, жваво цікавилися як у Галичині, що перебувала під владою Габсбургів, так і в Російській імперії. Про ці землі писали Михайло Драгоманов та Іван Франко, а перший президент створеної в 1918 році Академії наук України Володимир Вернадський наприкінці ХІХ ст. присвятив краю, який називав «Угорською Руссю», кілька праць. Переважно це були наукові та суспільно-політичні публікації. У Російській імперії ці землі відомі як «Угорськая Русь», ними цікавилися не тільки з науковою, а й із стратегічною метою. У січні 1915 року, під час перших воєнних успіхів, один царський дипломат писав, що нові російсько-австрійські кордони необхідно накреслити так, щоб поруч із Галичиною та Буковиною під владу Російської імперії потрапила й «Угорськая Русь». Посадовець також відзначив, що завдяки цьому «остання частинка російського народу звільнилася б від чужоземного гніту». Із записів цитованого головного секретаря посольства ми дізнаємося також, що саме він вкладає в поняття «Угорськая Русь»: сюди дипломат зараховує комітати Абауй, Шарош, Гомор, Спиш, Земплен, Унг, Угоча, Берег, Мараморош та навіть Сотмар і Саболч, території яких повністю або частково він охоче бачив би в імперії.
Галицький український політикум під час спроб державотворення на руїнах Австро-Угорської Монархії також сформулював запит на руські території на південних схилах Карпат. У Тимчасовому Основному Законі Західноукраїнської Народної Республіки, ухваленому 13 листопада 1918 р., були окреслені бажані кордони проголошеної незалежної держави. До територій ЗУНР було зараховано й «колишні» (так вказувалося у тексті документа) угорські комітати: Спиш, Шарош, Земплен, Унг, Угоча, Берег і Мараморош.
Наприкінці 1918 року Угорщина, перебуваючи на межі воєнного колапсу, спробувала об’єднати руське населення країни в одній адміністративній автономній одиниці під назвою Руська Країна (Ruszka Krajna). До неї мали ввійти ті території Ужанського, Угочанського, Березького та Марамороського комітатів, де проживало етнічне руське населення. Південні кордони цієї автономії мали пролягти приблизно по лінії Ужгород (Ungvár) – Мукачево (Munkács) – Виноградово (Nagyszőlős) – Сигіт (Máramarosziget). На русинів комітатів Гомор, Шарош, Земплен і Абауй спроба руської автономії не поширювалася, оскільки в цих комітатах проживала значна кількість словацького населення, стосовно яких уряд Народної Республіки мав інші плани.
Часи воєнного краху стимулювали появу серед руського населення таких осіб, які намагалися популяризувати на місцевому рівні певні плани чи уявлення стосовно своїх територій. Навіть більше, у справі приналежності верховинських земель активну діяльність розгорнули американські русини. Однак майбутнє краю, як відомо, вирішилося в Парижі, де й були вперше накреслені в тому числі й ті кордони, які на тривалий час об’єднали русинів, що проживали на південь від Карпат, у межах одного регіону.
У перші дні лютого 1919 року на Паризькій мирній конференції голова чехословацької делегації Едвард Бенеш подав «Раді трьох» свої вимоги. На той момент чехословацькі війська вже взяли під свій контроль значну частину тих територій, на які претендувала Чехословаччина. У лютому комітет мирної конференції у чехословацьких справах почав розглядати питання гірською краю, заселеного русинами. Склад комітету виявився доволі строкатим. Серед його членів були любитель пригод італійський маркіз, американський історик, англійський лорд, французький генерал, що пройшов горнило Першої світової, а також колишній австралійський прем’єр-міністр. Протоколи засідань комітету свідчать, що розглядалися різні варіанти майбутнього руських територій. Одним із них було приєднання їх до нової української держави, яка якраз тоді боролася з «совєтами» – з одного боку та поляками – з іншого. Другий передбачав залишити ці землі в складі Угорщини. Третій варіант – руська автономія в межах Чехословаччини. Четвертий полягав в ідеї частину територій приєднати до Чехословаччини, а Марамороський комітат – до Румунії. Розглядалася також можливість «довірити» мешканців південних схилів Карпат Польщі. Перші два варіанти комітет дуже швидко відхилив. Питання визнання української держави було непростим, адже українці претендували на ті території, які вимагала собі й новостворена Польща, тож у Парижі взагалі ставили під сумнів доцільність підтримки галицьких українців. Ідею залишити руські території під владою Угорщини відкинули всі члени комітету, крім італійського делегата. Як аргумент було наведено твердження, що в такому разі не буде можливості забезпечити залізничне сполучення між Чехословаччиною та Румунією, а це, з точки зору членів комітету, було дуже важливим завданням. Приєднання до Чехословаччини першими запропонували американські делегати. Вони також рекомендували зобов’язати Чехословаччину забезпечити руську автономію, а також переконатися в тому, чи підтримають такий сценарій самі русини. Британський делегат підтримав цю пропозицію, мотивуючи тим, що це не дозволить Угорщині вклинитися між Румунією та Чехословаччиною. А делегат від Франції запевнив колег, що «освічені кола руського населення заявляли про свою згоду об’єднатися з Чехословаччиною». Також він відзначив, що такий варіант «не ідеальний, але найбільш доцільний». Проти приєднання навіть невеликої частини руських територій до Румунії виступили американський, британський та французький делегати навіть попри те, що таким чином можна було забезпечити через карпатські перевали не тільки чехословацько-румунське, а й румунсько-польське сполучення. Головним аргументом проти було те, що об’єднати в одній державі греко-католицьких русинів та румунів східного обряду є поганою ідеєю. Приєднання до Польщі лише прозвучало як варіант, але навіть не обговорювалося. Таким чином, принципове рішення щодо долі русинів було ухвалене на мирній конференції вже в лютому. Серед членів комітету тільки італійський делегат висловив своє невдоволення стосовно ухваленого плану, при цьому відзначивши: «Це рішення – погане рішення, але при цьому – беручи все до уваги – воно є несприятливим для ворожої держави [мається на увазі Угорщина]».
Читачі, напевне, звернули увагу, що весь цей час йшлося про території, заселені русинами, хоча відомо, що на рівнинних територіях Підкарпатської Русі, яка ввійшла до складу першої Чехословацької Республіки, переважно проживало угорське населення. У період із березня до червня 1919 було ухвалено рішення про остаточні межі чехословацько-угорських кордонів, після якого, звісно ж, тривала ще довга робота комісії з демаркації лінії кордону на місці. А в Парижі були ухвалені найважливіші принципи демаркації. З описаного вище стає зрозумілим, що при визначенні південних кордонів Підкарпатської Русі найважливішим фактором була залізниця, що пролягла угорськими етнічними територіями і могла забезпечити пряме сполучення між Чехословаччиною та Румунією. Саме на цій підставі була вирішена приналежність міст, сіл і громад. Американська сторона висловила свої сумніви щодо доцільності віддавати угорську меншину, компактно розташовану й доволі чисельну, під чехословацьку владу, зазначивши, що це становить потенційну загрозу іредентизму в майбутньому. Однак комітет, відкинувши етнічний принцип, до вже згаданих економічних і стратегічних факторів додав ще один: необхідність послаблення противника. Наслідки такого підходу відомі.
др. Імре Сакал,
історик, викладач, науковий співробітник Закарпатського угорського інституту ім. Ф.Ракоці ІІ
