Array ( [count_posts] => 5 [cache_key] => Query_Posts::global::uk::YTo1OntzOjQ6ImxhbmciO3M6MjoidWsiO3M6NzoiZG9tYWlucyI7YToxOntpOjA7czo3OiJoaXN0b3J5Ijt9czo2OiJvZmZzZXQiO2k6MDtzOjk6InRheF9xdWVyeSI7YToxOntpOjA7YTozOntzOjg6InRheG9ub215IjtzOjg6InBvc3RfdGFnIjtzOjU6ImZpZWxkIjtzOjI6ImlkIjtzOjU6InRlcm1zIjthOjE6e2k6MDtpOjYzO319fXM6MTE6ImFmdGVyTG9ja2VyIjtpOjA7fQ== [has_result] => 1 [posts] => Array ( [0] => Array ( [id] => 2827 [content] =>Легендарний Берегвар («Beregvár»), тобто «Берег» + «вар» («vár» – у перекладі з угорської «замок / фортеця») належить до тієї категорії замків, про який невідомо ні точне місцезнаходження, ні часу побудови… Він також згадується як «Nagyberegivar», з угор. – Велика Бережська фортеця.
Згадки про неї дуже рідкісні, ніяких описів фортеці майже не збереглося, лише окремі угорські дослідники, спираючись на якісь маловідомі джерела, скупо відзначають факт функціонування цього укріплення. Окрім того, Берегвар фігурує у деяких місцевих легендах та переказах. Водночас, треба зауважити, що чимало сучасних науковців взагалі не вірять у факт його існування.
Із самої його назви (Берегвар – означає буквально Бережська фортеця) випливає, що це, ймовірно, був давній центр Бережського комітату. Адже нинішнє місто Берегово раніше називалось Лампертсас і стало центром комітату трохи пізніше. При цьому назва комітату не змінилась, а навпаки – з кінця XV століття місто Лампертсас згадується вже як Берегсас. Однак це зовсім не первісний центр комітату. Із тих скупих згадок угорських дослідників випливає, що після руйнування Боржавського укріплення татаро-монголами в 1241 р. у Берегвар переводиться управління комітату (жупи), який відтоді отримує назву Берег. Як вважають деякі дослідники, раніше регіон міг носити назву – Боржавський комітат. Різке зниження значення Боржавського замку сприятливо позначилося на Берегварі, оскільки саме сюди був зміщений центр великого регіону раннього Угорського королівства.
До речі, Тиводар Легоцький, відомий дослідник історії нашого краю, пише, що у 1241 році татари, що проходили через Закарпаття, також значною мірою зруйнували й поселення Берегвар.
Відомо, що із закінченням монгольської загрози король Бела IV порвав зі своєю попередньою політикою і взявся за реформування системи королівських маєтків. Він подарував величезні землі, особливо прикордонні території, лояльним до корони дворянам, за умови, що на них будуватимуть укріплені замки. Адже наскільки показало вторгнення татар, без них країна була беззахисною.
Отож одне із ймовірних місцезнаходжень легендарного укріплення – нинішнє село Великі Береги. Так, є згадка, що у 1261 році Берегах будується (або відновлюється) замок. Колись у цій місцевості знаходилося заболочене озеро Чорний Мочар (осушено у новий час), на березі якого піднімалися невеликі пагорби. І ось цей горбистий берег на кордоні з болотистою місцевістю деякі дослідники вважають місцем, де варто шукати древню фортецю. Можна припустити, що фортифікації Берегвару були представлені земляними валами та дерев’яними укріпленнями. У тому ж 1261 році король Угорщини Бейла IV (1206 – 1270) подарував Бережський комітат разом зі «…всіма селами, лісами, людьми, звірами і водами» католицькій церковній єпархії, центром якої було місто Егер (сучасна Угорщина). За деякими даними, пізніше, у XIV столітті, поселення в письмових документах згадується як «mezovaros» Берег. «Mezovaros» означає щось на кшталт поселення навколо замку (var). До речі, так само досі називають вже сусіднє село Квасово, де розташований знаменитий замок Мінта (нині руїни). Ще одним доказом того, що давня фортеця знаходилась саме тут, є назва села угорською мовою «Nagybereg», котру сьогодні перекладають як Великі Береги, однак фактично вона є частиною назви «Nagyberegvar», тобто Велика Бережська фортеця.
Припускають, що Берегвар міг контролювати сухопутну дорогу з боржавської долини біля підгір’їв хребта Хат південними окраїнами Сернє (Чорного) – мочару (Szernye, з угор. – брудний, страшний) у бережську Притисянську рівнину. Ця місцевість ще носить назву Конфертов. Цікаво, що подібний топонім зберігся у вищезгаданому селі Квасово.
Ще одна цікава згадка. Як пишуть угорські дослідники, у 1264 році папа наказав королю Стефану-молодшому повернути Берегвар його сестрі Анні, вдові Галицького князя.
Цікаво, що назву Берегвар носить також урочище, де нині розташований знаменитий палац Шенборнів (санаторій «Карпати»). Відтак це дає підстави припускати, що міфічна фортеця могла знаходитись і десь у цій місцевості. Адже локалізація фортеці у Великих Берегах є суто гіпотетичною. Як і сам факт її існування. До речі, палац Шенборнів сьогодні часто також називають «Берегвар», однак ніякого відношення до давньої фортеці він не має.
Тривають суперечки і щодо ймовірного часу побудови древнього укріплення. Більшість дослідників пов’язує його ймовірну появу із розширенням раннього Угорського королівства на територію сучасного Закарпаття. Можливо, фортеця була зведена для закріплення королівської влади на цій території, а можливо – для охорони кордонів. Існують також припущення, що спочатку тут знаходився маєток угорського короля. За іншими версіями, фортеця тут з’явилась у кінці ХІІ століття. Правдоподібно виглядає і думка про побудову Берегвару вже після монгольської навали на Угорське королівство у 1241–1242 роках.
Однак тут варто згадати знамениту Бережзьку конвенцію 12 серпня 1233 року – договір, укладений королем Андрієм ІІ із папським легатом у бережському лісі, метою якого було визнання вимог церкви. Король Андрій ІІ знаходився на території комітату Берег і готувався до походу на Галич, коли представники папи передали йому проєкт, підготовлений папським послом. Задумавши цей похід у тих геополітичних обставинах, що склалися, Андрій ІІ конче потребував підтримки глави католицької церкви. Відтак 20 серпня угорський король під тиском папського представника ухвалив відому в історії Угорщини Бережську конвенцію. Суть цього документу для нас не така важлива, як згадка топоніму Берег до монголо-татарської навали. І хоча історичний договір не згадує замку Берегвар, цілком можливо: якщо у цей час існував комітат Берег, то могла існувати й сама фортеця.
Так чи інакше, з якоїсь причини Берегвар відносно недовго відігравав роль центру регіону. Вже через 30 років, у 1271 році, центр Березького комітату переноситься в місто Лампертсас (нині – Берегово), що знаходиться за 7-8 кілометрів на південний захід від Великих Берегів. З того часу відомостей про Берегвар немає.
Письмові джерела епохи середньовіччя мовчать про подальшу долю Берегвару, що, можливо, пояснюється його раннім зникненням. Ймовірно, над рівнем землі не збереглося ні наземних споруд, ні будь-яких інших залишків давніх укріплень. Замок, зниклий невідомо коли за нез’ясованих обставин… Хоча не можна виключати, що, можливо, колись якимсь дивом і буде знайдена точна локація його розташування, і там будуть проведені серйозні археологічні дослідження, котрі розкажуть нам більше про давній Берегвар. Якщо він і справді існував…
Руслан ФАТУЛА, „Карпатський об’єктив”
[type] => post [excerpt] => Легендарний Берегвар («Beregvár»), тобто «Берег» + «вар» («vár» – у перекладі з угорської «замок / фортеця») належить до тієї категорії замків, про який невідомо ні точне місцезнаходження, ні часу побудови... Він також згадується як «Nagyberegivar... [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1636801260 [modified] => 1636754023 ) [title] => Загадковий Берегвар: або де шукати давній центр Бережського комітату [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=2827&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 2827 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 2826 [image] => Array ( [id] => 2826 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465.jpeg [original_lng] => 1671657 [original_w] => 866 [original_h] => 560 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465-150x150.jpeg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465-300x194.jpeg [width] => 300 [height] => 194 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465-768x497.jpeg [width] => 768 [height] => 497 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465.jpeg [width] => 866 [height] => 560 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465.jpeg [width] => 866 [height] => 560 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465.jpeg [width] => 866 [height] => 560 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2021/11/121120211636746465.jpeg [width] => 866 [height] => 560 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_thumbnail_id] => 2826 [_parental_post_id] => 3194 [_edit_lock] => 1636746960:3 [_edit_last] => 3 [checkTextUnique] => 100.0 [checkTextUniqueMatches] => [] [translation_required] => 2 [views_count] => 9576 [_ukrnet_feed_include] => 1 [translation_required_done] => 1 [labels] => Array ( ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті ) [tags] => Array ( [0] => 100 [1] => 63 ) [tags_name] => Array ( [0] => Берегово [1] => замок ) ) [1] => Array ( [id] => 1442 [content] =>Назва закарпатського села Королево походить від старої назви поселення Кіральгаза (Király háza), що в перекладі з угорської мови означає «дім короля» чи «будинок короля». І саме з «дому короля» починається насичена та яскрава історія Королівського замку.
Ліси в цих місцях завжди були багаті на всіляку дичину, що дуже сподобалось угорському королю Іштвану V (1239–1272). Монарх частенько приїздив сюди на полювання. А відтак звелів побудувати на вершині пагорба дерев’яний мисливський будиночок. Дім короля (domus regalis) – прозвали його в народі, і назва ця закріпилася згодом також за міцною фортецею та поселенням, котрі виникли тут. Перші відомості про Кіральгазу датуються в письмових джерелах 1262 роком. Документ, що згадується як domus regalis, свідчить, що тут знаходилося місце полювання на зубрів, де бував король.
