Історія Солотвина – найсолонішого курорту Закарпаття

Про закарпатське селище Солотвино знають далеко за межами України. І дуже довго воно відігравало величезну роль в історії нашого краю. У першу чергу через великі поклади солі, яка колись цінувалася на вагу золота і була справжньою «твердою валютою» європейського середньовіччя.

Стара назва селища – Слатіна перекладається з румунської мови як «ропа», тобто дуже солона вода. Видобуток солі розпочався ще за часів завоювання цієї території (у майбутньому римської провінції Дакії – авт.) римським імператором Трояном у ІІ ст. н. е. Підтвердженням цьому є знайдені римські монети того часу.

До речі, на місці теперішнього Солотвина колись було аж два селища: Анкаслатіна та Фалуслатіна. Згодом ті дві назви об’єдналися в одну, більш зрозумілішу для нашого вуха – Слатіна.

Першою офіційною письмовою згадкою про Солотвино (Слатіну) є запис у грамоті угорського короля Людовіка Великого і датується він 1360 роком. У цьому документі зазначається, що волоський воєвода Драгош із Бедеу (Бедевля) одержав у володіння кілька сіл Мараморощини, у тому числі й Солотвино.

Пізніше селище належало різним феодалам, але видобуток солі завжди був у руках представників королівського двору. Адже соляні копальні вважалися найціннішим скарбом цієї землі й давали колосальні прибутки для Угорської держави. З ХV ст. для добування, збереження й охорони солі були спеціально запрошені німецькі сакси. Крім них та місцевих жителів, тут працювали й каторжники та кріпаки із сусідніх сіл.

Саме через нестерпні умови праці у 1498 році на цих землях стався перший страйк солекопів. Таким чином, солотвинські працівники, напевно, вперше в європейській історії, стали на захист своїх прав. На знак протесту вони просто перестали працювати й покинули Солотвино. Копальні завмерли, а це могло призвести до величезних збитків для державної казни.

Тож, після тривалих переговорів у Тячеві бургграф (каштелян) Хустського замку разом із королівським ішпаном (жупаном) Марамороша зобов’язувались не карати гірників за страйк та припинення роботи і надалі дотримуватись їхніх прав. Король Владислав ІІ Ягелон призначив солекопам тверду плату і пенсію вдовам загиблих. Так, за кожні 5 добутих шматків камінної солі шахтарі отримували 5 динарів, а для купівлі одежі вони отримували 100 шматків камінної солі на рік. Крім цього, їх звільнили від цілого ряду королівських податків. Солекопи мали право вибирати свого старосту й радників, у цьому праві вони прирівнювалися до міщан. Також у великі релігійні свята до основної платні їм нараховувалася ще й додаткова.

Що цікаво, під час національно-визвольної боротьби угорського народу 1703-1711 рр. у лавах армії Ференца Ракоці ІІ було багато солотвинців та жителів навколишніх сіл.

У великих промислових масштабах видобуток солі почався лише у другій половині XVIII ст. у майже десятьох копальнях, проте пізніше діяли лише три. Так, перша шахта нового підземного типу «Кристина» відкрита у 1778 році, в 1781 році – шахта «Адальберта», у 1804 році – «Йосиф», в 1809 році – «Терезія». У XIX ст. здані в експлуатацію шахти «Михайло», «Габор», «Ференц», «Лайош». У 1870 році на Солотвинських державних копальнях працювало 440 чоловік.

Таким чином, видобуток солі у 1860 році уже становив 160 тисяч центнерів, а в 1900-му – досягнув 484 тисяч центнерів. Для транспортування солі в країни Європи на Тисі діяв спеціальний так званий «Соляний шлях», що починався у Великому Бичкові. Саме там виготовляли бочкотару для водного перевезення продукту. У 1720 році правий берег перетворили на річковий порт, де були великі соляні склади. Сюди тягловою силою перевозили сіль із Солотвина. У порту їх перевантажували на баржі, плоти-бокори і під охороною солдатів сплавляли Тисою. Далі маршрут пролягав через Тячів. Тут мешкали бокораші, які приєднувалися до транспортування. Наступним пунктом соляного шляху було село Вілок на Виноградівщині. Тут ще у 1417 році збудували великий склад для зберігання солі, яку сплавляли по Тисі. Останнім пунктом цього шляху в нашому краї було село Бадалово, що на Берегівщині. На території Угорщини такими пунктами були Таркані, Токаї та місто Сольник (тепер угорське місто Солнок на Тисі), яке стало осередком продажу солі. Там сіль перевантажували і перевозили далі.

