Археологи вважають, що мають шанси віднайти втрачені скарби короля Іоанна I Безземельного. Дослідники планують розпочати розкопки у Норфолку де, на їхню думку, поховані королівські коштовності.
Археологи з Археологічного товариства Західного Норфолку та Королівського Лінна (WNKLAS) розпочинають пошуки загубленого скарбу короля Іоанна I Безземельного. Він народився 1166 року в Оксфорді, Англія, і був наймолодшим сином Генріха II та Елеонори Аквітанської, пише Heritage Daily.
Попри королівське походження, правління Іоанна, яке розпочалося в 1199 році, сповнене безладів, що принесло йому репутацію одного з найсуперечливіших монархів Англії. Його конфлікти з Філіпом II Французьким та суперечки з баронами переросли в масові заворушення.
Кульмінацією цього напруження став історичний момент у Раннімеді, коли Іоанн неохоче погодився на умови Великої хартії вольностей — основоположного документа, який мав на меті обмежити владу короля. Однак недотримання Іоанном цих домовленостей призвело до подальших чвар, що спонукало його баронів запропонувати корону французькому принцу Людовіку.
Їх цільова ділянка лежить поблизу болота Волпол Марш у Фенленді, приблизно за 8 км від сучасного узбережжя
Легенда свідчить, що під час відступу через затоку Вош вздовж східного узбережжя дорогоцінний вантаж Іоанна, включно з коштовностями англійської корони, загубився у сипучих пісках і вирах.
Зараз команда археологів з WNKLAS сподівається віднайти втрачений скарб в Норфолку. Їх цільова ділянка лежить поблизу болота Волпол Марш у Фенленді, приблизно за 8 км від сучасного узбережжя. У середньовічну епоху цей регіон був великою болотистою місцевістю, схильною до періодичних повеней.
Застосовуючи передові технології, такі як LiDAR, який використовує лазерні імпульси для картографування земної поверхні, дослідники визначили місце розкопок. Попри очікування, завдання є складним. Клайв Бонд, голова WNKLAS, визнає виклики, пов’язані з постійно мінливими річковими системами, описуючи шанси на успіх як „мільйон до одного”.
У 1216 році Іоанн помер від дизентерії у замку Ньюарк у Ноттінгемширі. Місце його останнього спочинку позначене похованням у Вустерському соборі, що стало завершенням його бурхливого правління.
Під час дослідження Еммерлева, приходу в Південній Ютландії, металошукач-любитель Ларс Нільсен виявив унікальну золоту каблучку, датовану п’ятим або шостим століттям.
Цей предмет, прикрашений червоним напівдорогоцінним каменем, викликав інтерес серед дослідників. Вони вважають, що артефакт пов’язаний із раніше невідомою королівською родиною франкської держави.
Кірстін Поммергор, археолог і куратор Національного музею Данії, наголосила, що це сенсаційне відкриття не тільки відкриває нову главу в історії Еммерлева, а й пов’язує його з великими європейськими центрами давнини.
Дослідники припускають, що перстень, можливо, належав доньці франкського принца, а до Данії він потрапив як її придане після укладення шлюбу з місцевим правителем. Також можливо, що прикраса була подарунком дипломату або торговцю.
Унікальність персня проявляється в його неймовірній для того часу майстерності виконання. На ньому присутні добре виконані спіралі та трилисті візерунки, характерні для франкського стилю. Червоний камінь, вставлений у каблучку, є символом влади, що натякає на її королівське походження.
Можливість того, що князівська сім’я Еммерлева контролювала важливі торгові маршрути в районі, від Рібе до Хедебю, свідчить про її значущість в історії регіону. Це відкриття проливає світло на раніше невідомі аспекти життя і культури скандинавів цього часу.
Міжнародна група вчених-добровольців розшифрувала раніше невідомі листи шотландської королеви Марії Стюарт, які зберігалися у Національній бібліотеці Франції.
Результати їхнього дослідження опублікували в журналі Cryptologia.
„Я знаю, що ви постаралися від імені короля [Франції] пом’якшити спалахи гніву королеви проти мене, проти тієї, яка бажає їй тільки добра, попри всі страждання, які я перенесла з її волі”.