Існує також версія, нібито ще до приходу угорців на ці землі десь на замковому пагорбі або неподалік існувало слов’янське городище. Серед місцевого населення відомий топонім «городище», яким досі називають північно-східну частину Королева. Щоправда, археологічно ці здогади поки що не підтвердились…
Археологи експедиції Ужгородського національного університету проводили тут невеликі дослідження у 2007, 2011, 2012 та 2013 роках (І.Прохненко, О.Гомоляк, В.Мойжес). На думку науковців, простежена стратиграфічна ситуація, підкріплена значною колекцією речового матеріалу, дозволяє говорити про життєдіяльність на укріпленому пункті щонайменше з початку XIV до середини XVII ст. Зведення кам’яних фортифікацій датовані кінцем ХІІІ – початком XIV ст. На території замку в XIV ст. не фіксується інтенсивний процес життєдіяльності. Натомість протягом наступних століть, навпаки, тут вирує активне життя. Серед знахідок, виявлених на території твердині: славнозвісна кераміка типу Лоштіце XV століття, угорська монета Альберта (1437–1439), динар 1482–1490 років та динари 1553 і 1577 років тощо. Можливо, з Королівського замку походить і угорський меч XIV ст., що знаходиться в експозиції Музею Збройних сил України (м. Київ).
Окремі дослідники пов’язують виникнення укріпленої фортеці на місці мисливського будинку із подіями монголо-татарської навали на Угорське королівство в 1241–42 роках. Катастрофічна поразка угорських військ та кількарічна окупація країни монголами спонукали монархів розпочати масштабну кампанію з будівництва кам’яних замків майже по всій території королівства, особливо прикордонних. «Нялаб» належав до тих твердинь, функцією яких був саме захист кордону. Розташований на вершині пагорба, замок став важливим військовим форпостом Угочанського комітату й Верхньої Тиси. Висота замкової гори – 52 метри. У часи, коли ще не був побудований суперміцний Хустський замок, безпеку на «Соляному шляху» та кордоні забезпечував саме «Нялаб». Фортеця успішно могла зупинити ворогів біля Хустських воріт з напрямку Торунського перевалу, вздовж річки Ріка. Ще однією важливою функцією був власне контроль за річкою Тиса, яка протікає від замку на відстані близько 300 метрів.
У 1272 році король Іштван V надає тутешнім мешканцям, у більшості німецьким саксам, привілеї, зокрема право полювати в навколишніх лісах на ведмедів, диких кабанів, кіз та оленів. Німецькі колоністи (в основному ремісники) селилися на околицях Королева на запрошення короля. На думку Андраша Комаромі, монарх використовував їх як робочу силу. У такому разі можна припускати й те, що будівництво замку могло розпочатися вже в період правління Іштвана V.
Через відсутність документів про початок зведення замку зʼясувати точний час його виникнення сьогодні досить важко. Деякі дослідники вважають, що фортеця збудована в період між 1272 та 1315 роками. Андраш Комаромі наводить документ, датований 18 червня 1290 року, де згадуються мешканці замку в комітаті Угоча. На думку інших (Міговк), твердиню почали будувати за правління Іштвана V, однак завершили аж у часи перебування при владі Ласла IV чи пізніше, за Андраша III. Імовірно, замок у Королеві спочатку був захищений дерев’яними та кам’яними укріпленнями.
У цей же час у документах замок часто зустрічається під назвою «Нялаб» чи «Ньолаб» (угор. Nyalábvár). Про походження цієї назви точних відомостей немає, є лише кілька гіпотез та легенд. Найпопулярніша з них відсилає нас до історії лицаря-розбійника на ім’я Нялаб, який захопив замок у Королеві й деякий час володів ним. Чимало народних переказів пов’язують діяльність цього персонажа із іншим міфічним розбійником на ім’я Канків, котрий володів сусіднім Севлюським замком. За іншою версією, замок отримав свою назву від торгових мит, які стягувалися тут з купців. Бо платили вони за проїзд такими собі «пучками» (nyaláb у перекладі з угорської означає «пучок», іноді це слово перекладають як «сніп», «оберемок» або «в’язка»).
«Нялаб» офіційно належав королям династії Арпадів, поки їхній славний рід не перервався в 1301 році. На початку XIV століття замок, імовірно, уже перебував у власності короля нової династії Анжу. У документі, датованому 7 вересня 1307 року, зазначається, що король Карл-Роберт Анжу (1301–1342) дарує місто Севлюш Угочанського комітату синові Томаша, який був керівником цього комітату, Беке Боршо. У документі не вказано, що замок належить до дарунку або ж є його частиною.
У 1314 році згаданий жупан Беке Боршо приєднався до сильної коаліції феодалів, яка вела запеклу боротьбу проти короля Карла-Роберта й планувала віддати угорську корону іншому претенденту. За іншими даними, проти короля виступив не сам Беке Боршо, а його брат Копас Боршо, який обіймав високу посаду палатина (прем’єр-міністра й верховного судді королівства), а згодом був відсторонений. Так чи інакше, Севлюш перетворюється на один із центрів фронди. Беке Боршо, за деякими даними, у цей час, заручившись підтримкою угочанських шляхтичів, захопив замок «Нялаб».
Однак феодали, що виступили проти короля, були розгромлені, а коаліція знищена. Відтак Карл-Роберт поспішив покарати своїх непокірних васалів. Королівські війська займають Севлюш і штурмом захоплюють замок «Канків», який, імовірно, зазнав серйозних руйнувань. У той же час сам Беке Боршо встиг сховатися в Королівському замку. Після захоплення «Канкова» війська короля висунулися до Кіральгази і взяли «Нялаб» в облогу, котра, за деякими даними, розпочалася в 1315 році. Очолював королівські війська мукачівський феодал Томаш Мештер. Однак фортеця була добре укріплена, оскільки облога сильно затягнулася. Відчайдушні бої призвели до руйнування ряду замкових укріплень. Урешті «Нялаб» був захоплений і згодом знову повернувся у власність корони. У документі від 25 листопада 1320 року згадується про відбудову замку. Імовірно, паралельно з ремонтом відбувалась і його модернізація. Деякі дослідники (Поп, 2004) пишуть, що модернізувати замок наказав сам король Карл-Роберт і для цього нібито запросив групу італійських архітекторів під керівництвом славнозвісного Арістотеля Фіоравенті. Однак він народився аж на століття пізніше (1405), тому якщо і був причетний до реконструкції Королівського замку, то явно не в цей час і не за цього короля.
Водночас «Нялаб» дійсно виявився стратегічно важливим для корони, але тільки до середини XIV ст. Тоді був побудований неприступний Хустський замок, який, згідно з оцінками дослідників, міг захищати п’ять мараморошських королівських міст, а за нагоди й населення трьох-чотирьох комітатів. Тож замок у Королеві відійшов на другий план.
Утім фортеця продовжувала займати стратегічну позицію й відігравати помітну роль в історії. Про важливе значення замку «Нялаб» для угорської корони свідчить хоча б той факт, що жителі навколишніх сіл, котрі обслуговували фортецю, претендували на певні привілеї. Так, 15 грудня 1355 року населення сіл, що належали до замку «Нялаб», Великі Саси (нині Сасово), Королево, Ардів (Feketeardó) і Веряця, звернулося до короля Лайоша, щоб той надав їм такі права: «Королівські піддані й кріпаки між собою вільно можуть обирати голову села і приходського священника, кого захочуть, за винятком Нодьсаського приходу, який король і надалі залишає для себе й своїх наступників… Парохіальні церкви можуть існувати за попередніми домовленостями, без втручання нялабських управляючих. Жолудеві ліси, гори, води, струмки і рибні ставки – за винятком королівських прав – так само використовують, як і до цього часу…». Із зазначеного зрозуміло, що тамтешні мешканці й раніше наділялися значними привілеями. Інший документ свідчить, що 28 грудня 1357 року королева Ержибет надіслала наказ Оліверу Мештеру, котрий був губернатором комітату Угоча та кастеляном замку «Нялаб», згідно з яким ці привілеї поширювалися на жителів чотирьох сіл.
У 1378 році король Сигізмунд Люксембурзький (1368–1437) передає замок і домінію «Нялаб» у володіння волоським православним воєводам Драгу (Дарку) і Балку, синам Саса. Десь у цей час Драгу дісталася й посада угочанського губернатора. Новий господар замку був дуже впливовим магнатом, котрий під заставу позичав гроші самому королю. Імовірно, таким чином Драг і отримав замок «Нялаб» як заставу або компенсацію за борги. Відтак система укріплень твердині була посилена. Під владою роду Драга замок перебував близько 27 років.
Проте зростання сили Драга та його роду в цьому регіоні Угорщини врешті занепокоїло короля. Аби збалансувати вплив волоських воєвод, у 1399 році він подарував місто Севлюш разом із сусіднім замком «Канків» Петру Перені, котрий теж був авторитетним і багатим магнатом та вірним соратником і кредитором Сигізмунда І. Через кілька років Драг помер, і внуки Саса пересварилися через спадщину, а саме «Нялаб». Згідно з документом від червня 1402 року, сини Драга хотіли привласнити замок разом із маєтком собі, ігноруючи права інших нащадків Саса, тому звернулися до короля з проханням справедливо їх розсудити. Однак той, скориставшись ситуацією, запропонував показати дарчі листи, що не могла забезпечити жодна зі сторін. Імовірно, ці документи зникли. Відтак 12 березня 1405 року король подарував замок «Нялаб» і належні йому маєтки третій стороні – уже згаданому Петру Перені. У червні 1405 року через це між ним і вдовою воєводи Драга виникла судова тяганина за маєтки, котра тривала майже століття. Окрім того, попередні власники замку не змирилися із втратою й здійснювали постійні напади на володіння Перені в сусідньому Севлюші. Однак повернути замок нащадкам волоського воєводи так і не вдалося.
Сам Петро Перені, дарма не втрачаючи часу, одразу переселився в «Нялаб» і вже звідти керував комітатом та маєтками. Про це свідчить, зокрема, те, що протягом 1416–1418 років він відправляв із замку листи. Постійна загроза з боку нащадків Драга спонукала Петра Перені зміцнювати фортецю, а утримувати регіон під своїм контролем йому допомагали королівські війська. У цей період перебудовується дозорна вежа в південній частині вершини замкової гори. Одночасно будується замкова капличка, де заповів поховати себе після смерті угорський король Владислав (Ласло) II Ягеллон.