До речі, на честь «Міленіуму» – тисячоліття приходу угорських племен у Тисо-Дунайську низовину – всередині шахти «Кунігунда» у 1896 році зведено соляний обеліск.

Під час Першої світової війни видобуток солі у Солотвині значно скоротився. Не вистачало робочих рук, адже багато чоловіків було мобілізовано до армії. А жіноча й дитяча праця була менш продуктивною. Як свідчать документи, з 600 робітників у 1914 році 225 були дітьми. Наприкінці Першої світової війни у селищі діяли амбулаторія, дві початкові школи, греко-католицька церква для румунів і римо-католицька – для угорців та словаків.

Із червня 1919 р. до червня 1920 р. Солотвино належало Румунії, а після Сен-Жерменського мирного договору відійшло до Чехословаччини до кінця 1938 р. Чехословаки побудували тут школу, лікарню, центральний водопровід, житловий квартал. Із 1939 р. Закарпаття повернулося до Угорщини.

А 18 жовтня 1944 р. у Солотвино увійшли війська 4-го Українського фронту. Після війни відбулася націоналізація та колективізація, але багато солотвинців не могло змиритися із втратою всього нажитого майна, тому вони потрапили до радянських таборів.

21 жовтня 1968 р. на базі Солотвинської міської лікарні відкрилось алергологічне відділення, яке стало першим серед майбутніх медичних закладів селища. На глибині 206 м діяв перший у Радянському Союзі унікальний підземний алергологічний комплекс на 320 ліжкомісць.

Що цікаво, солотвинські озера виникли внаслідок просідання порід під час видобутку. Перше та найбільше з озер, Кунігунда, виникло в 1902 р., унаслідок просідання на 20 м відкритої соляної копальні «Кунігунда», звідки і назва озера. Кунігунда є місцевим аналогом Мертвого моря. Це карстове озеро наповнене цілющою водою. Берег і дно озера вкриті шаром лікувальної грязі аспідно-чорного кольору. Протягом року температура води не опускається нижче 17°С. Концентрація солей досягає 146-150%, тут підвищена концентрація іонів брому, озеро містить лікувальну ропу та сульфідні грязі. Тож солотвинські озера є курортною зоною для лікування опорно-рухового апарату, переломів, радикуліту, псоріазу та інших захворювань.

У радянський час видобуту тут сіль відправляли у 50 міст СРСР, а також в Угорщину та Чехословаччину.

За незалежної України сіль експортували у Росію, Прибалтику, Молдову, Словаччину та Угорщину. Проте, на жаль, у 1995-1996 та 2001 роках після потужних паводків почалося затоплення шахт №№8 і 9, де якраз і були розташовані медичні заклади. У 2005 р. у Солотвині активізувалися зсувні та карстові провалля, що призвело до пошкодження житлових будинків, доріг та інфраструктури, відбулося повне затоплення шахт №№8 та 9, а вже наприкінці 2008 р. підземні алергологічні лікарні закрили. Залишилися працювати лише наземні – Солотвинська обласна алергологічна лікарня на 80 ліжкомісць та Українська – на 280 ліжкомісць. У 2007 році видобуток кам’яної солі в Солотвині зупинився.

До речі, більше дізнатися про історію Солотвина можна у Народному музеї історії солекопалень, який було відкрито 18 жовтня 1973 року та розміщено на території шахти №8. У ньому містяться експонати, які ознайомлять відвідувачів зі способами видобування солі в різні часи й історичні епохи. Сам музей знаходиться недалеко від Солотвинської солекопальні, яка є однією з найбільших в Європі (запаси солі – 300 млн тонн, товщина шару промислової розробки – 300 м).

Сьогодні Солотвино та солені озера залишаються популярною зоною відпочинку серед українців і навіть іноземних туристів. Тож залишається сподіватись, що так буде завжди.

Юрій КОПИНЕЦЬ, «Карпатський об’єктив»