Цей пронизливий, хоч і не зовсім щирий лист написаний Марією Стюарт, жінкою, яка втратила сина, країну і корону, і яка на той час перебувала під вартою в англійському замку Шеффілд, куди її відправила її родичка, королева Англії.
Відчайдушне становище скинутої королеви пояснювалося з одного боку тим, що вона здійснила кілька, скажімо так, необдуманих вчинків, а з іншого – тим, що вона реально могла претендувати на англійський престол, оскільки її бабуся була старшою сестрою батька Єлизавети, Генріха VIII.
З огляду на те, що Іспанія та Франція – головні католицькі держави Європи – були б дуже раді, якби на англійському престолі протестантку Єлизавету змінила католичка Марія, неважко здогадатися, що вона залишалася магнітом для всіляких змов проти своєї англійської родички. І далеко не завжди їх засуджувала.
Другу половину свого життя колишня королева шотландців провела під вартою у п’яти англійських замках. Від цього періоду залишилося велике зібрання листів, які зберігаються у численних архівах.
Вони давно відомі і вивчені, проте історики розуміли, що спочатку листів було набагато більше, хоча б тому, що в наявних документах є посилання на кореспонденцію, яка не дійшла до нас. При цьому загальна думка полягала в тому, що ці листи втрачені, і, швидше за все, безповоротно.
Всього 20 років тому англійський історик Джон Боссі у своїй книзі „Під кротовиною – історія шпигунства в єлизаветинській Англії” написав, що секретне листування колишньої королеви „зберігалося настільки надійно, що від нього нічого не залишилося, і ми ніколи не дізнаємося, що ж у ньому було”.
В архівах Європи і досі зберігаються великі колекції зашифрованих історичних текстів. Вони можуть містити шпигунські повідомлення, політичні інтриги або навіть просто приватне листування, яке його автори з будь-яких причин воліли приховати від сторонніх очей.
Частину з них можна відносно легко систематизувати і віднести до конкретних історичних періодів, особливо за наявності супутніх документів, інші ж просто неможливо прив’язати ні до конкретних людей, ні до конкретного часу, якщо їх попередньо не розшифрувати.
Для цього потрібно їх по-перше, знайти, по-друге, оцифрувати, по-третє, розгадати їх коди та по-четверте, – проаналізувати результати. Саме з цією метою і створено за участю європейських університетів проєкт Decrypt та вебсайт Cryptiana. В них працюють головним чином волонтери, які займаються у вільний час розшифруванням історичних документів.
Троє з них – криптограф Джордж Ласрі, піаніст і професор музики Норберт Бірманн і фізик Сатоші Томокіо виявили листи Марії Стюарт, які вважалися зниклими, і змогли їх розшифрувати.
Листи виявили в архівах Національної бібліотеки Франції, де з якихось причин потрапили до однієї папки з італійськими документами першої половини XVI століття.
„Ми очікували, що зашифровані документи будуть італійською мовою, тому що так було зазначено в каталозі, але потім під час роботи ми почали виділяти окремі французькі слова, наприклад, „ma liberté” (моє звільнення), – розповів Ласрі в інтерв’ю BBC. – Граматика вказувала на те, що листи писала жінка, потім ми розшифрували слова „mon fils” (мій син), з чого зробили висновок, що йдеться про якусь жінку, яка перебуває в полоні, і у якої є син”.
„Ми тоді подумали: „Божевілля якесь, не може ж це бути Марія Стюарт?”, але далі нам попалося ім’я Френсіса Волсінгема, який був головою шпигунської служби Єлизавети I, тому ми й дійшли висновку, що листи писала саме вона” – додав доктор Ласрі.
Більшість листів адресовані Мішелю де Кастельно, сеньйору де ля Мовісьєру, який був французьким послом у Лондоні з 1575 по 1585 рік, саме тоді, коли колишня королева шотландців сиділа в Англії під вартою.
Зв’язки Марії з Францією були набагато глибшими, ніж з Англією, попри те, що вона могла по праву претендувати на англійську корону. Її матір’ю була Марія де Гіз, вона ж Марія Лотарінгська, з однієї з найвпливовіших і найзнатніших родин Франції, а першим чоловіком – французький король. Не дивно, що вона писала французькою і розраховувала на допомогу своєї другої батьківщини.