Відомим є документ із 1423 року, в якому Петро Перені видає наказ своїм перевізникам, щоб не обкладали митом його людину на ім’я Міклош Олаг, котрий переганяв коней із Пешта до замку. Отже, «Нялаб» не тільки функціонував як фортеця, але й виконував адміністративні функції та був вузловим пунктом торгівлі.
У синів Петра Перені, на відміну від батька, імовірно, щось пішло не так, бо незабаром вони віддали замок під заставу. Зокрема відомо, що 20 жовтня 1447 року Міклош Перені перед варадським головою виступає проти застави фортеці. За даними деяких дослідників, у цей час замок «Нялаб» відігравав досить безславну роль. А.Комаромі пише: «Імовірно, він був гніздом грабіжників, і господарі замку під час володіння Міклоша Перені, Ласло Дочо і Мойзес Фанчікої, разом із озброєними слугами безкарно господарювали в усьому комітаті». Про це повідомляє Янош Гуняді в листі до угочанської влади від 25 березня 1451 року. Він просить розслідувати злочин, вчинений синами Перені, котрі вкрали документи на право власності із севлюського будинку вдови Яноша Товта і спалили їх у «Нялабі». Можливо, саме з цим часом пов’язані численні легенди про розбійників, які володіли замком, та їхнього ватажка на ім’я Нялаб.
У 1467 році на запрошення короля Матяша I Корвіна (1443–1490) в Угорщину прибув італійський архітектор, уже згаданий Арістотель Фіоравенті. Він, до речі, прославився тим, що побудував Успенський собор московського кремля. Великий архітектор перебував в Угорщині до початку 1470-х років. І за деякими даними, у цей період йому доручили зайнятися модернізацією укріплень «Нялаба». Під його керівництвом замок востаннє зазнає масштабної перебудови. З’явилося кілька нових будівель, а також потужна вежа, руїни котрої донині знаходяться в південній частині замкового двору.
Про особливу роль фортеці в Карпатському ареалі в кінці XV – на початку XVI століття вказує той факт, що в цей час у «Нялабі» періодично проводяться збори немешів. Відомо також, що в згаданий період серед інших повинностей селян був і обов’язок нести сторожову службу в замку.
Водночас аж до селянського повстання Дьордя Дожі 1514 року в жодному документі не йдеться про «Нялаб». Натомість під час селянських виступів фортеця згадується в листі влади Угочанського комітату від 15 травня 1515 року до короля Ласла. З документа випливає, що повсталі селяни готувалися до облоги замку. Вони принесли солому та дерева й підпалили їх перед брамою. Загони повстанців діяли під керівництвом Дьордя Кермеша, який до того служив у Габора Перені. Об’єднавши зусилля з жителями довколишніх сіл, вони навіть спробували штурмувати «Нялаб». У цей час у замку сховалася знать Угочанського комітату й родина Перені, а сам магнат перебував у Хусті. Біля стін твердині відбувалися запеклі бої. Однак захисникам фортеці таки вдалося таємно пробратися в Хустський замок і повідомити його охоронців про облогу. Дізнавшись про це, Габор Перені із загоном хустського гарнізону спішно вирушив на допомогу. Повстанці так і не змогли захопити «Нялаб», а дізнавшись про підхід загонів Перені, спалили господарські будівлі навколо фортеці, після чого сховалися в лісах і горах. Незабаром головні війська повсталих були розбиті під Темешваром (Румунія). Дьордя Дожі жорстоко стратили, а до осені 1514 року феодали взяли під свій контроль усі осередки опору, знищивши десятки тисяч повстанців. Дьордь Кермеш, зрадивши своїх соратників, переметнувся до Перені, чим прискорив поразку повстання.
У 1526 році в битві під Могачем загинув володар замку Габор Перені – права рука угорського короля Лайоша II Ягеллона (1516–1526). У цьому бою був убитий і сам монарх. А замок перейшов у власність вдови Перені – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона «угорського короля» – трансильванського князя Яноша Заполі (1526/1528–1541), що свідчить про неабиякий потенціал фортифікаційної системи замку. У цей період «Нялаб» почав виконувати функції культурного центру. Саме тут сімейний канонік власниці замку Бенедикт Комяті, котрий був послідовником Еразма Роттердамського, зробив перший переклад Нового Завіту з латині на угорську мову. Важко переоцінити значення цієї події для угорського народу та поширення Реформації в цьому регіоні Європи. Згаданий переклад Святого Письма, виданий у 1533 році в Кракові, став першою друкованою угорською книгою.
1661 року військо татар (за іншими даними, турків) зайняло Кіральгазу. Замок, який захищав невеликий гарнізон, був узятий в облогу. Близько місяця під стінами укріплень перебував ворожий табір, однак до штурму так і не дійшло. Здавати фортецю ніхто не збирався. Тож, розграбувавши та зруйнувавши містечко, татари відійшли, узявши в полон велику кількість місцевих жителів.
Згодом ця частина території Закарпаття потрапила до сфери впливу австрійських Габсбургів. Представники роду Перені викликали в них недовіру, оскільки між ними існували давні протиріччя. Ситуація ускладнилася після того, як проти австрійської влади разом з іншими магнатами виступили й Франгепани, близькі родичі власника замку. Придушивши повстання, австрійський імператор Леопольд I (1640–1705) ввів на територію Закарпаття свої війська, частина яких зайняла «Нялаб», хоча сам Перені в змові участі не брав. Поява імперських військ у комітаті викликала невдоволення місцевої знаті в цілому та власника замку зокрема. Своє обурення вони висловлювали в скаргах, що надходили імператору.
У 1672 році після чергового антигабсбурзького повстання, яке очолював хорватський магнат Петро Зріні (батько славнозвісної Ілони Зріні), на австрійській військовій раді за участю імператора було прийнято рішення зруйнувати замок. Участь Перені в змові так до кінця й не довели. Однак вирок виконали невідкладно. Замок «Нялаб» був безжально зруйнований і більше ніколи не відбудовувався.
Досі достеменно невідомо, який саме вигляд мала давня фортеця. За відсутності середньовічних малюнків більшість даних отримані завдяки археологічним розкопкам. Замок розташований на 52-метровій висоті з північного боку гори на вершині крутого схилу. Він був 52 м завдовжки й 47 м завширшки. За 30 м від замку знаходився захисний рів. На південному боці гори на досить крутому схилі була розташована трикутна сторожова вежа, котра охороняла дорогу до замку. На північно-східному боці звели бастіон клиноподібної форми розміром 10,15×9,65 м. Сам замок складався з двох частин – нижньої та верхньої. Вхід у фортецю знаходився в південно-західній нижній частині, звідки можна було потрапити й до верхньої. Між нижнім і верхнім замками різниця в поверхах становила 3–4 м. Товщина стін була 2–2,5 м, а висота – до 10 м.
На австрійській карті ХVIII століття відображена замкова гора з руїнами укріплень. Тут можна побачити витягнутий майданчик замчища, що складається з двох дворів, розділених поперечною лінією укріплень. У південному дворі вказана каплиця.
У 1858–1859 роках угорський уряд фінансував проведення масштабних розкопок у фортеці. А на початку ХХ століття відомий угорський військовий історик Елемер Шоуш (1844–1929) склав план замку «Нялаб» та зобразив на малюнку замкову гору. На сьогодні це один із найбільш детальних планів фортеці. На жаль, поки що складно з упевненістю стверджувати, які з ділянок укріплень автор зобразив на основі виявлених руїн, а які на основі своїх припущень. Особливо цікаво те, що другий додатковий вхід у замок позначено на крутому східному схилі пагорба. На думку Шоуша, біля східного підніжжя гори знаходилося допоміжне укріплення (барбакан). Ніхто інший, крім нього, не згадує про існування такого складного комплексу замкових воріт.
У другій половині 1940-х років на вершині замкової гори розгорнули радянську радіолокаційну станцію, а відтак територія замку перетворилася на режимний об’єкт з обмеженим доступом. Солдати, які обслуговували РЛС, розібрали замкову каплицю, побудовану ще в 1530 році. Мотиви демонтажу пам’ятника архітектури поки що до кінця не з’ясовані. Місцевому жителю Яношу Токачу вдалося врятувати дзвін каплиці, який пізніше передали греко-католицькій церкві села Дубове, де він і знаходиться донині. Імовірно, у період 1940-х років були пошкоджені й інші вцілілі на той час ділянки замкових руїн. На місці старого храму в 1993 році побудували нову невеличку церкву.
З кінця ХІХ століття замок «Нялаб» як один із наймальовничіших об’єктів нашого краю неодноразово потрапляв на фотографії та листівки. Давня фортеця також згадується в багатьох легендах та народних переказах. Окрім розбійника на ім’я Нялаб, у них часто фігурує угорський король Владислав (Володислав). Можливо, ідеться про Владислава (Ласла) II Ягеллона (1456–1516). В одній із легенд розповідається про історію кохання монарха та місцевої жительки Кароліни, з якою він познайомився під час полювання біля замку «Нялаб». Інша оповідь трагічна. У ній ідеться про те, як одного разу, коли король Владислав зі своєю родиною перебував у замку, на цю околицю напали татари. Війська у фортеці не було, про що вороги, імовірно, знали, отож думали легко полонити монарха. Після короткого штурму татари увірвалися за мури і стали шукати короля, однак той як крізь землю провалився. Прислуга замку та інші мешканці були тут, а він ні. Повбивали татари всіх до одного, кого знайшли в замку, а саму фортецю підпалили, розбили і відійшли.
