Якщо ви думаєте, що нині у нас забагато шахраїв розвелося, та ще й дуже винахідливих, то зараз переконаєтесь, що все це вже колись було.
Бо й справді: навіть на початку минулого століття бачив Ужгород і банківські махінації, і підробки алкоголю, і навіть «липові» шлюбні агенції. Про усе це – підбірці шахраювань від „Втраченого Ужгорода”, які трапилися в Ужгороді у 1930-х роках, пише „Про Захід”.
Багатий наречений
Ця історія сталася в Ужгороді у 1936 році. Одного дня у місті з’явився симпатичний 25-річний чоловік Стефан Кош. Він почав відвідувати світські заходи, знайомився з поважними містянами, яким представлявся багатим американським підприємцем угорського походження. Своїм новим знайомим Стефан неодмінно показував солідну пачку банкнот номіналом у 1000 доларів і скаржився, що жоден банк в Ужгороді не хоче розміняти йому таку велику суму, тож він не може ні за що заплатити. Нові багаті друзі охоче йшли на допомогу молодому чоловікові, давали йому гроші, аби він бодай за готель розплатився. А ще неодмінно запрошували Стефана до себе в гості, де знайомили зі своїми незаміжніми доньками, маючи надію вигідно їх видати заміж.
Стефан справді зблизився одразу з кількома дівчатами, котрим задурив голови настільки, що вже вимагав від них гроші за майбутнє заміжжя. Тодішні газети не повідомляли, як-таки піймали на шахрайстві цього молодого пройдисвіта, однак скандал він спричинив у місті страшенний. Влітку 1936-го Крайовий суд в Ужгороді засудив Стефана Коша за шахрайство (виявилося, що купюри доларів у нього були рекламними), призначивши покарання у вигляді 3-х років за ґратами. Після відбування покарання його мали депортувати до Угорщини, звідки насправді він приїхав до Ужгорода.
Шлюбна канцелярія з Радванки
Куди менше покарання за схожу аферу отримав житель Радванки Матвій Шпунда. Цей підприємливий чоловік почав займатися пошуком наречених із великим приданим. Всі ми знаємо, що здавна шлюби часто укладали не з любові, а з вигоди, причому часто вигоди шукали саме чоловіки, котрі спокушалися на посаг, який готові були за старим звичаєм віддати за доньку її заможні батьки. От таких чоловіків і шукав Матвій Шпунда, пропонуючи їм за винагороду знайти багату наречену. Свою роботу Матвій оцінював у 20-60 корун – в залежності від розміру посагу нареченої.
Дійшло до того, що чоловіки напряму просили радванського посередника знайти їм наречених, приміром, із 80 000 корун посагу. Причому замовлення відбувалося шляхом листування, а клієнти настільки довіряли «шлюбній агенції», що пересилали на її адресу гроші, навіть в очі ніколи не бачивши Матвія. А той, звісно, гроші взяв, натомість не лише не знайшов наречених, а й просто припинив відповідати на листи. Невідомо на що Матвій Шпунда сподівався, однак незабаром два постраждалих чоловіки, Степан Рошко та Юрій Горват, звернулися до поліції. У січні 1937 року шлюбного агента-невдаху засудили до 7 днів тюрми і штрафу в 50 чеських корун.
«Липовий» конкурс краси
Дуже дивна історія трапилася в Ужгороді навесні того ж 1937 року. До міста приїхала пара, яка представилася працівниками Ліги конкурсу «Міс Європа». Олаф Барроу та його дружина оголосили, що прибули організувати відбірковий конкурс, на якому оберуть найкрасивішу дівчину Ужгорода. Переможниця поїде на наступний етап відбору і матиме шанси зрештою взяти участь у конкурсі «Міс Європа».
Відбірковий конкурс проводили в залі готелю «Корона», але скандал зчинився ще до його початку, оскільки пан Барроу призначив дату на передвеликодній страсний четвер, а учасниці з греко-католицьких та православних сімей відмовилися приходити у релігійне свято. Незважаючи на це, конкурс таки провели. Найкрасивішою дівчиною Ужгорода визнали Ірину Клейн, друге місце присудили Анні Ковач, а третє дісталося красуні-дружині політика Андрія Броді Марії.