У Британському національному архіві зберігається понад сотня шифрів, якими в той чи інший час користувалася і Марія Стюарт, і її союзники, і її вороги.
Багато з них розшифрував Джон Сомер, шифрувальник на службі у Волсінгема. Інші – вилучені в її кімнаті після провалу змови Бабінгтона (спроба за підтримки Іспанії вбити Єлизавету та посадити Марію на її місце).
Однак шифр, з яким зіткнулася команда Ласрі, раніше не зустрічався. Точніше зустрічалися якісь його елементи, але в повному вигляді криптографи з ним не стикалися.
Найпростіший шифр, який широко використовується ще з античних часів, полягає в заміні однієї літери алфавіту на іншу. Розібратися з ним не надто складно, враховуючи, що в кожній мові є літери, які часто повторюються, і літери, що зустрічаються набагато рідше.
В англійській мові, наприклад, найпоширенішими літерами є „e” та „t”. Навіть у докомп’ютерні часи розшифрувати такі тексти було не надто складною справою, хоча вона й вимагала ретельної арифметики.
Більш складною є так звана омофонічна заміна, коли кожна буква може бути замінена декількома буквами, що виключає розшифровку шляхом простого підрахунку.
Спочатку криптографи думали, що стикнулися саме з таким кодом. Але все виявилося дещо складнішим. Деякі символи супроводжувалися діакритичними знаками (знаки над або під літерами, які можуть повністю або частково змінювати їхнє звучання. Наприклад, у листах Марії Стюарт простий хрест „+” означав латинську букву „p”, тоді як хрест із поставленою праворуч точкою ставав буквосполученням „EN”.
Крім того, поряд із простою заміною в шифрі траплялися знаки, які означали дублювання попередньої літери, що представляють усталене буквосполучення, як-от „QUE”, або що показують, що попередній знак слід проігнорувати, тому що він поставлений тільки для того, щоб збентежити потенційного розшифровувача. У документах, над якими працювала команда Ласрі, таким сигналом був знак оклику.
На цьому тлі зустрічаються і символи, які позначали конкретних людей. Один із них стояв перед словами „mon beau-frere” (мій дівер, брат чоловіка). Залишалося з’ясувати, який саме. Першим чоловіком Марії був дофін, а згодом і король Франції Франциск II. Він мав трьох братів. Старший став королем Карлом IX, який до цього моменту вже помер, середній – був французьким королем Генріхом III, а молодший, герцог Анжуйський, саме в цей час сватався до Єлизавети I, до речі, єдиний з претендентів на руку англійської королеви, особисто прибув до її подвір’я.
Оскільки Марія перебувала в Англії, а згадка дівера передувала словами „це стосується майбутнього візиту …”, дослідники зробили висновок, що йдеться саме про нього.
Про що писала королева?
З 57 розшифрованих листів 54 було адресовано Мішелю де Кастельно. Вони були написані в той період, коли Марія перебувала в замках графа Шрусбері та під його ж, скажімо так, опікою.
Хоча її перебування в його володіннях все одно було ув’язненням, їхні стосунки були не такі вже й погані. Більше того, за деякими свідченнями, граф у неї закохався, що зовсім не сподобалося графині, яка відкрито звинуватила чоловіка в інтимному зв’язку з його підопічною, хоча швидше за все до цього справа все-таки не дійшла.
Хоч там як, але якийсь ступінь свободи в неї все одно був.
Багато часу, проведеного в неволі, Марії дозволялося писати і отримувати листи. Але вся її офіційна кореспонденція проходила через того найголовнішого королівського шпигуна, Волсінгема, і іноді доходила до адресатів з великим запізненням.
Таким чином, листи йшли як по відкритому, так і по таємному каналах зв’язків. Велика частина їх присвячена дотриманню секретності. За словами самої Марії, у відкритому листуванні вона „ніколи не писала нічого такого, що б не могли прочитати навіть її найлютіші вороги”.