Минали роки, а потім і століття, і якось один чоловік почав копати в місці, де були замкові пивниці. І от земля під ним обвалилася, та й відкрилася глибока яма. Коли сюди збіглися люди, один сміливець таки зважився на мотузці опуститися в яму і страшенно налякався. Коли його витягли ні живого ні мертвого, бідолаха розповів, що внизу є широка кімната – світла, ніби сонцем залита… Серед кімнати на оксамитовій канапі лежить мертвий король Владислав, а поруч ціла його родина. Усі до одного мертві й сидять як живі… Наступного дня всім селом викопали ту кімнату, та знайшли лише порожню пивницю. Однак ще й досі можна почути від людей, що король Владислав з усією сім’єю лежить десь під мурами замку.
Руслан ФАТУЛА, „Карпатський об’єктив”
[type] => post [excerpt] => Назва закарпатського села Королево походить від старої назви поселення Кіральгаза (Király háza), що в перекладі з угорської мови означає «дім короля» чи «будинок короля». І саме з «дому короля» починається насичена та яскрава історія Королівського... [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1606310247 [modified] => 1606315074 ) [title] => Історія та легенди Королівського замку «Нялаб» на Закарпатті [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=1442&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 1442 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 1443 [image] => Array ( [id] => 1443 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22.jpg [original_lng] => 282907 [original_w] => 940 [original_h] => 750 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22-300x239.jpg [width] => 300 [height] => 239 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22-768x613.jpg [width] => 768 [height] => 613 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22.jpg [width] => 940 [height] => 750 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22.jpg [width] => 940 [height] => 750 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22.jpg [width] => 940 [height] => 750 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/korolevo-zamok-foto-22.jpg [width] => 940 [height] => 750 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1606307874:3 [views_count] => 11299 [_thumbnail_id] => 1443 [_edit_last] => 3 [translation_required] => 1 [translation_required_done] => 1 [_ukrnet_feed_include] => 1 [labels] => Array ( ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті ) [tags] => Array ( [0] => 63 [1] => 61 ) [tags_name] => Array ( [0] => замок [1] => легенди ) ) [2] => Array ( [id] => 1388 [content] =>На крутому скелястому виступі Чорної гори просто над містом Виноградів збереглися руїни середньовічного замку із назвою «Канків». Поруч біля руїн замку сумно стоять зруйновані стіни старовинного готичного храму.
На території замку був колись похований прах святого – Яна Капістрані (1386-1456), який проповідями надихав війська християн у боротьбі проти турків-османів (на території Угорщини).
За даними археологів, первісне заселення урочища датується аж XIV – XII ст. до нашої ери і пов’язується з носіями культури Станово. За даними закарпатських архелогів, котрі проводили дослідження замку в 2007 році, середньовічний шар вказує на XIII – XIV століття. Однак, як вважають деякі науковці, замок потребує більш ґрунтовних досліджень та розкопок, які, можна прогнозувати, принесуть чимало історичних відкриттів та сенсацій.
Про заснування замку збереглася цікава легенда – начебто угорський король Святий Стефан подарував околицю нинішнього Виноградова своїй дружині – Гізелі. Вона була за походженням німка і запросила сюди своїх одноплемінників – саксів чи саксонців. У той час тут їх називали сасами. Як тільки німці з’явилися в Карпатах, одразу почали засаджувати ґрунт виноградом. Земля тут, біля Чорної гори, як це є і сьогодні, виявилась урожайною, і нові господарі швидко розбагатіли. Саме вони начебто й спорудили собі замок під Чорною горою та поставили у ньому воєнний гарнізон. Святий Стефан, як побачив, що саси так тут розгаздувалися і навіть начебто почали нахабніти, зібрав військо та й вигнав їх із замку. Частина з них після цього оселилася там, де нині знаходиться село Сасово. А інша частина подалася на схід, де тепер лежить село Крива. Але й тут сасів частенько непокоїли опришки, отож вони згодом відійшли до Хуста та Вишкова.
Щодо назви замку, єто одні легенди кажуть, наче у часи міжусобиць, які настали з припиненням династії Арпадів, замком володів розбійник на ім’я Канко. Та є й інша версія: нібито монахи в замку носили верхній одяг з овечої вовни, який називали «канко». Є також гіпотеза, що назва походить від угорського слова, яке в перекладі на українську означає «кам’яна брила».
«Канків» займає верхівку пагорба біля підніжжя Чорної гори, яка знаходиться на правому березі Тиси. У часи середньовіччя річка протікала під схилами пагорбу, доказом чого є склад ґрунту в цьому районі. Зі схилів Чорної гори можна було контролювати значну частину Притисянської рівнини. Спорудження замку в такій місцевості, біля входу в Мараморошську долину, давало потенційну можливість господарям фортеці охороняти сухопутний та річковий шляхи, котрими возили сіль у давнину.
Окремі дослідники вважають, що вперше Канків, у розумінні населеного, а може й укріпленого пункту, згадується угорським хроністом Анонімусом як Угоча в угорському літописі ХІІ століття Gesta Hungarorum. «У 903 році після народження Господа військо Арпада захопило землі, разом із населеннями, між Тисою і Бодрогом, до самої Угочі» (Gesta,14). Але, як ви самі можете переконатись, тут скоріше йдеться про назву місцевості, адже літописець не пише ні про місто чи замок, чи тим більше резиденції якогось князя, про котрого стверджують деякі дослідники.
«Канків» був споруджений у формі чотирикутника (розміром 44,5 м х 35 м) із чотирма виступаючими назовні масивними квадратними кутовими вежами (дві з них фрагментарно збереглися до нашого часу) та південною надворітною баштою. Одна із веж була пристосована для проживання. Замкова споруда мала кілька додаткових фортифікаційних оборонних виступів, що були зведені відповідно до рельєфу місцевості. У 2007 р. на території внутрішнього дворику археологічною експедицією УжНУ під час проведення розвідувальних робіт виявлені фрагменти фундаменту, що залишились, можливо, від старої башти. На відстані 30 м від західного муру фортеці побудована невелика одноярусна каплиця із круглим вівтарем, яка оригінально штучно «піднята» над рельєфом замкової гори до рівня основної фортечної споруди. У північно-східному напрямку, на віддалі біля 40 м від замку, знаходився костел. Про його роль свідчить той факт, що у XVI ст. тут відбувався з’їзд усього духівництва ордену францисканців. Про значні розміри храму свідчать міцні контрфорси, що збереглися до нашого часу. Костел складався з одного нефу та гранчастого вівтаря, який на західній та східній сторонах сполучався із ризницями. Біля храму були збудовані житлово-побутові приміщення. Весь замковий комплекс разом із каплицею та костелом був оточений захисною кам’яною стіною.
Перші конкретні дані про Севлюш містяться в грамотах XIII – XIV ст. Однак у них немає згадки про замок, а зачіпається лише місто і привілеї певної категорії його жителів. Цей факт не дозволяє залучати їх відомості для вирішення питань, пов’язаних саме із замком, вважають археологи І. Прохненко, В. Мойжес та Є. Гомоляк, котрі проводили дослідження Виноградівського замку у 2007 році. На їх думку, час створення системи кам’яних укріплень, тобто виникнення замку, визначається рубежем XIII – XIV ст., що не збігається з прийнятою в історіографії більш ранньою датою. Тобто, вже після монголо-татарської навали і окупації Угорського королівства. Саме в цей час відзначається масова поява замків у Європі.
А от за даними інших дослідників, укріплення на Чорній горі начебто існувало вже у другій половині XІІ ст. (Поп, 2006), коли угорський король Гейза ІІ (1141 – 1162 рр.) організовує в цьому районі окрему адміністративну одиницю – комітат (жупу) Угоча з центром у замку «Канків», що належав йому разом із містом Севлюш. Уже до середини XIІІ ст. поселення навколо Канкова поступово набуває характерні риси міста. Відбувається і перебудова замку, особливо активно в період правління короля Андрія ІІ (1205-1235 рр.). До того часу фортеця начебто належала королівській домінії Нялаб, що була сформована навколо Кіральхази (Королево – до 1946 року Кіральхаза).
Відтак, за даними одних дослідників, у 1241 році, під час татаро-монгольської навали місто Севлюш було знищено, але замок не був узятий. А от за версією інших, він у той час просто не існував.
Згодом, уже після навали монголів, із метою його відновлення чи то побудови угорські королі запрошують для поселення німецьких колоністів. Сюди прибувають фламандські й саксонські ремісники і селяни. У грамоті 1262 р. угорського короля Бейли IV (1235-1270 рр.) і документам Стефана V (1270 – тисячу двісті сімдесяті рр.) окремі категорії населення Севлюша отримали широкий комплекс міських привілеїв і прав «вільного королівського міста» («Севлюшське право»). Вони були підтверджені угорськими королями в 1294, 1319 і 1329 роках. Цей факт відбитий і в угорській грамоті першої половини XIV ст., по якій трансільванське місто Кронштадт отримало такі ж права, якими користувалося населення Севлюша. Про це ж свідчить і нагородження п’яти мараморошських коронних міст подібними привілеями в 1329 році. Замок Канків, як і інші фортеці регіону, в цей період перебудовується.
У 1307 році король Карл І Роберт передає Севлюшський замок біхарському магнату Б.Боршо (Бенедеку), який із 1308 року розміщує тут постійний гарнізон і проводить повну реконструкцію оборонних споруд Канкова протягом 1307-1308 рр. Дослідники відзначають часте використання в документах цього часу назви «Севлюшський замок».
Через кілька років власник Канкова Беке Боршо разом зі своїм братом, Палатином Копас, вступає в коаліцію магнатів, що знаходиться в конфронтації з представником нової правлячої династії Угорщини, королем Карлом Робертом Анжуйським (1301/1310 – +1342 рр.). Як наслідок, у 1317 році під час штурму королівськими військами, замок руйнується. Згодом король наказує відновити «Канків» і дарує його королеві Марії, а Севлюш проголошує в 1329 році коронним містом. Захищений замком, він стає важливим торговим центром на «соляному шляху».
У XIV столітті, за даними дослідників, біля замку була побудована маленька одноярусна капличка. Будівля була прямокутною в плані, зі сходу до неї прилягала напівкругла апсида. Вважається, що основою для неї послужив нижній ярус старої оборонної вежі першого кам’яного замку.