Невідомо з яких причин, але поліція запідозрила у проведенні цього конкурсу щось дивне. Почали перевіряти і виявилося, що за документами Олаф Барроу – зовсім не Барроу, а німець Олаф Цинкнер. Жінка ж, яка представлялася його дружиною, нею не була, її звали Крістіною Каренштайн. Газети тоді не написали докладно, на чому саме була побудована шахрайська схема цієї пари, чого вони добивалися проведенням «липового» конкурсу краси. Можливо, згодом шахраї почали би виманювати гроші у переможниці чи віце-міс. Як би там не було, а наші ужгородські красуні на дальші відбори конкурсу «Міс Європа» не потрапили, а пару шахраїв покарали і депортували з території Чехословаччини.
Підпали власного майна
Підпалити своє майно, аби отримати страховку – таке в Ужгороді 30-х років бувало доволі часто. Карали за навмисний підпал тоді жорстко, щоб інші не брали з цього приклад і не наражали на небезпеку своїх сусідів і все місто, яке дуже боялося пожеж. У 1935 році один такий випадок обговорювали особливо детально, бо пожежа зрештою коштувала життя самому підпалювачу.
Того року десь на вулиці Мігая Мункачі (нині – Мукачівській) працювала фабрика мила «Фрідман і Мошкович», власником якої був підприємець Арон Гільман. Одного дня ця фабрика загорілася, і пожежа була такою сильною, що загрожувала знищити половину вулиці, спричинивши величезні збитки – 100 000 Кч. Поліція одразу запідозрила навмисний підпал, оскільки справи у фабрики були не надто успішними. Коли ж вияснилося, що за кілька днів до пожежі Арон Гільман збільшив страховку фабрики з 50 000 до 150 000 Кч, сумнівів уже не було, та й сам Арон на допиті зізнався, що шляхом отримання страховки хотів врятувати вкладення у свій невдалий бізнес. Підпалювача посадили до в’язниці, але вироку суду він так і не дочекався – повісився у своїй тюремній камері.
Винахідливий «водій єпископа»
А от наступна історія не така трагічна, навіть навпаки – з нотками комізму. У 1934 році в місті промишляв шахрай на ім’я Юлій Грейф, який придумав оригінальний спосіб виманювати гроші у заможних ужгородців. Діяв він так: проходжався вулицями міста і виглядав, де стоять припарковані гарні автомобілі. Коли бачив такий автомобіль, одягав шкіряну шоферську куртку, стукав у двері заможного будинку неподалік припаркованого авто, представлявся господарям особистим водієм спішського єпископа, показував рукою на авто і провадив жалісливу історію про те, що машина його преосвященства отримала дефект, її треба терміново відремонтувати, а грошей у водія якраз нема. Авторитет церкви тоді був такий великий, що люди обов’язково лізли у гаманці й давали на терміновий ремонт автомобіля його преосвященства хто 50, а хто і цілих 300 Кч (для порівняння скажемо, що за 300 корун в Ужгороді можна було придбати місячний абонемент на триразове щоденне харчування в пристойному ресторані).
Попався же немісцевий шахрай дуже просто. Одного разу він постукав у двері штабного капітана жандармерії Яна Кошари, котрому почав розповідати свою казочку про авто. Капітан захотів сам оглянути зламаний автомобіль, вийшов на вулицю і побачив, що авто, на яке вказував «водій єпископа» спокійно собі від’їхало геть. Ян Кошара схопив шахрая, викликав своїх колег із поліції і, коли вони приїхали, передав їм. Чим закінчився суд над Юлієм Грейфом – невідомо.
Підроблене вино у «Мулен Руж»
На вулиці Капушанській, 2, на тому місці, де зараз стоїть будівля магазину «Фокстрот», у 1930-х роках працював єдиний нічний заклад Ужгорода, який називався «Мулен Руж». Як він виглядав, на жаль, невідомо, але газети писали, що це було дуже веселе місце, звідки часто дружини вдосвіта забирали своїх чоловіків, а матері – синів. І от у 1935 році власника цього «нічного локалу» Юдковича заарештовують. Все місто облітають плітки, всі смакують подробиці, бо виявилося, що Юдкович продавав у «Мулен Руж» підроблене вино. За таку провину власника закладу покарали трьома місяцями в’язниці. Але це не відбило в нього бажання хитрувати, бо того ж року Юдковича заарештували вдруге – цього разу за те, що підробляв векселі.
Ці історії – лише частинка того, що траплялося в Ужгороді у 1930-х. Шахраїв тоді справді вистачало, і на кожного знаходилися добрі й довірливі люди, котрі з легкістю віддавали їм свої гроші. Як бачимо, є речі, які не змінюються століттями. І це ще раз доводить, що люди не вчаться на чужих помилках.