У той час, до якого належить листування, Єлизаветі було 45 років, а герцогу Анжуйському, братові короля Франції – всього 23. Невідомо, що насправді думала старіюча королева, але вона знала, що це її останній шанс обзавестися потомством, та й листи між ними були досить ніжними, що, зрозуміло, не є стовідсотковою гарантією ніжних почуттів.
При цьому багато істориків вважають, що Єлизавета, попри те, що молодий француз їй подобався, відмовилася від ідеї вийти за нього заміж, бо її радники просто зубами скреготіли від перспективи побачити поряд із королевою католика та ще й француза.
Марія ж, хоча на словах і люто протестувала проти звинувачень у тому, що вона виступає проти цього союзу, насправді кілька разів попередила Кастельно, що англійцям вірити не можна, і що їхньою єдиною метою є ослаблення Франції та бажання поквитатися з іспанцями. Тому вони, мовляв, і вмовляють герцога Анжуйського напасти на іспанців у Фландрії, яка тоді була під їхньою владою.
Після того, як ця кампанія обернулася повним розгромом, а сам герцог ледь-ледь ноги живим забрав, Марія написала, що, мовляв, вона ж попереджала з самого початку, що так і буде і запропонувала свою допомогу в тому, щоб свого дівера та іспанців помирити.
Des chercheurs de l'Inrap @bournemouthuni@CNRS et @UBO_UnivBrest viennent de mettre en évidence la plus ancienne carte en Europe, datant de l'âge du Bronze ancien. La recherche porte sur la dalle gravée de Saint-Bélec (Leuhan, Finistère) et paraît dans le bulletin de @SPF_Infos. pic.twitter.com/ZTbSDDUF2C
[Vient de paraître dans le #BulletinDeLaSPF] La carte et le territoire : la dalle gravée du Bronze ancien de Saint-Bélec (Leuhan, Finistère), par Clément Nicolas et al. pic.twitter.com/HbI1xSKeZ6
— Société préhistorique française (@SPF_Infos) April 6, 2021
У преамбулі до конституції Угорщини, прийнятої у квітні 2011 року, зазначається, що угорська нація пишається святим королем Іштваном, який створив Угорську державу й зробив її частиною християнської Європи, і шанує Святу корону, котра символізує конституційну безперервність угорської державності та єдність нації.
Протягом сотень років корона святого Іштвана, або Свята корона, залишається одним із найважливіших національних символів Угорщини. З’явилася вона ще на початку XI століття й відтоді продовжує відігравати величезне значення для угорського народу та держави.
Свята корона – це символ влади монарха й одночасно її божественного походження, а також обов’язковий атрибут коронації. Однак, крім цих загальних характеристик корони будь-якого середньовічного володаря, вона мала особливе значення, бо з символу королівської влади поступово перетворилася на символ держави і стала позначати вже й владу Угорської держави в цілому. Більше того, тільки увінчання короною святого Іштвана надавало владі короля легітимного характеру.
Як відомо, король Іштван – найважливіша фігура угорської історії, оскільки саме за його правління (близько 997–1038 років) язичницькі угорські племена прийняли християнство і сформували незалежну державу, яка стала повноправним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин.
У 1083 році король Іштван був канонізований, і це дало можливість говорити про святородність і богообраність правлячої династії Арпадів, а пізніше й божественний захист Угорської держави. До речі, основні відомості про його життя тривалий час дослідники черпали із «Житія святого Іштвана» – середньовічного бестселера, написаного єпископом Хартвіком у 1112–1116 роках.
Тож у певні періоди угорської історії корона святого Іштвана ставала навіть вищим джерелом влади всупереч волі монарха. Наприклад, коли в 1401 році барони взяли в полон короля Сигізмунда Люксембурга, їхня рада правила саме від імені Святої корони.
Уперше словосполучення «Свята корона Угорщини» з’явилося в грамоті 1256 року. Незабаром коронація цією короною стала обов’язковою умовою для отримання монаршого статусу, таким чином із символу влади регалія перетворилася на її носія. Через це Роберту Анжуйскому довелося коронуватися тричі – у 1301, 1309 і 1310 роках, адже перші дві церемонії відбувалися без Святої корони й угорська знать визнала їх нелегітимними.