У 1399 році угорський король Сигізмунд І Люксембурзький (1387 – 1437 рр.) подарував «Канків» разом із містом Севлюш магнату Петеру Перені за виявлену сміливість у битві з турками при Нікополі (Болгарія) у 1396 році.
Справа в тому, що король, котрий, до речі, свого часу став імператором Священної Римської імперії німецької нації, у 1390-х роках був змушений віддати Хуст і частину Угочанської і Мараморошської жупи за борги волоським воєводам Драгу і Балку – синам Саса. Це були православні магнати німецького походження. Зростання їх впливу в цьому регіоні Угорщини турбувало короля. Тому йому було вигідно протиставити їм не менш могутнього магната – Петера Перені, свого вірного соратника, що був, до того ж, великим кредитором короля. Пізніше Сигізмунд призначив Петера Перені також керувати мараморошськими соляними копальнями, забезпечивши тим самим свій повний контроль над «соляним шляхом».
Деякі дослідники вважають, що саме Петер Перені на місці старого дерев’яного укріплення побудував нову кам’яну фортецю. Принаймні, 5 листопада 1399 року в збереженій грамоті того часу засвідчений факт побудови (або перебудови) замку, спорудженого «для зміцнення могутності держави, збереження миру і спокою для дворян та їхніх підданих, щоб вони могли жити без страху». Однак, за даними інших дослідників, перші кам’яні укріплення були побудовані раніше, приблизно на початку ХІV століття вже згаданим жупаном Беке Боршо. А новий власник Петер Перені лише укріпив та відремонтував їх. Про це опосередковано свідчить і той факт, що реконструкція замку в грамоті засвідчена буквально через декілька місяців після того, як згаданий феодал вступив у володіння замком. Окрім того, за даними археологів, котрі досліджували замок у 2007 році, зведення першого кам’яного замку вони датували саме кінцем ХІІІ – початком ХІV століття, що також підтверджує версію більш раннього будівництва кам’яних укріплень.
Політика короля Сигізмунда І Люксембурзького стосовно вже згаданих феодалів Драга і Балка та призначення магната Петера Перені з метою фактично контролювати регіон продовжилась і в наступні роки. Волоські воєводи володіли сусіднім замком «Нялаб» у Королеві. Однак, згідно з документом від 25 червня 1402 року, після смерті воєводи Драга, через цей замок онуки воєводи Саса пересварилися. Король запропонував, щоб воюючі сторони показали дарчі листи, але це не могла забезпечити жодна зі сторін. Скориставшись цим, король 12 березня 1405 року офіційно подарував замок «Нялаб» і належні йому маєтки тому ж таки Петру Перені. Офіційно за участь у придушенні чергової фронди проти корони, відомої як «заколот баронів». А волоські воєводи змушені були покинути Мараморош. Після цього Петер Перені переносить свою головну резиденцію до замку «Нялаб» і вже звідти керує комітатом і маєтками. А стратегічне значення замку «Канків» у Севлюші поступово починає занепадати.
Відтак уже в кінці XV ст. власники замку передали фортецю монахам-францисканцям, які перетворили її в укріплений монастир. До речі, значну перебудову замку в кінці ХV – на початку ХVI століття фіксують і археологи. Нова чернеча обитель свого часу була досить впливовою, зокрема сюди були перенесені мощі Яноша Капістрані, який прославився в битві з турками під Белградом (21 липня 1456 року). Церква канонізувала Яноша (за одними даними – в 1690-му, за іншими – в 1724-му), і він у період війни з турками швидко став одним із найбільш шанованих католицьких святих.
Замок у статусі монастиря існував орієнтовно півтора століття. За цей час, безсумнівно, перебудовувалися старі споруди комплексу і будувалися нові. Так, на території замку на початку XVІ ст. францисканці побудували костел значних розмірів, в якому пізніше був проведений з’їзд всього духовенства ордена. Існує припущення, що саме від назви елемента шати монахів (капюшон – накидка «Канко») замок і отримав свою сучасну назву «Канків». Храм був довгастий у плані, витягнутий по осі схід-захід. Зі сходу до нефу прилягала гранована апсида. Стіни нефа і апсиди були посилені контрфорсами. Костел був однією з найзначніших споруд міста.
У 1514 році в Угорщині спалахнула селянська війна під керівництвом Дьордя Дожі. Повстанці контролювали Севлюш протягом усього літа 1514 року, але жодних відомостей про те, як їхні дії відбилися на спорудах замку і монастиря, на жаль, немає. Можливо, будучи в статусі чернечої обителі, він оминув нападів.
У період реформації багато угорських дворян приймає кальвінізм на противагу католицьким правителям Австрії. Так вчинив у 1556 році один із нащадків роду Перені. Навернувшись у протестантизм, Франц Перені вигнав католицьке духовенство зі своїх володінь. У ході цих подій (1556 рік) Перені організовує напад на замок – монастир, убиває більшість ченців і скидає їхні тіла разом із мощами святого Яна Капістрані в замковий колодязь. Фортецю займають люди Франца Перені, комплекс знову переходить у статус замку.
Така небачена жорстокість щодо мирних ченців, хоча і ненависних, на думку Франца Перені, католиків, котрим, до того ж, ці володіння подарував його предок, наводить багатьох дослідників на думку, що тут було щось особисте. Однак жодних історичних даних про це немає. Водночас у народній пам’яті на тлі описаних подій закарбувалась сумна легенда, записана у книзі Івана Хланти.
Вона описує володаря замку, як побожного чоловіка, котрий щедро наділив монахів-францисканців угіддями, правами і привілеями. У нього була молоденька дочка – красуня, котра також була дуже побожною, як і весь їхній рід. Юна дівчина часто відвідувала монастир, слухала розповіді монахів, історії про святих, сповідалася. Окрім того, юна панянка була щедрою добродійкою, допомагала убогим та старим. За це її у народі дуже любили.
І ось одного разу дівчина зникла. Розшукували її даремно, а вбитий горем батько навіть пообіцяв нечувано велику винагороду тому, хто її знайде… Проте минали дні, місяці, а потім роки, а про доньку не було жодної вісточки.
Та одного разу старий дідок-прочанин, котрий дуже любив і пам’ятав дівчину за її щирість, зайшов до монастирської церкви і від утоми заснув на лавиці. Монах, котрий закривав храм на ніч, не помітив його. Вночі дід прокинувся в церкві, але вийти не зміг. Стояла повна тиша, і тут дід почув якийсь ледве помітний придушений плач. Запаливши свічку, він довго шукав і врешті знайшов потаємний хід під плитою біля престолу. Цей прохід вів у підземелля під церкву. Коли він спустився туди, то побачив нещасну дівчину, котра плакала і тужила. Старий одразу впізнав зниклу доньку володаря замку. Він почав умовляти її піти з ним до батька, однак дівчина лише дивилась на нього божевільними очима й не рухалася з місця. Тоді дід вирішив дочекатися ранку, вийшов із храму і пішов просто до замку, де розповів усе батьку нещасної дівчини. Монахи спочатку все заперечували, але Перені їх не послухав і силоміць увірвався до підземель храму, де знайшов свою доньку. Та вона була божевільна і не впізнала навіть рідного батька. Найкращі лікарі не змогли її вилікувати, і дівчина невдовзі померла. Розгніваний нечуваним злочином батько вигнав монахів, а монастир наказав знищити. Люди кажуть: коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче нещасна бранка монахів.
Ось так легенда пояснює жорстокість Франца Перені. Однак повернемося до історичних даних. Прийнявши кальвінізм, Перені від Австрії перейшов на бік трансільванського володаря Яноша ІІ Заполі (1540 – 1571). Відомо, що проти бунтівного феодала був посланий загін австрійських військ під командуванням Телекеші, який штурмом узяв і зруйнував укріплення в 1557 – 1558 рр. Франц Перені потрапляє у полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 400 тисяч злотих. За даними істориків, замок після цього вже не відбудовувався. Однак знахідки археологів XVІ і XVІІ століть дозволили зробити висновок, що і після руйнування життя на території замку не завмерло… Але вже протягом XVІІІ – XІХ століття замок був практично повністю розібраний на будівельний матеріал. В основному замковий камінь використовували для будівництва терас на Чорній горі, які створювали для вирощування виноградників.
У 1976 році на території замку знімали один із епізодів фільму «Табор уходит в небо» режисера Еміля Лотяну. На момент зйомок каплиця замку була перекрита покрівлею (в наші дні споруда стоїть без неї), а всередині, на стінах, було видно значні фрагменти фрескового живопису, від яких у наші дні не залишилося і сліду. Загадкові руїни Канкова на тлі мальовничої природи Виноградівщини залучили сюди знімальні групи й інших фільмів, серед яких «Злива над полями», «Над Тисою».
Руслан ФАТУЛА, „Карпатський об’єктив”
[type] => post [excerpt] => На крутому скелястому виступі Чорної гори просто над містом Виноградів збереглися руїни середньовічного замку із назвою «Канків». Поруч біля руїн замку сумно стоять зруйновані стіни старовинного готичного храму. [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1604926501 [modified] => 1604930849 ) [title] => Історія та легенди Виноградівського замку «Канків» [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=1388&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 1388 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 1389 [image] => Array ( [id] => 1389 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf.jpg [original_lng] => 327197 [original_w] => 945 [original_h] => 677 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf-300x215.jpg [width] => 300 [height] => 215 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf-768x550.jpg [width] => 768 [height] => 550 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf.jpg [width] => 945 [height] => 677 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf.jpg [width] => 945 [height] => 677 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf.jpg [width] => 945 [height] => 677 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/11/kanko-var-kol-graf.jpg [width] => 945 [height] => 677 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1604923649:3 [_thumbnail_id] => 1389 [_edit_last] => 3 [translation_required] => 1 [views_count] => 10685 [_ukrnet_feed_include] => 1 [translation_required_done] => 1 [labels] => Array ( [0] => photo_size_select_actual ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 [3] => 21 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті [3] => Фото ) [tags] => Array ( [0] => 63 [1] => 1348 ) [tags_name] => Array ( [0] => замок [1] => Канків ) ) [3] => Array ( [id] => 1292 [content] =>Однією з маловідомих пам’яток Закарпаття є руїни замку в селищі Вишково, неподалік міста Хуст. Із легкої руки деяких закарпатських археологів Вишківський замок на початку ХХІ століття перейшов до категорії легендарних (чи міфічних). І зовсім не тому, що замок настільки знаменитий, адже про нього почали складати легенди. Ні, якраз навпаки – замок настільки маловідомий, що саме його існування взагалі поставили під сумнів.
Укріплення на горі «Варгедь»
Давні будівничі обрали гарне місце для майбутнього укріплення. Гора висотою 589 метрів над рівнем моря розташована на південному сході від сучасного селища Вишково, в минулому коронного міста. Сьогодні за 3 кілометри на південь від гори проходить сучасний україно-румунський кордон, а за 3 кілометри на північ – протікає річка Тиса. Сама гора отримала назву «Варгедь» («Várhegy» – з угорської «замкова гора»).
Вишківський замок мав класичну для укріплень подібної величини трикутну в плані форму. З північного боку підступи до замку надійно захищали круті схили гори. З інших, більш вразливих сторін, захист замку забезпечували кілька ліній земляних валів і ровів. Довжина кожної зі сторін замкового трикутника, утвореного лінією зовнішніх валів, становила близько 60-70 метрів. Усередині цього трикутника перебувала ще одна лінія валів, яка захищала центральний майданчик замку. Розміри цього майданчика – приблизно 20х15 метрів. Посеред майданчика височить невелика тераса розмірами 5х10 метрів. Можливо, колись тут знаходилася сторожова вежа.
Що відомо з історичних джерел
З історичних джерел про замок відомо не так і багато. Щоправда, трохи більше, ніж про деякі інші подібні «міфічні» укріплення на Закарпатті. Перша згадка датується 1281 роком, коли угорський король Ласло IV Кун («Кун» – половець) подарував ці землі феодалам Міку та Іштвану Чепа з роду Гунт-Пазмань. Привілей було надано як винагороду за те, що їхній брат Ечелеус (Екклезіаст) помер героїчною смертю у війні проти чеського короля Оттокара. Пізніше брати також прославилися у воєнних походах проти німецького короля Альбрехта І Габсбурга, що підтверджують королівські документи на володіння замком від 1299 року.
У цей період влада угорського короля була ослаблена, натомість магнати нарощували свою могутність. В умовах зародження чергової фронди король намагався утримати у колі своїх прихильників деяких дрібних феодалів, обдаровуючи їх земельними наділами. А якщо подарована земля перебувала на кордоні королівства, то її новий власник брав на себе ще й обов’язки щодо захисту країни від зовнішньої агресії, що теж було вигідно короні.
Отримавши замок, нові власники й справді розпочали будівництво прикордонного укріплення. В письмових джерелах власне замок на горі вперше згадується у 1281 р. На думку істориків, з одного боку цей форпост мав захищати приватні феодальні володіння, з іншого боку в нього було важливіше завдання загальнодержавного значення – замок захищав соляні копальні Мармароша і контролював перевезення солі по річці Тисі. Відтак Вишківський замок нині називають одним із декількох «соляних» замків (три інші – Хустський замок, Королівський замок Нялаб і Виноградівський замок Канків), зведених уздовж Тиси, які брали участь у захисті так званого «соляного шляху». Він брав початок від багатих соляних копалень Солотвина і тягнувся до Центральної Угорщини. Торгівля цим цінним на той час ресурсом приносила Угорщині величезний прибуток. Відтак безпека соляних копалень і соляного шляху мали неабияке значення для Угорського королівства.
У 1329 році за буремного правління угорського короля Карла І Роберта Анжуйського (1288 – 1342) в ході громадянської війни магнатів, що не визнавали владу нової династії, та завдяки послідовній політиці адміністративної централізації Вишково перестало бути приватним феодальним володінням. Воно перейшло в статус коронного (королівського) міста і стало центром новоутвореного Мараморошського комітату (жупи) та місцем перебування комеса (лат.) або ішпана (угор.) – королівського намісника.
У свою чергу колишні власники замку з роду Гунт-Пазмань відмовилися від володіння ним «на прохання короля і вітчизни» ще в 1300 році, отримавши натомість три села в Угочанському комітаті. Це свідчить про те, що ці «стратегічні» землі, на думку короля, мали бути під міцним контролем корони.
У кінці XIV – на початку ХV століття Вишково на деякий час переходить у власність волоських православних воєвод Драга і Балка. Однак у цей період стратегічне значення замку, як оборонного та адміністративного центру, поступово занепадає. Справа у тому, що за 20 кілометрів на північний захід будується одна з найпотужніших фортець королівства у місті Хуст, котра на довгі століття отримала статус неприступної твердині. На жаль, паралельно зі зростанням могутності Хуста тривав занепад Вишківського замку… Аж до самого руйнування Хустської фортеці у XVII столітті населення Вишкова було зобов’язане, крім інших повинностей, постачати провіант для його гарнізону.
У 1413 році Вишково повертається у власність угорської корони, але вже у статусі периферійного містечка, а не центру комітату. Водночас уже в 1427 році поселення отримує підтвердження статусу королівського міста.
Загибель замку
Коли саме був зруйнований Вишківський замок, достеменно невідомо. Однак, за деякими даними, остаточного удару йому могли завдати під час розгрому Вишкова у 1657 році. Так, у 1656-1657 роках трансільванський князь Дьордь II Ракоці (1621-1660) виступив як союзник шведського короля Карла XI і Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. На початку 1657 року армія Ракоці розташувалася на околиці Вишкова, в якому проходили державні наради. Але в ході війни Трансільванське військо було розбите поляками, які після здобутої перемоги вторглися на Закарпаття, зруйнувавши і спустошивши багато сіл і містечок. Серед них і Вишково, котре польські війська нещадно розгромили і спалили. Від міської забудови залишилося близько 100 дворів, а населення містечка скоротилося до 400 жителів. Надалі Вишково вже не змогло повернути собі колишніх розмірів та значення. Також відомо, що в 1717 році гарнізон Хуста, за підтримки місцевих жителів, розбив татар біля Вишкова, однак відступаючі вороги спустошили саме селище.
На австрійській карті (створена приблизно в 1766 – 1785 роках) можна побачити Замкову гору, яку ідентифікують за підписом, проте жодних руїн або залишків укріплень на вершині гори не показано. Ймовірно, до моменту складання цієї карти замок уже давно перетворився в археологічний об’єкт і густо заріс лісом. Однак на австрійській карті середини ХІХ століття на вершині гори зображений якийсь трикутник.
Легенда Вишківського замку
Утім, про древній Вишківський замок до наших днів дійшли й цікаві легенди та перекази. Одна з них, можливо, походить із часів після його занепаду або навпаки – ще до побудови… За легендою, дванадцять жіванів-розбійників зайняли Вишківську гору, поселилися там серед лісів і на самому її вершку побудували собі міцний дерев’яний замок. Розбійники ті, очевидно, були не прості, адже спромоглись навіть підпорядкувати собі довколишні села. А місцеві жителі мусили відбувати різні повинності в їхньому замку. За переказами, вони, як ті п’явки, ссали з народу піт і кров, і ніхто їм не смів заперечити. Ніхто й не заперечував – ні король, ні держава.
Якось одного спекотного дня місцевий селянин Іштван Надь, котрий працював на розбійників у замку, дуже захотів пити. Криниця ж була лише під мурами фортеці. Отож, аби не припиняти свою роботу, селянин необачно послав за водою свою дочку Ілонку (за іншими версіями Ержіку). Дівчина була вродлива і, щойно підійшла до криниці, одразу привернула до себе увагу молодих жіванів – господарів замку. Розбійники, тільки-но помітивши красуню, одразу схопили її, скрутили руки і завели до себе у замок. Даремно вона просила, благала їх відпустити її, та вони на те не зважали. Тоді дівчина впала на коліна і почала молитися, просячи Бога врятувати її. Але і це не допомагало. Зневірившись, дівчина почала сипати на розбійників всілякі прокльони, які лише знала. І раптом у небі з’явилася чорна хмара, почала рости й розростатися, затягуючи небо. Скоро та хмара зовсім вкрила гору і розгорілася страшна буря зі зловісним громом. Яскраві блискавки заблистіли над замком, як гострі шаблі, а деякі з них поцілили прямо у фортецю. Замок укрився вогнем і димом. Три дні і три ночі не видно було Вишківську гору з-за того диму. А коли на четвертий день хмари розвіялися і почала показуватися з диму гора, люди побачили, що від замку на горі залишились самі руїни, котрі стирчать там і дотепер. Згодом поблизу цього місця утворилося озеро, котре ще довго було прикрасою околиць.
Реконструкція Шооша Елемера
Популярним джерелом інформації про Вишківський замок є сьогодні малюнок угорського військового історика Шооша Елемера (1844 – 1929), відомого дослідника фортифікаційних об’єктів. Серед іншого, він серйозно займався і вивченням укріплення у Вишкові. Ймовірно, на основі своїх знань і одержаних у результаті дослідження даних, він створив зображення – реконструкцію Вишківського замку. На малюнку Шооша Елемера можна бачити досить потужне укріплення, яке складалося з овалу кам’яних зубчастих стін, що оповили вершину гори. Усередині замку височіла кам’яна сторожова вежа. Ще одна вежа – надбрамна, прорізала замкову стіну. Декілька мініатюрних башт доповнювали захист основного периметру. До надбрамної вежі та замкових стін приєдналося приміщення житлового або господарського призначення. Біля підніжжя гори Елемер зобразив допоміжне укріплення круглої в плані форми, так само захищене кам’яними зубчастими стінами. Це укріплення, тобто барбакан, слугувало для захисту шляху, що вів по схилу гори вгору до замкових воріт. Однак, чи мав дослідник якісь історичні джерела для створення цієї реконструкції або вона є плодом фантазії автора, наразі невідомо.