До речі, усі піддані угорського короля автоматично називалися підданими королівської корони (fideles coronae regiae). Уже до XIV століття сформувалося уявлення про «споконвічно угорські території», і їх стали називати «короною королівства Угорщини» (corona regni Hungariae). А після того як турецький султан Сулейман Пишний окупував значну частину цих земель, до церемоніальної клятви, яку виголошували угорські королі під час коронації, додалася обіцянка «повернути і знову приєднати» до корони втрачені території.
Крім цього, свого часу Свята корона, будучи юридичною особою, фігурувала як власник замку в Буді та Трансильванського воєводства, а в церемоніальних клятвах містилися особисті звернення до неї.
У Новий час угорська корона продовжувала наділятися надприродними силами. Так, у 1784 році імператор Священної Римської імперії (і король Угорщини) Йосип II Габсбург вирішив перенести цю реліквію до Відня. Але, на думку місцевого населення, якраз це й спричинило катаклізми, голод та економічну нестабільність, які охопили Угорщину, і вже в 1790 році Свята корона була повернута до Будапешта.
У XIX столітті історія про те, що корона дісталася Угорщині від Папи Римського, стала використовуватись як доказ історичного права Угорської держави на суверенітет, а сама середньовічна регалія перетворилася на символ незалежності й територіальної цілісності Угорщини.
Цікаво, що Свята корона має прямий стосунок і до Закарпаття. Так, у фондах Мукачівського греко-католицького єпископату зберігаються документи, у яких розповідається про перебування Святої корони в нашому краї в грудні 1805-го – березні 1806-го. А все тому що в 1805 році війська наполеонівської Франції зайняли столицю Австрії й виникла загроза окупації території Угорщини.
Тож політичне керівництво, усвідомлюючи небезпеку, яка нависла над державою, прийняло рішення заздалегідь вивезти національні символи угорського народу в безпечне місце. Найбільше підходив для цього Мукачівський замок, розташований далеко від військових дій.
Після того як загроза окупації Угорщини минула, у березні 1806 року, угорська національна святиня в супроводі охорони урочисто вирушила додому – до Будапешта.
У тогочасних документах згадується й селище Середнє, через яке угорська реліквія також проїжджала. Тепер у будівлі, в якій переховували корону святого Іштвана, знаходиться Центр культури ім. графа Бутлера. Цей заклад був відкритий кілька тижнів тому. Справжні руїни перетворилися на сучасну споруду, яка, до речі, подібна до оригіналу, за підтримки ГО «Товариство угорської культури Закарпаття» і фінансової допомоги угорського уряду. Приміщення в Центрі ім. Бутлера носять імена видатних постатей угорської історії, серед яких Іштван Добо та Еган (Едмунд) Еде. Звісно, тут облаштували і зал, присвячений короні святого Іштвана.
Можна констатувати, що в історії Святої корони відобразилися всі перипетії історичної долі Угорщини – становлення держави, розвиток угорського суспільства і його уявлень про державу та владу, відносини з сусідами тощо. Свого часу реліквія побувала в руках німецьких князів та імператорів, австрійських монархів, турецьких султанів і навіть американських військ в останні місяці Другої світової війни, після чого більш ніж на 20 років (до 1978-го) переселилася до Сполучених Штатів.
Але Свята корона завжди поверталася на батьківщину. І сьогодні цей символ угорської державності, національної гідності країни, реліквія, яка ретельно й дбайливо охороняється, з великою пошаною зберігається в головній будівлі Угорської держави – парламенті країни. Історія Святої корони – невід’ємна частина історії Угорщини, котра, у свою чергу, є невід’ємною частиною європейської і світової історії, культури та цивілізації.
Разом із тим корона святого Іштвана й сьогодні продовжує становити великий науковий інтерес для істориків, мистецтвознавців, фахівців правових наук та представників інших галузей наукового знання як в Угорщині, так і далеко за її межами.
Святу корону можна побачити, відвідавши прекрасну будівлю парламенту Угорщини, яка велично стоїть на Пештському березі Дунаю. До речі, там ви зможете побачити також інші королівські регалії – державу, скіпетр і клятвений меч.