Чому існування замку поставили під сумнів
У наш час замкова гора заросла лісом, а від укріплень майже нічого не залишилося. Єдина археологічна експедиція УжНУ на горі «Варгедь» відбулася в 2006 році й не знайшла підтверджень слідів укріплень. У статті «До питання про Історію замків Закарпаття» О.М. Гомоляк пише: «У результаті археологічної розвідки, здійсненої Інститутом карпатознавства УжНУ в 2006 р., не було отримано доказів існування на Варгедь захисних укріплень».
Однак ще у квітні 2004 року, за 2 роки до того, як Вишківським замком зацікавився Інститут карпатознавства УжНУ, це місце обстежили угорські археологи… Що ж вони побачили на тому місці, де наші дослідники «не отримали доказів існування захисних укріплень»? Побувавши тут, дослідники малюють план укріплень і чітко фіксують якісь оборонні споруди. На фото безперечно видно сліди валів і сухих ровів Вишківського замку (або якогось укріплення на вершині гори). А якщо до всього цього додати план, історичні відомості та легенди, а також саму назву гори (Замкова гора у перекладі з угор.) то й зовсім не залишиться сумнівів – щось там таки було. Отож чому Інститут Карпатознавства заперечує існування оборонних споруд на горі біля Вишкова?
Навіть сам рельєф гори місцями дуже нагадує залишки земляних валів і ровів, а тому вже на цій підставі багато дослідників припускає, що сліди оборонних ліній на горі збереглися. Очевидно тут одне – замкова гора у Вишкові та околиці потребують подальшого, більш ґрунтовного дослідження.
Руслан ФАТУЛА, „Карпатський об’єктив”
[type] => post [excerpt] => Однією з маловідомих пам’яток Закарпаття є руїни замку в селищі Вишково, неподалік міста Хуст. Із легкої руки деяких закарпатських археологів Вишківський замок на початку ХХІ століття перейшов до категорії легендарних (чи міфічних). [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1602952070 [modified] => 1602941666 ) [title] => Загадка Вишківського замку на Хустщині [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=1292&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 1292 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 1294 [image] => Array ( [id] => 1294 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444.jpg [original_lng] => 723394 [original_w] => 787 [original_h] => 554 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444-300x211.jpg [width] => 300 [height] => 211 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444-768x541.jpg [width] => 768 [height] => 541 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444.jpg [width] => 787 [height] => 554 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444.jpg [width] => 787 [height] => 554 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444.jpg [width] => 787 [height] => 554 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/visk585444.jpg [width] => 787 [height] => 554 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1602930867:3 [_thumbnail_id] => 1294 [_edit_last] => 3 [checkTextUnique] => 61.3 [checkTextUniqueMatches] => [{"url":"https://archaeology.com.ua/?p=1042","percent":"38.7","highlight":[["0","2"],["4","10"],["64","64"],["73","73"],["75","76"],["78","79"],["83","84"],["87","94"],["99","106"],["111","117"],["119","150"],["153","174"],["176","205"],["240","240"],["243","250"],["253","254"],["256","261"],["264","303"],["307","312"],["314","320"],["323","325"],["327","329"],["331","336"],["338","352"],["355","365"],["391","393"],["395","399"],["403","403"],["405","405"],["408","408"],["410","414"],["416","420"],["422","422"],["424","425"],["428","428"],["430","432"],["435","436"],["438","443"],["445","445"],["455","455"],["457","458"],["461","462"],["496","518"],["520","529"],["531","536"],["540","553"],["557","583"],["585","589"],["596","599"],["610","610"],["612","614"],["616","616"],["625","627"],["630","631"],["633","633"],["639","639"],["641","644"],["650","652"],["654","654"],["663","663"],["666","673"],["679","679"],["681","681"],["683","683"],["685","692"],["696","696"],["699","699"],["704","706"],["714","715"],["717","719"],["752","776"],["778","780"],["782","786"],["791","797"],["800","809"],["812","813"],["815","816"],["820","835"],["837","841"],["845","845"],["930","930"],["937","940"],["947","947"],["951","951"],["953","956"],["1235","1235"],["1237","1240"],["1242","1246"],["1248","1249"],["1259","1268"],["1277","1277"],["1297","1298"],["1300","1305"],["1310","1310"],["1312","1312"],["1316","1317"],["1322","1326"],["1394","1399"],["1409","1426"],["1430","1432"],["1434","1438"],["1584","1593"],["1596","1599"],["1603","1610"],["1613","1614"]]}] [translation_required] => 1 [views_count] => 9993 [_ukrnet_feed_include] => 1 [translation_required_done] => 1 [_oembed_f66479249f81247a2bd253e0134614fd] => [_oembed_time_f66479249f81247a2bd253e0134614fd] => 1667366964 [_oembed_38d5d57c65c11f2d2ea701d7b46e02ea] => [_oembed_time_38d5d57c65c11f2d2ea701d7b46e02ea] => 1730209924 [labels] => Array ( [0] => photo_size_select_actual ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 [3] => 21 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті [3] => Фото ) [tags] => Array ( [0] => 1206 [1] => 63 [2] => 1208 [3] => 1207 ) [tags_name] => Array ( [0] => Вишково [1] => замок [2] => руїни [3] => Хустщина ) ) [4] => Array ( [id] => 74 [content] =>Недалеко від села Бронька, що на Іршавщині, знаходяться залишки однієї з найзагадковіших фортець Закарпаття – Бронецького замку.
Призабутий історією він, однак, зберігає чимало таємничих легенд, з яких, зокрема, дізнаємось і про безцінні скарби та величезні багатства заховані тут, серед диких та неприступних Карпатських гір, у давні-прадавні часи.
Історія не знає, як виник замок і як загинув
З історичних джерел про нього відомо дуже мало, і коли він виник немає зовсім ніяких даних. Археологи виявили тут римські монети, котрі могли потрапити сюди в часи завоювання Римом Дакії, до якої тоді входила ця частина Закарпаття, а можливо, і пізніше. Перша згадка про Бронецький замок датована 1273 роком. У грамоті угорського короля Ласла ІV сказано, що фортеця була відібрана у ворогів його батька Іштвана V магістром Петром із роду Чак. Деякі дослідники вважають, що оскільки на північному сході, окрім Галицько-Волинського князівства, не було іншої держави, то, імовірно, фортеця була відвойована саме в русичів. Звістку про замок знаходимо також у грамотах останнього представника роду Арпадовичів – короля Ендре III, який доручив жупану Михайлу та його синам надійно охороняти фортецю від можливих нападів ворогів. Більше письмових даних про замок не збереглося. А згадані документи не можуть розвіяти таємниці виникнення та загадкової загибелі колись неприступної закарпатської твердині.
Чорний замок
Коли мовчать історичні джерела, залишаються тільки легенди та народні перекази. А вони часто бувають настільки детальні, яскраві й цікаві, що непомітно захоплюють уяву дослідників та спонукають багатьох шукати заховані у віках безцінні скарби.
Одна з місцевих легенд описує неприступний Чорний замок на крутій скелі на березі річки Бронька, побудований якимось могутнім князем, не то поганської, не то бусурманської віри. Він узяв собі за дружину місцеву князівну й вирішив оселитися на мальовничих карпатських землях.
Однак з часом Чорний замок набуває поганої слави, наводить страх на місцевих жителів. У деяких легендах сказано, що той самий князь, який збудував фортецю, був дуже жорстоким та підступним, робив набіги на чужі володіння, грабував і знущався над простим людом. Водночас інші народні перекази розповідають, що набіги та грабежі здійснював не він, а кривавий розбійник Бринда, котрий захопив фортецю пізніше.
Чарівний кінь Татош
Хто б це не був, у легендах володаря Бронецького замку називають не інакше, як Чорний лицар, котрий їздив на чарівному зловісному коні Татоші. Цей незвичайний кінь мав усього три ноги, підкови на яких були прибиті навпаки. Однак при цьому він міг стрибати по вершинах гір, та навіть з одного гірського хребта на інший. І ніхто не міг цього коня ні впіймати, ні наздогнати, ні навіть відстежити, куди той прямує. Шукачі древніх високорозвинених цивілізацій вбачають у ньому прадавній гелікоптер або інший супершвидкісний літаючий пристрій. А ось місцеві жителі пояснюють усе банальною «чортівською силою» коня Татоша та злими чарами зловісного володаря замку.
Так чи інакше, суперкінь давав неабияку військову перевагу, бо, за легендами, Чорний лицар був непереможний, доки народ не вдався до хитрощів. Автором ідеї, як прогнати могутнього лиходія, згідно з переказами, була «одна баба», натомість за іншими джерелами, мукачівський князь Федір Корятович (? – 1415), до котрого люди врешті звернулись по допомогу. Мудрий князь нібито велів зібрати з навколишніх сіл усіляку худобу і птицю: биків, кіз, овець, свиней, качок, гусей та курей. Після чого озброєні селяни та дружинники запалили смолоскипи й погнали худобу просто на замок. Здійнявся нелюдський рев, усюди горіли вогні, щось химерне насувалося на фортецю. Від жаху охорона замку розбіглася, а Чорний лицар піднявся зі сну ні живий ні мертвий, злякався, сів на Татоша, та й почав утікати… Але з остраху попрямував не в той бік, кінь скочив на слизьку засніжену вершину й посковзнувся, а лиходій полетів у прірву, та й розбився. Після смерті свого володаря Бронецький замок упав під натиском народного гніву, і з тих пір лежить у руїнах.
Зачаровані скарби Чорного лицаря
Місцеві легенди, однак, розповідають, що в горі під замком є таємні підземелля, у яких досі лежать незліченні скарби Чорного лицаря. Багато хто хотів відкопати їх, але це, кажуть, неможливо. Бо на них сидить чорт з чорною, як смола, бородою по коліна й охороняє їх від усякого випадкового мандрівника чи шукача скарбів. А хто туди зайде, той назавжди позбудеться розуму… Утім як можна зупинити справжніх шукачів скарбів? Чари та магія ще більше захоплювали багатьох відчайдухів, котрі досі намагаються знайти незліченні багатства Чорного лицаря. У той же час невгамовні шукачі древніх високих технологій кажуть, що чорт – це випромінювач психологічної зброї…
І як завжди буває в подібних легендах, знайшовся один сміливець, який не побоявшись ні чорта, ні магії, таки знайшов під руїнами Чорного замку приховану печеру, та й заліз туди в пошуках багатства. І дійсно знайшов він там коштовності у величезній кількості, приніс їх додому, та й почав рахувати. Аж раптом зробилося йому зле, і він захворів. Пролежав так цілий рік, і вже думали, що помре. Але порадили сходити до ворожки. Та наказала віднести всі коштовності туди, звідки взяв, бо вони, мовляв, закляті й щастя нікому не принесуть, лише біду. Чоловік послухав і зробив усе, що вона веліла, та й дійсно почав одужувати. Про місце знахідки відтоді нікому ні слова…
Принцеса та розбійник
Ще одна цікаву легенду про загибель Бронецької фортеці записана Іваном Хлантою у книзі про закарпатські замки. Було це за правління угорського короля Андрія ІІІ, якому в той час належав замок. Кажуть, король так полюбив цей мальовничий гірський край, що вирішив відсвяткувати в замку і весілля своєї онуки Габріелли. А перед цим оголосив по всьому світу, що віддасть її лише за того, хто може кинути камінь з річки Боржавки аж на вершину гори.
Оповідають, що Габріелла була дуже вродливою. З усіх усюд сходились сюди молоді легіні, принци, поети, королі, міністри аби спробувати щастя. Король Андрій навіть звелів побудувати дорогу до замку з усіх боків – сходу, заходу, півночі й півдня. Та нікому не вдавалося кинути камінь навіть на сотню метрів, не те що на вершину гори.
Дізнався про королівський наказ і розбійник на прізвисько Вусач, той собі вирішив спробувати щастя. Адже був дуже сильним, ходив без зброї, а вороги лише загледівши його тікали хто куди. Товариші радили йому, що сили недостатньо, бо король хитрий та владний «правду в наказах пише, а на ділі чортом дише». Та не послухав Вусач, прийшов до підніжжя гори, узяв каменюку та й жбурнув у замок. Зі свистом камінь полетів угору, та так, що король і Габріелла ледь встигли відійти… «Я ніколи не віддам тебе в руки розбійнику» – мовив король до онуки, та не встиг він сказати як Вусач вже тут як тут. «Ти виконав мій наказ, і за це я вдячний тобі. Але треба призначити день весілля та все підготувати…» – лукаво мовив король. Однак розбійнику нічого не залишалося як підкоритись.
Проминав час, але ніхто не запрошував Вусача на весілля. Виявилось король і не думав віддавати онуку за розбійники, а того ж дня відправиви її додому. Коли дізнався про це Вусач. То дуже обурився. Зібрав своїх хлопців та й рушив на замок. Однак і ні короля, ні Габріелли там вже не було. Розгніваний Вусач напав на фортецю, розбив її вщент і наказав спалити. Три дні й три ночі палав замок на горі. А люди, що жили у Боржавській долині не знали чи радіти з того чи плакати.
Давнього Карпатського Робін Гуда погубила жінка
На Закарпатті збереглося багато легенд про місцевих розбійників, які грабували багатих панів та допомогали бідним селянам. До Карпатських Робін Гудів можна віднести й славнозвісного Олексу Довбуша, розбійників Шугая та Пинтю… Однак мало хто знає, що найдавнішим прообразом доброго розбійника був той самий Бринда, котрий фігурує у попередній легенді як злий і могутній володар Бронецького замку.
В той же час інший народний переказ розповідає про розбійника Бринду, котрий оселився у цих диких місцевостях вже після загибелі неприступної фортеці. Кажуть ніхто не чув про нього раніше, і ймення його не знали ані звідки той узявся, тому назвали його Бриндою. Цілком вірогідно, що розбійник просто успадкував ім’я давнього зловісного володаря замку, біля руїн котрого той оселився. А оскільки ім’я легендарного Чорного лицаря досі наводило жах на місцевих жителів, можливо розбійник свідомо скористався цим фактом.
Люди кажуть то був не простий розбійник, а дуже вродливий і сильний. Ходила чутка, що насправді він був лицарем, мав шляхетське походження, однак вступив у конфлікт із королівською владою, втік у дикі Карпати та й став розбійником.
Після загибелі Бронецького замку серед лісової гущі, в ущелині де тече річка Бронька залишилась складна підземна споруда із розгалуженою системою підземних ходів та прихованими виходами. Шукачі скарбів розповідають, що лицар Бринда напевно будучи у свій час близьким до королівської влади, міг дізнатися про місце розташування підземних комунікацій від самого короля, предки якого колись володіли замком. Кажуть він навіть знайшов скарби Чорного лицаря, однак не став їх чіпати пам’ятаючи недобру славу проклятих дорогоцінностей. Тут і вирішив влаштувати розбійник свою базу, звідки ходив на розбій у далекі краї.
Простих людей він не чіпав, навпаки допомагав. Грабував та карав лише панів та магнатів. Часто він викрадав багатих вельмож і за них отримував великі суми викупу. Та коли умови хтось порушував, пана позбавляли голови.
Не раз йому влаштовували пастки, однак він був дуже розумним та обережним, мав багатьох агентів серед людей в околиці. А через те, що Бринда допомагав бідним, всякий селянин побачивши, що наближається військо своєчасно попереджав розбійника про небезпеку.
Одного разу схованка Бринди таки була виявлена королівськими військами. Вони оточили споруду, та розбійникам все одно вдалося втекти. Таємні ходи під землею, за легендами, були довжелезні й заплутані й вели далеко у ліс чи гори в різних місцях непролазних Карпат. Отож коли солдати зрозуміли, що схованка розбійників порожня, повернули назад. А Бринда зі своєю ватагою через деякий час знову повернувся на місце.
Так тривало роками… Декілька разів війська підходили до лігва розбійників, і ніяк не могли схопити хитромудрого Бринду, який врешті зажив великої слави на ціле королівство. Але як частенько буває у подібних легендах та навіть реальному житті, найрозумніших, найсильніших та непереможних чоловіків як правило губить жінка.
У Бринди була коханка з місцевих селянок на ім’я Лейла. Одного разу на побаченні в лісі закохану пару застала страшенна буря. Щоб заховатись Бринда повів дівчину у свою схованку через таємний підземний хід. Вона ж добре запам’ятала те місце. Там було нагромадження скель, камьяних брил, і серед них виднілись щілини – входи у печери. Одна з них і вела у підземелля Бринди. Оповідають, що найдосвідченіший мисливець не помітив би тут нічого, окрім лігва дикого звіра.
Із часом, як це буває, почуття Бринди до Лейли почало згасати. Він знову закохався у іншу красуню – Василину, і все частіше уникав зустрічей Лейлою. Та у свою чергу врешті застукала Бринду зі своєю суперницею.
Ніщо не може бути страшніше за ненависть зрадженої жінки. Звичайно питання про помсту постало одразу. Того ж дня великий загін королівських військ оточив схованку Бринди, а інша частина війська, разом з Лейлою, засіла біля таємного входу в підземелля, котрий показала мстива жінка. Отож коли розбійники на чолі з Бриндою виходили з облоги через таємний хід, то потрапили у страшну пастку. З усіх боків полетіли стріли, та побігли озброєні солдати. Бринда довго бився як дикий звір, і багатьох нападників встиг покласти на землю, однак смертельного удару йому завдав кинутий спис. Лейла підійшла до вмираючого і тріумфально мовила: «Це тобі за зраду!». Ось так загинув непереможний лицар-розбійник Бринда, і тільки легендарні підземелля досі бережуть його таємниці та незліченні скарби. Чимало відчайдухів з того часу намагаються знайти древні потаємні ходи. Та ще нікому не вдавалось цього зробити. Де знаходиться багатство Чорного лицаря та розбійника Бринди знають лише мовчазні Карпатські гори.
Руслан ФАТУЛА, “Карпатський об’єктив”
[type] => post [excerpt] => Недалеко від села Бронька, що на Іршавщині, знаходяться залишки однієї з найзагадковіших фортець Закарпаття – Бронецького замку. [autID] => 3 [date] => Array ( [created] => 1576226374 [modified] => 1576226375 ) [title] => Скарби, магія та легенди найзагадковішої фортеці Закарпаття [url] => https://history.karpat.in.ua/?p=74&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 74 ) [aut] => viktoriya [lang] => uk [image_id] => 75 [image] => Array ( [id] => 75 [original] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan.jpg [original_lng] => 73546 [original_w] => 800 [original_h] => 454 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan-300x170.jpg [width] => 300 [height] => 170 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan-768x436.jpg [width] => 768 [height] => 436 ) [large] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan.jpg [width] => 800 [height] => 454 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan.jpg [width] => 800 [height] => 454 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan.jpg [width] => 800 [height] => 454 ) [full] => Array ( [url] => https://history.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2019/12/1929151_800x600_12_Broneckii_zamok_plan.jpg [width] => 800 [height] => 454 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => history [color] => brown [title] => Історія ) [_edit_lock] => 1576226858:3 [_thumbnail_id] => 75 [_edit_last] => 3 [_rss_feed_exclude] => 1 [views_count] => 4457 [_wp_old_slug] => скарби-магія-та-легенди-найзагадкові [labels] => Array ( ) [categories] => Array ( [0] => 29 [1] => 51 [2] => 43 ) [categories_name] => Array ( [0] => Закарпаття [1] => Новини [2] => Статті ) [tags] => Array ( [0] => 63 [1] => 65 [2] => 61 ) [tags_name] => Array ( [0] => замок [1] => Іршавщина [2] => легенди ) ) ) [model] => Array ( [lang] => uk [offset] => 0 [tax_query] => Array ( [0] => Array ( [taxonomy] => post_tag [field] => id [terms] => Array ( [0] => 63 ) ) ) [afterLocker] => 0 ) [_model] => Array ( [lang] => uk [domains] => Array ( [0] => history ) [offset] => 0 [tax_query] => Array ( [0] => Array ( [taxonomy] => post_tag [field] => id [terms] => Array ( [0] => 63 ) ) ) [afterLocker] => 0 ) [domains] => Array ( [0] => history ) [_domains] => Array ( [history] => 1 ) [status] => 1 [from_cache] => )